КАМАСУТРА ПІД БАЯН

С а н і т а р  р а й о н у

 

 

 Головний санітарний лікар району дивився на меню, як баран на нові ворота. Нєєє, лікар не був бараном, а ворота не були нові… Просто так кажуть, коли нічого не поробиш, а робити щось треба і від цього зависає свідомість.

Лікар – досвідчена людина у санітарії вже років з двадцять, читав меню, яке пропонувалося директором школи для випускного вечора, і лікарю треба це меню затвердити, щоб якась бацила не нашкодила здоровому глузду.

«Ну, що з нього візьмеш, з цього директора?» - Задумувався головний санітар району, розглядаючи меню. Він вмів брати з усіх: з підприємців, фермерів, держслужбовців, з тих же директорів і завідувачів. По правді кажучи, йому пропонували брати, а він і не відмовлявся, бо за довгі роки санітарії склалася певна такса для затвердження, ось наприклад,  такого меню для випускного. Однак школа, яка хотіла гуляти випускний вечір, настільки далека від цивілізації, що, можливо, її директор і не знав такси…

«Бог з вами!» - Рішився санітар району і черконув своє факсиміле на аркуші з цифрами та назвами блюд.

Районна санітарно-епідемічна станція видала дозвіл на випускний «фуршет» і скромний аркушик дозволу з печаткою відповідальної за приємні запахи ковбаси структури, про всяк випадок, поїхав в кабінет директора школи за десятки кілометрів від району, щоб повисіти над столом, пришпиленим кнопкою до стіни.

У ньому чорним по рудому було надруковано: «Вживати продукти тільки ліцензійні, тільки з магазину  «Тетріс»...  Отак вся освітянська громада здогадувалась, що господар «Тетрісу» був кумом головному санітарному лікарю району. «Що для кума не зробиш, якщо собі нічого не візьмеш» - Так вирішив лікар. «А цей директор школи, мабуть, свята людина, якщо не знає такси. Мабуть, таки свята!»

 

М е ж а   д и к о г о   с т е п у

        

 

Віктор Петрович мав дев’ятнадцять років стажу на  керівній посаді. Він був директором невеличкої сільської школи, що загубилася на межі між цивілізацією та дикими степами півдня Чорноморії, на грані кордону районів різних областей. П’ятдесят три учні  його школи теперішнього року мріяли про велике життя з тополиного подвір’я школи. Великі світи здавалися ще більшими за межами тополиного подвір’я , бо той світ, з якого вони мріяли, був схожий на маніпусіньке гніздо безмежної культури самовдосконалення степових пташенят.

В минулому директор закінчив музичну школу десь у міфічних тенетах  муз Полігімнії чи Евтрепії маючи клас «сопілка». То ж він вдало поєднував керівну посаду з творчістю сопілкаря, викладаючи учням уроки музики. Вилітаючи із школи жовторотиками, учні знали всі дірочки на єдиній шкільній сопілці і могли процвірінькати нотний стан напам’ять. А ще в школі були два маракаси, (ударно-шумовий інструмент десь з далеких Антильських островів) але там неможливо було побачити дірочку нотного стану, так як корінні жителі островів завчасно не потурбувались про ті дірочки.  З особливою увагою вивчалась нота «Соль», модно і патріотично переведена на українську – «Сіль»...

Вчителі школи: математик, історик, мовник, та інші, з вищими освітами, претендували на керівне місце в школі, всі хотіли «директорити», та це місце щільно було закріплене (або пришпандьорене) за Віктором Петровичем з середньою освітою за багатьох причин.

Перша причина така: ніхто серйозно і не претендував, друга – Петрович вмів приємно заграти на «сопілці» перед районним керівництвом мелодії патріотизму і відданості, для цього навіть сопілку пофарбував у жовто-синє. Він мав вольовий характер під загальним девізом: «Все у школі, як для самого себе, а для самого себе, як для завідуючого районною освітою». Формула подобалась ТАМ.

 

Вчителі та учні школи потай називали свого директора - Гантеля... Можна було б і по іншому, наприклад: Скала... Але в минулому стався історичний випадок. 

Ще в часи золото-металевої державності, на початку 90-х, крива показників винесла школу на перше місце у районі. Може то була реверсна амплітуда, чи діаграма параболи, знали про це тільки методисти, однак всі дев’ятеро випускників поступили в районний аграрний ліцей і забезпечили стовідсотковий  перспективний зріз знань для звітів районного начальства.

За такий, можна сказати, прорив, школу нагородили кольоровим телевізором «Фотон», чи «Електрон», а «Фуджіцу» забрав методкабінет району.  Віктор Петрович поїхав у район за нагородою, а привіз у школу… дві гантелі. Він пояснив так: «Телевізор це секс і розбещеність, а гантелі – насолода фізичного розвантаження!»

Протягом кількох місяців, зрання, неначе державну реліквію, Петрович витягував із сейфа і видавав вчителям дві гантелі. «Насолоджуйтесь і фізично розвантажуйтесь! Ви це заслужили!» - Говорив він колегам.

Потім фізкультурний почин змінився іншим гаслом – «Опануємо свободу», де протягом року директор прививав підлеглим терпіння до затримок у виплаті заробітної плати. «Ви це не заслужили. Але незалежність того варта! Це вам не гантель – це історична хода» - Наголошував він.

Та раптом «знамените» спортивне знаряддя загубилося (дехто бачив як на одну гантель баба Мариська, сусідка біля школи, прив’язувала квочку), та назва вже причепилася до директора школи - Гантеля...

 

В той самий час (разом з гантелями «не як придаток до спортзнаряддя», але, можливо, з характером залізної леді, яка зважилася жити в селі) директор привіз із району і свою дружину-співмешканку Альону Федорівну.

Офіційно подружжя не розписувалось у реєстраційних актах запису, особистих дітей не завело, адже Гантеля був впевнений: «нам вистачить і шкільного клопоту». Життя та моральне обличчя директора школи за новітніх часів вже не мало впливу  на якість навчання підростаючого покоління і роботу педколективу.

Але, якщо говорити відверто, Гантеля за своїм духом був ледащо, якого світ не бачив. Його досягнення  на адміністративній ниві  і були завдяки формулі -  аби не переробитись. Придумував Гантеля найрізноманітніші викрутаси, аби не дай Боже хтось не порушив звичний склад речей і не став заважати спокійному, закільцьованому у циклах і розмірах календарних планів, життю директора скромної школи в степах Чорноморії.

Безмежно подобалось Гантелі безцільно полежати на дивані і після обіду, і перед вечерею.  Любив свою арабську кицьку Елізу за те, що не просила грошей. Обожнював свою дружину за те, що не кидала його вже майже десять років і дарувала елементи неабиякої любовної еротики. Цю ж саму еротику, в різних її проявах, Гантеля теж любив.

Та були речі, які директор школи не любив і важко переносив, від чого його здоров’я поступово сідало. Ненавидів, коли його називали Гантелею (за цим словом очі директора горіли металевим блиском: чи то кольору алюмінію, або розплавленого свинцю), а також не терпів періоди початку і кінця навчального року в школі.

«Напочатку поки все запустиш, при кінці поки все завершиш» - Зітхав, позіхаючи, Гантеля, але своїм вольовим характером продовжував виконувати програму затверджену міністерством освіти новітньої державності чи самодержавності.

 

 

І с п и т    і с п и т о м

 

 

Був кінець навчального року. Більше того – останній іспит у випускному дев’ятому класі. А ще більше того, в цей день громада батьків випускників вирішила святкувати прощальний шкільний вечір!

Скільки це мороки на виснажений реформами та розбудовами організм директора! Хотілося б все це кинути і погнати на гарбі з циганським табором за обрій. А там полежати біля вогнища – і тільки гітара, і тільки чорні, палючі очі циганки... А тут школа і напрацьовані роками обов’язки...

Директор, як голова екзаменаційної комісії, на іспиті сумлінно не спав. Асистент і екзаменуючий вчитель мирно куняли, немов сурок Філ в переддень його розбудження, давали можливість чотирьом випускникам і одній випускниці чесно скласти іспит. Свідоцтва загального зразка про базову освіту ці діти все рівно отримають.

Гантеля мав іншу думку: «Один раз дозволь – потім можуть і на голову сісти!», тому, як вартовий особливо важливого режимного об’єкту, не дрімав, а роздивлявся учнів.

«Бички і теличка,- Думав він, дивлячись на випускний клас, - Ні, скоріше, напівбичечки і гарна таки тьолка!»

 

Гантеля в уяві спробував роздягнути «тьолку»:  груди дозріли і випирають молодими кавунчиками,  маленькі пиптики, мабуть трошки в сторони розлітаються, а низ...

Низ Гантеля не міг бачити за партою, але він його пам’ятав і по урокам фізкультури і так  іще... Цікаво, про що може думати її симпатична голівка маючи такий принадливий задок?

Учениця в цей час думала про екзаменаційне питання в білеті. Третє питання з екзаменаційного білету по біології звучало: «Особливості розмноження людини».

Розповісти це питання так, як вона пізнала з життя, перед вчителями не можна, не зрозуміють, а розказати так, як це викладено у підручнику біології, вона не могла, бо не читала його. Її дівоча принада потіла над проблемою, а святкові трусики цю росу вбирали в себе. То ж вона йорзалася на стільці, як її цуцик Баксик об електричного стовпа.

 

Гантеля  перевів погляд на вчительок.

«Це вже корови...» - Порівняв він.  Ту, яка куняла ближче – асистент, вчителька хімії, років за тридцять, - роздягати в уяві не став... Сідниця в складках, груди висюльки після трьох дітей...

А от вчительку біології – Танечку,  Гантеля смакував. Взяв він її два роки тому в школу, як фахівця, із  заочного  першого курсу  педінституту. Соковита, при талії, ніжки, ручки і губки пухкенькі...

Правда в тому, що в Танечки вже був коханець – одружений торговець з ринку, котрий привозив і відвозив її на іномарці. Так, тут і є що возить! Під блузкою та коротенькою юбкою колихалась безодня пристрасті і прірва бажання... Вчителька стильно одягалась і дуже часто фарбувала волосся на різні смаки в тональність тої фарби, яку забугорна промисловість встигала виплеснути на ринки.

«Цікаво,- думав Гантеля,- а який колір волосся у неї там же, чи вона там не фарбує?.. А може вона його голить?...» Добре, що конституція людини забезпечує потаємність нав’язливих у її мозок думок, які немов рій ос крутилися біля спітнілої голови фантазера Гантелі.

 

Раптом еротичні фантазії директора школи обірвалися. З парти одного випускника  звалилася на підлогу  недозволена річ. Шпаргалка! Це неподобство! Будити колег Гантеля не став, хай тішаться, мовчки підійшов, підняв шпаргалку, засунув її у кишеню парадних штанів і прошепотів: «Тільки дозволь вам, на голову сядете!» А коли на нього зиркнула учениця, подумав: «Комусь можна було б  дозволити і на голову...»

Екзамен по біології пройшов успішно. Опісля, якось ненароком, Гантеля Петрович витягнув шпаргалку із кишені і був здивований  малюнком, що врізався в очі лініями кулькової ручки. Художник-аматор випускного класу зобразив синіми лініями парування чоловіка і жінки у, так би мовити, простому варіанті без фантазій, із відверто виділеними органами парування… «Таки є неподобство!» - гнівно зашипів директор школи.  А що вже тут зробиш?! Дітки школу закінчили!  І Гантеля машинально засунув шпаргалку знову у кишеню.

 

В о р у ж о н н и й    н е й т р а л і т е т

 

Випускний вечір у скромних сільських школах завжди має свої особливості. У простих сільських школах, після скромних промов та вручення свідоцтв, починається обжираловка-обпиваловка в атмосфері пародійно-народного гуляння, типу «масляниця».

П’ють всі. Їдять все. А затверджене санітарним лікарем району меню – висіло над столом директора школи на випадок, якщо хтось обжереться і треба буде доводити, що продукти із магазину «Тетріс».

Прості селяни, батьки випускників, не мудруючи лукаво, напекли, насмажили, наварили і все оптом гепнули на столи! Вдавіться бодай! І, разом з самогонкою, столи бриніли запахами смажених качок, гусей, індиків. Мовчанням приваблювали оселедці, салати, фаршировані яйця і славнозвісний салат «Олів'є»

 

Збиралися на вечір парами.

Гантеля прийшов з Альоною Федорівною. Залишивши її серед колег,  кинувся вказувати де ставити освітлення, де кріпити озвучення, куди чіпляти оформлення.

Без пари прийшов на вечір вчитель історії. Він був на пенсії, вдівець, але за браком кадрів ще працював у школі.

Без пари була і вчителька біології Танечка. Вона, підкресливши одягом та парфумами всі свої принади, нудьгувала, немов Джоконда на картині Леонардо де Вінчі. Її коханець з ринку, чоловік жонатий, такі офіційні заходи оминав, як чорт ладана,  щоб не компрометувати святе ім’я молодої вчительки біології.

Танечка ліниво відбивалась від поглядів історика, старого ловеласа, який нема-нема, та й закине в її сторону гримасу, на його думку, як заохочувальну посмішку:

«А хіба це погано, воружонний нейтралітет? Коли бойовий кінь завжди напоготові?»

Танечка чула багато каламбурів про історика з його еротичним минулим, як він за кіло муки і банку капусти зваблював тридцятирічних малозабезпечених жінок... І про п’яний нюдизм на лоні природи чула.

«Може його бойовий кінь і покатає до втоми, але я ще не досягла того часу, коли заради квашеної капусти жертвувати фізичним і естетичним...» – думала вчителька біології.

А ще вона оцінювала поглядом директора Віктора, типу по імені «переможця»,  котрий , немов буксирний катер, човгав туди-сюди, віддаючи розпорядження.

«Гантеля поки що нічого собі жеребець... Відбити б його у дружини?.. Але цей план «Барбаросса» потримаємо надалі...»  У Танечки ще все попереду, завдяки тому що ззаду...

Вона зняла заколку і волосся приємно лягло на її оголені плечики. Воно на цей раз  відливало смоляним блиском і Танечка у сутінках вечірньої зорі та скромного освітлення випускного вечора двома-трьома сорокаватними лампочками нагадувала Гонтелі циганку Азу. «Ех, ще б гітару!» – забажав він, «Але можна обійтись і сопілкою».

 

Відбулася урочиста частина і винуватці свята забилися за столи.  Почалось власне черевне самосвяткування під сльозові промови батьків, вчителів, з постійно наростаючим гомоном за столами.

У випускників хоч і були почесні місця на цьому святі, враження було таке, якого дідька їм тут потрібно разом із яскравими стрічками через груди?

 

 

М а н д а р и й с ь к а   в і д ь м а

 

Альона Федорівна добряче випивала і запихалась їжею. Вони з Гантелею давно практикували такі святкові вечори, де можна гарно попоїсти, ще й щось принести додому.

«Два дні готувати обіди вдома не треба!» -  хвалилась Альона.

 

Вчителька хімії світилась як благородний неон на будові супермаркета, після випитих трьох стопок. «А я так люблю шампанське!» - розповідала вона і підтягнула до себе четверту стопку самогону. Її чоловік, головний ветеринарний лікар свиноферми, по-своєму жартував: «Від шампанського бувають запори... А клізму в мене свиноматка ковтнула!»

Вчителька української мови виїла на своїй стороні стола все олів’є, ковбасу, котлети і з пристрастю розповідала сільському голові, як вона любить вдома їсти ліниві вареники:

- Це ж чисто наше, українське, блюдо!

- А ви ще ліниві пєльмєні спробуйте, - порадив вчитель історії.

- Ні в якому разі! Бо то ж чисто російське блюдо...

- Все, що ліниве,  все наше...

 

Музичного колективу свято не мало. Сучасні ритми всіми фібрами примятих часом динаміків, випромінював клубний «Шарп», який вмикався ножем, або виделкою, інколи викруткою, коли поруч були водії, від чого універсально булькотів, коли у його нутро потрапляв рибний соус, або сальна підлива.

 

Гантеля від колег не відставав – накладав у шлунок, немов у кормозапарник, все, що було поруч на відстані витягнутої руки, і час від часу піднімав склянку з промовою:

«Большого польота вам, випускники!»

Випускники хлопчаки знахабніло покручували в пальцях цигарки – першу ознаку дорослого життя...

А потім пішли танці і пісні – он де неначе циганський табір! Веселись душа! До всього, ще ж і циганка мається! Гантеля танцював з Танечкою відчайдушно, ще й встигав ущипнути її за стегенце, так ненароком. Та і «циганка» якось випадково поштовхувала Гантелю своїми грудьми, що підморгували  випускникам  з-під мережив ліфа.

Альона Федорівна до дивацтв Гантелі відносилась спокійно, бо знала його нешкідливі пориви до жіноцтва. При всіх своїх еротичних потягах він був ледарем і вся еротика залишалась лише в його мозкових півкулях... Тож, хай собі директор Вітя-переможець танцює, а Альона розважалась з істориком, дозволяла старому лапнути деінде, від чого той пускав на губах пінку, немов перед інфарктом, і біг до столу випити ще...

 

За вікнами святкового залу блиснули фари невідомої іномарки. У сутінках сорокаватних ламп вони прямо таки сяйнули розпеченим до білого світлом.

«Це вже за мною кохання приїхало, - Подумала Танечка, - Але щось трохи зарано...»

«Це, перевірка з району,- Вирішив Гантеля,- Що тут перевіряти? Всі при пам’яті! Але ж і заставляють ганяти служби...»

Однак, якщо би гадали навіть на кавових бобах, про те, що відбудеться далі, було би сюрпризом і для бобів.  До розтопленого святом залу увійшла збуджена жінка разом з руденьким юнаком і стала очима шукати жертву, бо її погляд випромінював сокиру ката на високому ешафоті. Танечка притиснулась до директора:

- Не відпускайте мене! Це дружина мого коханця. Та іще із сином приперлася!

 

- Агов, Мандарийська  відьма, ти тут?! – перекрикуючи «Шарп» повела мову жінка, - Виходь із тіні, поговоримо раз і назавжди!

- Сама ти Мандарийська відьма! – Відповіла Танечка із-за спини директора Гантелі, - Я люблю твого чоловіка! І він мене любить. Дуже сильно! А  з тобою нехай говорять психи, з якими ти водишся...

 

Гантеля перелякався. Конфлікти на святі можуть дійти до району і знову буде непередбачувана морока виправдовуватися перед керівництвом...

- Припиніть! - Голосно гримнув Гантеля і, рятуючи свято, став як ОМОН між ворожими таборами.

Та незвана, знервована особа штовхнула директора у груди так, що він збитим вертольотом, махаючи руками і краваткою, здійснив посадку в літовище тортів.

Облизавши руки від крему Гонтеля закричав:

-  Вийдіть з приміщення школи і там діліть свого хахаля!

- Він не хахаль, - Дерлася жінка,- Він мій законний чоловік, а ця бісова відьма...Та я тобі...

Жінка, зі спритністю шуліки, кинулася на Танічку. Схопивши вчительку біолога за волосся волала: «Боря, давай ножиці, скоріше... Ріж її патли!»

Мандарийські відьми скублися, як півні на колгоспному подвір’ї, а рудий Боря, таки справдішній син своєї мами, спритно увійшов у роль і, ножицями намагався зрізати бодай пучечок волосся у ненависної конкурентки матусі…

Коли вимушені глядачі битви екстрасенсів побачили в руках юнака блиск зброї, хоч би і ножиці, та таки з небезпечними гостряками, кинулися нейтралізувати загрозу з усіх фронтів.

Фізкультуру у школі читала вчителька української мови, так склалося додаткове навантаження на її вагому за сто тридцять кіло об’ємну фігуру. Одним рухом живота вона відокремила Борика від гурту, відібрала у нього ножиці і виштовхала із школи на подвір’я. Хотіла ще надавати йому по сідниці своїми філологічними рученятами, та хлопець вчасно сховався у автомобіль.

Колезі Танечкі нейтралізація Борика все рівно не допомогла. Оскаженіла жінка, немов озвіріла амазонка, вчепившись рукою в її смоляне волосся, усім тілом впала на коліна і, під душевний рев Танечки, висмикнула жмуток патлів, немов індіанці з племені сіу-сіу у своєї жертви, прагнучи зняти скальп... Розпихуючи ліктями ноги небайдужого галасливого гурту, жінка вибралася із залу, вибігла із школи, сіла хутко за кермо автомашини і «фа-фа!» - просигналила свій від’їзд під особистий задоволений регіт.

 

Л е г е н д а   і   сон

 

Випускний вечір, як то веселе свято, різко заглох, бо Гантеля очистив свої штани від солодкого крему ножем і ним же вимкнув магнітофон.

Тихо скиглила вчителька біології: «Ця придурошна водиться з екстрасенсами... Це ж і волосся зрізала, щоб заворожити...»

Зачіска у Танечки мала вигляд як у класичної циганки – матері шістнадцяти циганчат.  Ветлікар, чоловік хімічки, приступив надавати першочергову медичну допомогу і мазав змоченим зеленкою тампоном голову Танечки. Хімічка їй злорадно співчувала: «Та не вірте у ті окультні сили! Він же вас любить? А волосся ще виросте...»

 

Вчителька мови гикала у серветку. Чоловіки  ж вийшли на перекур. А випускники подалися на зустріч молодому світилу - Сонцю. 

Лише історик ніяк не міг піднятись із стільця, хапаючись за повітря, та ще добре володів язиком для того, щоб монотонно і з значущими паузами нагнітати атмосферу легендою про Мандарийську відьму:

- В поми-ми-ми-раючому (пауза) селі Мандария (пауза) жила вродлива (пауза) дівчина з пишним волоссям...(довга пауза і чавкання) (і т.д.)

...Щоб вийти заміж та виїхати  з помираючого села, дівчина не відмовляла жодному чоловікові, хто б не проїздив, проходив, чи пролітав тим селом...

Але чоловіки після цього помирали за різними причинами. Жінки та кохані  померлих зібралися в гурт, відшукали Мандарийську дівчину і обстригли її наголо. Після цього дівчина дуже швидко згасла, перетворилась в кремезну бабу і щезла, разом з селом, бо тепер на місці Мандариї  рівне пасовисько.

Інколи відьма з’являється між живими людьми – шукає своє волосся...

 

Вранці Гантеля проснутися ніяк не зміг, дуже боліла голова, навіть у сні. Шлункові соки директора заморилися розфасовувати яйця до яєць, а шпроти до шпротів і від знесилля шипіли, як на розпеченій сковорідці... Та й заснув пізно вночі Гантеля лише тоді, коли переніс всі їстівні об’їдки, що залишилися від свята, до своєї хати, забезпечивши собі і дружині «неприкосновенний запас». Кімната була завалена надкушеними, а то і неторканими стравами і блюдами: торти, смажена риба, палка ковбаси, завернута в газету, де чітко виднівся чималий заголовок «Лікування голодуванням», на який Гантеля  звернув увагу, на як не актуальну і невчасну тему...

Директору снився кошмар. …Ось він проводить заняття по вивченню державного гімну серед вчителів і награє мелодії на старенькому шкільному баяні. От тільки мелодія гімну чомусь нагадує пісеньку зі словами: «прілєтіт друг волшебнік в голобом вєртольотє і бєсплатно покажет кіно...» Вчитель історії, замість того, щоб разом з усіма колегами сумлінно вокалити ротом, приклавши правицю до серця, своїм кремезним пальцем тягнеться до чола Альони Федорівни і залишає на лобі індійську крапку... Альона верещить: «Що це ти малюєш негідник!!!» ... І Гантеля прокидається.

Перед очима директора школи Віктора Петровича на весь сонний білий світ розверзся аркуш паперу, де кульковою ручкою була створена композиція парування чоловіка і жінки з усіма відвертими частинами процесу. А у мальованій жінці на лобі невідомий аматор прибамбасив крапку, саме таку, яка директору так пророче наснилася у сні… Гантеля затріпотів очима і помітив, що цей аркуш з малюнком тримають руки його дружини Альони Федорівни, а вона сльозно причитає: «Що це ти малюєш? Тобі мало?»

 

А сталося так: Альона прокинулася першою і розклала їстівний добуток по потрібним місцям. «На тиждень вистачить провіанту!» - раділа вона. Коли упорядковувала одяг і добралася до штанів чоловіка, щоб випрати від крему та киселю, із кишені витягнула аркуші з малюнками. Це була негідна антиморальна шпаргалка. У Альони похололо серце і десь до пят, як тільки роздивилася що там намальоване... «Це все вона!- здогадалась Альона,- Мандарийська відьма...» На душевний стан та фізичний клімат організму Альони Федорівни ще досі тиснули важка екстрасенсорна ніч, набитий шлунок та наслідки випитої самогонки.

- Прокидайся негіднику! Мерзотник ти такий! На молоденьких потягнуло!

З великим зусиллям Гантеля відкрив очі і он так зрозумів, що по щоках його лушперить Альона і тицькає під носа якісь аркуші, як на допиті в гестапо. Директор школи зібрав всю свою волю і присів на ліжку.

- І що це означає?

Альона Федорівна жбурнула аркуші в руки Гантелі і з нетерпінням чекала відповіді. В такій ситуації, здавалось, не вистачало напівсутінок у кімнаті і яскравого ліхтаря направленого у перелякані очі допитуваного.

На аркушах паперу кульковою ручкою були намальовані спотворені чоловік і жінка в різних позах схрещення і підписані малюнки великими літерами «КАМАСУТРА»...

- Та ти диви, - став корчити дурня Гантеля, - У нас художник рембрант об’явився! Дев’ять років талант приховував! Це, Альона, якщо хочеш знати – шпаргалка, яку я відібрав на екзамені... Знав би я що це за шпаргалка – здали б вони у мене екзамен по біології...

- А може це ти з Танечкою... – Вперто теренділа ображена Альона.

- Якою Танічкою?! Це малюнки з книги такої «Камасутра» називається.

- Не знаю я ні про яку «Камасутру», - Горіла гнівом Альона, - Я бачу тут розпусту, і якщо, Вікторе, це виявиться правдою, поїду до мами! Ніщо мене не зупинить.

 

Втратити Альону Гантеля ніяк не міг, а поїздка до мами – це вже було посягання на таке приємне і розмірене життя Гантелі.

- Добре, Альона, - Сонним на похмілля голосом запевнив її Гантеля, - Я доведу тобі звідки ці малюнки. Я куплю таку книгу і покажу тобі, що тут Тетяна Іванівна ні при чому! Їй і так дісталося на випускному...Так спотворили волосся, що жах!

- А тобі її вже жалко! – Бурчала Альона, але пил ревнощів, послабився як посторонка кінного екіпажу при черговій зупинці. - А що це таке «Камасутра»?

- Та це ж індійський підручник кохання, - пояснив директор, - Ось куплю, побачиш. Треба тільки відпускні отримати...

 

Е л і з а

 

Гантеля сіно не косив. Всі директори сільських шкіл косили сіно, а Гантеля не косив, а значить і не складав. Цілком логічно.  Він вважав фізичну роботу біля господарства нижче свого інтелектуального  рівня: «Порання біля свині розуму не прибавить!»

Отак все своє неробство Гантеля вмів чітко і аргументовано прив’язати до виправдання самого себе афоризмами: «Навіщо кормити корову, якщо тебе кормить школа?», або: «Треба в житті більше думати – менше залишиться часу щось робити!»

Гантеля мав, наділений педагогу, ще в часи колгоспів, будинок, завізну воду в басейні, бо гидувався пити з загальновуличної криниці, та велику кількість бур’янів на своєму городі, які були царством сусідських курей, качок, котів та іншої домашньої живності. Для бур’янів він взагалі придумав цілу теорію, запозичену із східних релігій: «Кожна бур’янина  це перевтілена після смерті чиясь душа! Якщо я вирву душу, не буде мені прощення серед бур’янів!» Інколи домашня живність, у вигляді сусідського цапа Фарадея, не знаючи цієї теорії, вигризала майже до коріння ці гріховні душі.

Всю домашню роботу виконувала Альона Федорівна, за це її Гантеля і боявся втратити.

 

Розвалившись на ліжку, медитуючи, як йог, директор школи Віктор Петрович гладив арабську кицьку Елізу і міркував: «Вже третій день відпустки. Альона сердиться за «Камасутру», а відпускні гроші затримують. Як дійсно інтелігентній людині вийти з такого положення?»

Господарства у Гантелі, зрозуміла річ, не було. Смажену рибу, що сімейно поцупили з випускного вечора, вже поїли.. Лише кицька тулилася до його руки і ластилась «мур-мур».

«Продати тебе, чи що? – зашепотів задумливо Гантеля, - Але з ким мені тоді спати? Альона зі мною не спить вже тиждень... Я б тому Рафаелю, що підсунув шпаргалку, намалював би «Камасутру» на всю пику і в різних позах...

Про книгу «Камасутра» Гантеля знав завдяки  вчителю історії. Ігор Васильович, історик,  двадцять років тому втратив дружину і весь свій вільний час старий побабник присвячував інтимним відносинам між людьми, знав багато анекдотів, легенд, історичних подій на тему гетероспарингу... Це він приніс в школу вірші Баркова і цілу неділю педколектив трусило неврозом щодо графа Орлова в заримованій формі... Або озадачував питанням: « - Як спарюються їжаки?» То ж і «Камасутра», індійський посібник парування, частенько користувався пріоритетом в розмовах історика з колегами. Книга «Камасутра» на базарі коштувала більше сорока гривень. Де ж такі гроші взяти зараз, поки Альона ще не дременула до мами?

- Мя-у! – ластилась Еліза.

«Мяу, мяу, - перекривив її Гантеля, - ти ж арабська кицька! За твою породу можна гривень двадцять отримати!»

Про що міркує її господар кицька Еліза, звісно, не розуміла, але вона точно знала, що вона не породиста і не арабська! Народилась у місті, в квартирі, як звичайне смугасте кошеня і граючись потрапила хвостиком у вентилятор пилососа. Сучасна техніка не жаліла кошенят – Елізі відірвало хвоста. Так, куца, вона потрапила на  зооринок в ряди екзотичних тварин, бо була чимось схожа на мікрорись... Гантеля, що намірився придбати в шкільний акваріум дві золоті рибки, не довго думав і замість рибок придбав «арабську» кицьку собі додому і назвав її Еліза. А ось тепер її господар лежить, як великий лінивий кіт, збуджує її, гладить, пестить... «Мя-у!»

 

Край роздумам директора школи поклала його дружина Альона:

- Віктор! Внеси в хату відро води, все рівно нічого не робиш...

- Мене викликають в школу! Терміново! – відповів Гантеля, - Ось прийду і принесу!

Він жбурнув кицьку на підлогу і неохоче побрів до школи, для чого і сам не знав... Просто обурився на слова «Все рівно нічого не робиш». Як це так, а думати це хіба не робота?! Це шкідливіше навіть фізичної роботи! За «думати» треба молоко давати, а не воду в хату вносити.

Безцільна подорож до закритої на канікули школи надихнула директору потрясну ідею: продати старий шкільний баян, що пилився в коморі школи. «Шанси камасутри ростуть!» – вигукнув Гантеля і повернувся додому з баяном в руках. Він з задоволенням відмітив: воду Альона вже принесла сама...

 

В неділю директор школи Віктор Петрович з баяном та кицькою в коробці від взуття добирався попутними авто у місто. Дорога не питає чому і з чим ти тут, вона питає куди і за скільки. «Скільки» у Гантелі не було, а «чому?» -  він знав і розказував відверто кожному, хто тільки зупинявся, щоб підвести невідоме у пункт «Б»,  споглядаючи, який все таки крутий отой пункт «А», де мешкає оте «невідоме»…

Так Петрович опинився у автомашині із класним водієм, котрий сам мав повну відповідь на питання «чому?».

- Я збираю непотріб! – спілкувався з пасажиром водій, щоб під час свого вояжу самореалізовуватися і  перетворити поїздку на час неймовірного задоволення. Бо розказував він про себе першому ліпшому невідомому. А кому воно треба оте «невідоме», як казка, що забудеться у плині буденних справ.

- Я збираю ордени і медалі колишнього Союзу. Це ж і є непотріб! Нація, яку ми будуємо обійдеться від спомину колишнього, так всюди кажуть. То ж кому зараз потрібні минулі ордени? А я навіть даю за орден колишньої епохи аж п’ятнадцять гривень! Це більше ніж нічого від держави. У вас, часом,  немає ордену?

Гантеля тупо дивився на старенький баян і жалкував, що не був орденоносцем. Однак, директор відчув, що у цій державі щось важливо змінилося, бо продається все, навіть те, що його тримало у житті. Отак за базіканням водія і опинився він в місті на базарі, серед рядів з кроликами, курчатами, цуциками і усім, що після себе залишає зоозапах.

Баян не вписувався у ті технічні засоби, які пропонували професіонали зооринку, наприклад: клітки, ящики, банки... Але так, як на ньому зручно примостилась кицька Еліза, ніхто і не подумав би, що це музичний інструмент.

Гантеля нудьгував біля своєї продажної композиції «кицька-баян», бо можливі покупці може і спитали б ціну товару, та їм вкрадалась думка, що це збанкрутілий учень Куклачова, дресирувальник котів, який заробляє танцями останніх під баян, а в даний момент вирішив перепочити...

 

Але базар є базар. Хвилі людей носились в одну і другу сторону і час від часу зачіпали Гантелю.

- Заспівай, хай киця затанцює! – Причепився хтось напідпитку, але хвиля натовпу потягла отого «когось» до гусаків і качок...

- На кутні в мене заспіваєш, танцюрист! – Завелася господарка гусаків,- Нализався зранку і чесним людям ціну збиває, козел!

- А ви піаніно не продаєте? – Спитав ще хтось Гантелю.

Ідея з піаніно директору сподобалась. Було в школі стареньке піаніно і Гантеля не задумуючись продав би його. Але піаніно не мало футляра. Якщо  баян мав футляр і при перевірці керівництвом матеріальних цінностей школи можна було б замість баяна показати футляр від нього, то піаніно такої привілеї не мало...

- Не продаю! - Жалкуючи відповів директор, а сам мрійно подумав: «А чом і ні, тільки як? Піаніно це ж не орден…»

- Це не шиншила? – Ще один покупець мацав обрубок хвоста у Елізи.

Що таке шиншила Гантеля не знав і в очі не бачив, та чув про дорогі шиншилові шуби. Може вони шиються з арабських котів?

- Так! Натуральна арабська шиншила! – Запевнив він покупця.

- Ех, - скривився покупець,- В мене на таку дорогу цінність грошей не вистачить, в мене лише сто доларів...

У Гантелі округлились очі. Ого-го скільки тягне його кицька! І якось жаль стало таку цінність продавати, але коли вирішив продати, покупця поряд вже не було.

- Скільки коштує ваша киця? – Запитала мадам з щільно напомадженими губами.

- Це арабська шиншила! Сто доларів! - Відповів Гантеля.

- Чокнутий! Я біолог і клас гризунів можу відрізнити від класу хижаків! Ваша киця мишу їсть...

 

Це була не миша, а хом’ячок. Як його поцупила Еліза Гантеля не помітив, та хутко видер залишки гризуна і сховав у кишеню, щоб бува не помітив господар хом’ячка.

- Ніхто не бачив  мого хом’ячка? – Лунав могутній бас з паралельних рядів, - Рокі! Рокі! Де ти?

У кишені директора палав  вогонь, то горіла страхом половинка Рокі... А якщо помітить господар хом’ячка, що буде?..

 

Та тут сталася нова подія, яка захопила і продавців, і покупців. Безслідне зникнення Рокі перестало бути сенсацією. Про нього миттєво забули. Із залізного контейнера вискочила нутрія...

За поясненнями господаря нутрії то був дев’ятикілограмовий самець Барон. Вишкіривши два зуба, Барон лопотів лапами між людьми так швидко, що натовп потрапив у полон паніки.

- Ловіть Барона! Він ручний! – запевняв господар. Та хто це буде ловити пацюка розміром спанієля, що як таран бився в ноги, особливо жінкам?

Почувши «Ловіть барона», декілька циган тишком відділились від натовпу, і мов мильна кулька, зникли…

Виск, вереск, падіння, тріск ящиків, руйнування прилавків, затріпотіли кури і гуси, індики здійнялися в небо, немов бойові вертольоти «Алігатор»... І весь цей гармидер існував на фоні смачних російських матюків, часто у формі 3D або у вигляді триповерхової будівлі з покрівлею.

Сміливці, зрозуміло, погналися за Бароном не дивлячись ні на що і на кого наступають, а збентежений Барон і сам вже не знав куди подітись, він дряпався, кусався і тікав...мов ті цигани при вигуках «Лови барона»

Кицька Еліза з переляку кинулася на груди Гантелі, а той в свою чергу присів у ящик з кроленятами. Мабуть придавив пару штук...

 

Позичивши у Сірка очі, директор напомацки схопив розчавлений баян і витиснувся з купи розгніваних і переляканих базарників. Міха баяна були роздерті добряче, немов розмерзлі шкільні батареї під час морозних днів минулого року. Це вже був не музичний інструмент. Еліза забилася аж в рукав куртки свого господаря і довго не показувалась звідти. В кишені залишки Рокі пустили останні соки на згадку про паскудний день базарування... Єдиною доброю новиною стало те, що впіймали Барона в молочному корпусі. Барон сховався в перекинутому бідоні від молока і його там зачинили.

 

Книгу «Камасутра» директор школи не купив, бо грошей не набазарив. Але і повертатися з пустими руками додому йому було не зручно. За гривню і п’ятдесят копійок придбав Гантеля тоненьку брошуру «Єгипетське голодування», згадавши той заголовок на газеті з колбасою.

- Скажу Альоні, що «Камасутра» починається саме з цього, - Поділився рішенням він з кицькою.

- Мя-у! – Погодилась Еліза і скрутилась калачиком у господаря на колінах, коли той вмостився на сидінні автобуса, щоб добиратися додому.

 

 

Д в і   В і р и

 

Альона Федорівна певною мірою любила свого неофіційного чоловіка, з яким вже дев’ять років пліч-о-пліч несла повинність директорства. Ким вона була? Молоденька безосвітянка, що протирала в районі стільці посередніх установ, якоїсь там спілки молоді і друкувала на друкарській машинці циркуляри...

Такі установи у свій час про комп’ютеризацію тільки мріяли. Батьки з села бідарі і гарну партію одруження підібрати для доньки не змогли. А тут з’явився Віктор – з характером і при посаді директора школи... Невеличкий журавель, та добре що в руки потрапив – практично розцінила Альона і згодилася жити в селі. Тим більше, що  останній притулок – спілка районної молоді, де працювала друкаркою Альона  – розпалася.

В селі для Альони якось ненароком знайшовся диплом Балтського педучилища. Гантеля навчив її говорити учням «добрий день», і ось, вона вже дев’ять років класовод молодших класів, а вдома хатня куховарка та прибиральниця.

Альона Федорівна селянською господаркою бути не могла із-за відсутності самого господарства.  І це Альоні було зручно, бо і вона отримувала дозу лінивої радіації від свого чоловіка. Спала вдосталь, без особистих дітей клопоту майже не було, а серед розваг – приємні запросини на свята селян, поїздки на курси підвищення кваліфікації, придумування сніданку та вечері (із нічого особливого продуктового запасу) і амнезійні телесеріали по чорно-білому телевізору. Ну то й що, що реалізувати свою первозданну функцію жіноцтва Альона не змогла? Життя внесло корективи, які задовольнили обидві сторони.

Кольоровий телевізор купити Вітя не хотів, бо колись давно йому підказали, що незбалансовані кольори телевізора порушують в очах гармонійну збалансованість кольорів природи... Навіщо Віті в очах гармонійна збалансованість Альона так і не допиталась. Тож  насолоджувалась тим, що є, не зазіхаючи на долю.

 

Своїх дітей Альона не бажала, згадуючи бідоту в сім’ї своїх батьків, котрі мали п’ятеро доньок... Інколи у Альони в серці пробуджувалася бунтарка Кармелючка, та це тривало не довго, частіше Альона сама продовжувала грати роль бунтівниці задля сімейної розваги. Так трапилось і з книгою «Камасутра». Їй та «Камасутра»  не була потрібна  ! Ласий шматочок інтиму вона і так отримувала з Віктором, потім їздила на аборти, бо запліднювалась як кішка. Була собі така жертва в сімейно-сексуальнім площині чи периметру їхнього з Віктором сімейного ложе. Але і не дозволяла своєму чоловіку розслаблятись в сімейних розборах.

Щирою подругою у Альони була її сусідка – стара баба Віра, вдова фронтовика. Цілими днями бабуся поралася, як могла, в городині, ганяла курей, ледве перебираючи ногами і горланячи на весь куток: «Вдову зобижають!», а по вечорам плела коврики із нарізаних тряпок. Альона за цим розважливо спостерігала і розповідала бабі чергові серії телесеріалів...

В час, коли Гантеля приїхав з базару, Альона пішла до сусідки позичити на обід куриних яєць та там і затрималась за розмовами.

 

Директор поклав баян на шафу, інструмент лише фукнув залишками базарного повітря через подерті міха. Петрович віддав кицькі Елізі залишки Рокі і вмостився опановувати брошуру «Єгипетське голодування».

 

Та не довго тішився... Альона Федорівна вбігла в хату і загаласувала:

- Вітя! Знову баби звелися! Розборонити треба!

З другої сторони, південної,  сусідкою у Гантелі жила ще одна баба Віра, але не вдова. Ця баба ніколи не була заміжньою, типу монашка.

І повелася між двома Вірами ворожнеча, скоріше всього, від заздрощів. Одна одній заздрила, що не мають чоловіків, але одна в наслідок загибелі свого на фронті, а друга, що ніяк не вибрала свого мужа із дванадцяти кандидатів... То ж сперечалися одна з одною на принципових позиціях. І ніяка книга «Камасутра» не могла б описати, як дві баби задирали подоли одягу і показували одна одній інтимні місця, перегнувшись у поклонах задом на перед....

 

В даний момент вдова Віра проводжала Альону Федорівну до воріт і несла пакуночок з яйцями, щоб молодій сусідці догодити, а друга монашка Віра йшла додому з пакетиком крабових паличок. Так доля розпорядилась, що саме на нейтральній території вулиці дві Віри зустрілись з повними гніву очима. Спочатку розбились яйця на обличчі ненависного ворога, потім з тим же успіхом розплескались і крабові палички… Баби схрестилися руками і волоссям під жахливі вигуки:

- Вдову вбивають!

- Сука ти німецька, а не вдова!

- Сама ти курва!

- Від курви чую!

 

Гантеля в такі сутички не вмішувався, оберігав честь мундира. Розборонили баб інші сусіди, проте контакт з Альоною завдяки вуличній сутичці був налагоджений. Приємно окремій сім’ї помиритися, спостерігаючи, як чубляться між собою інші особи суспільства, чимось схожі на бойових депутатів у залі засідань...

- По стільки років нажили наші сусідки, а здоров’ячка на військові дії вистачає! – Зауважив Гантеля, коли з дружиною зайшов до своєї хати.

- Вони ж живуть за природою, - Хитро підкреслила Альона,- Ніякого сексу, лише необхідні потреби...

- Стримане голодування! – Наголосив Віктор Петрович, - Ось, послухай!

І Гантеля став зачитувати викладки із свіжо придбаної брошури:

«...Голодування – це щось набагато більше, ніж просто відмова від харчування. Це одночасно наука і мистецтво...

Голодування – це частина нового  існування, що важливо, воно проводиться для підтримки, або відновлення  здоров’я в цілому...»

 

- Альона! Ти чуєш, що таке голодування?

- Це те, що у нас сьогодні на обід буде! Баба Віра курині яйця всі до одного лупонула... Але ж ти казав що «Камасутру» купиш? –  Нагадала Альона.

- Так це ж і є перша стадія «Камасутри», отаке «Єгипетське голодування». Спочатку курс голодування, потім кохання... Поглянь на ці дві Віри. Їм за вісімдесят років, а здоров’я ще пре! Це і голодомори і  окупація наших  сусідок так загартували – ледве дибають, а  принципи і сила духу як  метал!

Альона Федорівна хотіла додати «як гантеля», але промовчала... Їй набридло сваритися з чоловіком, і так вже гра затягнулася, тож неохоче згодилась.

- А що це голодування нам дасть?

- Ну, по-перше здоров’я! - Пояснював Гантеля, -  Станемо  сильними, красивими, витривалими, як єгиптяни! А по-друге економніше будемо витрачатись на харчі, а це значить будемо заощаджувати кошти на другу стадію «Камасутри». Так і назбираємо копійок, а потім і в Турцію поїдемо!

- Чому в Турцію? Я хочу до мами...

- До мами заїдемо по дорозі.

- То ж треба приготувати подарунки батькам...І сестрам...

- Гривня до гривні , то чого ж, не тільки подарунки можна придбати...

 

Солодку мрійну розмову подружжя перебив телефонний дзвінок. Телефон Гонтелі був запаралелений з школою. Мобільні телефони у той час люди в селі не купляли, бо мережа мобільного зв’язку закінчувалася лише у крупних містах. То ж мобільник «Нокія» візуально бачився тільки у Танечки біолога, і всі знали завдяки її коханцю. Та все рівно телефон Танечки в межах села функціонально не працював, хоча мрії колегії педагогів збуджував. А от стаціонарний телефон був пріоритетом директора школи і це явище ніхто не оспорював. Директору дзвонили з районної бухгалтерії про те, що потрібно отримати  колективу школи відпускні та оздоровчі гроші.

- Сала купимо! – Зраділа Альона.

- Ти що! – Докірливо подивився на Альону Віктор Петрович, - Яке сало? Ми ж домовилися. У нас починається нове життя! У нас єгипетське голодування! А гроші  я  в ощадкасу буду класти... Лише саме необхідне – чай, хліб.

 

На наступний день, отримавши в районі  платню, Гантеля свої та Альонині гроші в ощадкасу не поклав – «Сильно часто банки банкрутують» - думав він. Придбавши пачку чаю та пів кілограма  тюльки, директор школи повертався в свою оселю. По дорозі в сім’ю, до обіду з мундєркою та тюлькою, Гантелю перестріла баба Віра, яка вважалась монашкою, і змовницьким тоном заговорила:

- Віктор Петрович, я знаю в школі є  ружо. Не в службу, а в дружбу, продайте мені ружо і одну кулю, я вб’ю оту німецьку підстилку! В неї чоловік загинув на фронті, а вона при німцях що витворяла! В неї син хоч і агроном, а на німців схожий!

- Не можу продати! – Пояснив Гантеля,- Хоча це і не вогнепальна зброя, а повітряна, але вона матеріальна цінність і так просто не продається.

- Ай-ай, як жаль, мабуть я її вилами заколю...Носить же земля таку повію...

 

Такі погрози Гантеля чув не один раз, і не від однієї баби Віри, тож не здивувався коли в себе в хаті, за розмовою з Альоною, застав і другу бабу Віру. Вдова Віра була в сльозах і з синцем під оком.

- Ти знаєш що бажає тьотя Віра? – Посміхаючись звернулась Альона Федорівна  до Віктора, - Хоче щоб ти продав їй повітряне ружо...і одну кулю.

 

- Я помщуся за  всіх вдов! – Заголосила Віра, - Та сука дванадцять чоловіків зі світу зжила! А з німцями шо вона виробляла! Якщо не продасте ружо я ту сексопатологічну стерву сокирою зарубаю! Що воно означало, оте «сексопатологічна», баба Віра не знала, але чула якось по телевізору і цей свій неологізм вона виплюнула з особливим ентузіазмом.

 

-Звісно, не продам! – Відповів директор школи Гантеля, але вже і подумав про те, який великий попит на селі має шкільна пневматична зброя...Це не ордени і баян!

- Баба Віра, а у вас ордени є? – Запитав Гантеля.

- Та є орден «Слави» від чоловіка залишився. Я хотіла в гроб орден покласти до свого Васічки… А батюшка сказав, що то йому там вже не потрібно. Там інші «ордени» ціняться. Архангели не питають про медалі на грудях. Так Васічка і пішов лише в костюмчику без ордену.

«П'ятнадцять гривень за непотріб! – Сам собі подумав Гантеля, - Якось треба добратися до артефакту»

Коли Альона повела бабу Віру додому, Гантеля з цікавістю подивився на баян з розірваними міхами. Яке ідеальне місце для грошви! Он де можна ховати гроші. «І дружину не будуть спокушати! Ото БАНК!» - подумав він. Найнадійніший.

 

Директор порахував загальну суму, що привіз з району як платню для себе і Альони Федорівни,  записав число у записник, і засунув гроші  в баян. Банк «Баян» почав свою фінансову діяльність.

Та це ще було не все.

Натхненна ідея, яку прозріли дві Віри у методичній голові Гантелі, продати шкільну пневматичну гвинтівку, погнала директора школи на інший кінець села до мисливця Курки.  Банк «Баян» вимагав поповнення на депозит і негайно! А хто ще може купити пневматичну зброю так, як би це була б вогнепальна? Тільки мисливці!  Це вони придумують усілякі пристрої, аби влучити у беззахисну тваринку, хоча і описують  таку тваринку, як матерого хижака.

 

Куркі  директор гвинтівку і продав. Порахував Гантеля гроші за  зброю: Курка, хоч і скупий мисливець, відвалив за гвинтівку по цінах, як за нову! А вже дома Гантеля сховав гроші в баян і з чистою душею пояснював двом Вірам, що продати гвинтівку бабам не може, бо такої зброї взагалі в школі не повинно бути і вже не має! Школа – це не військо! В школі  є інша могутня зброя – це знання! І якщо хто із баб бажає купити знання – перешкоджати цьому особисто він, як директор, не має права...

 

ПРОДОВЖЕННЯ

 

СОЛНЕЧНЫЕ ГЛАЗА

Давно-давно, как лучиками света,

Пронзились чувства, как бы как стрелой.

Глаза девчонки! Снова будет лето,

Сверкающее лето надо мной…


Морщинки желтыми, как абрикосов листья,

На сердце падают и православен зной.

Среди иллюзий, недомолвок истин

Глаза горят безумною весной. 


О солнце! Что ж горишь уже глазами.

Испепеленный путь не пройденный никем….

Да будет жизнь! А пропасть между нами

Лучами солнца залита совсем!.


Я подойду, таясь, увижу ожерелье,

Нацепленное светом на тебе.

И в сотый раз, из сотого похмелья,

Взгрустну немного, неизвестно где.


Забьюсь как зайчик солнечный в испуге,

В потемках лоз и розовых  кустов.

Нет, не нужны мне все слова о «друге»,

Не описать того, где не хватает слов.


Любовь не измеряется  страданьем,

Как свет линейкой не измерить нам.

И так, граничащем меж счастьем с покаяньем,

Всю жизнь свою отдам твоим глазам.


2015г.

З СВЯТОМ ВЕСНИ, ДРУЗІ, ДРУЖИНИ, ЧАРІВНІ ПОЛОВИНИ!

ЛІЛІ НІКОЛАЄНКО ОСОБИСТЕ, ПОЗДОРОВЛЯЮ!


Бруньки бубнявіють на сонці краснім.

Весна бере своє - кружляє, оживає...

Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -

Свій час весняний зоряний чекає.

Літає мимо листя й сніг минулі,

На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.

Думки, що діти в світі безпритульні,

Чомусь, як Бога, зачекались квітня...

Заплаче небо, згинуть суховії,

Злетяться ластівки в краї першогніздечні.

І змиють сльози штучні грубі вії,

Що наліпила доля дискотечна.

І все що було стане не цікавим,

Не вартим, щоб про нього пам'ятати.

Розквітне квітка, наче біла пава.

І хтось її зірве до свої хати!


Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.

Платформенно вітаю з святом.

Все буде гаразд.
Василь Юдов

 

ВИСОКОЯКІСНІ ІЛЮСТРАЦІЇ ТЕТЯНИ ЗЕЛЕНЧЕНКО

Ілюстрація до М.Булгакова "Майстер і Маргарита"
Ілюстрація до М.Булгакова "Майстер і Маргарита"

  Для любої казки, що народжується пером непересічного автора, важливою необхідністю для повноцінного сприймання була, є і буде ілюстрація, що відображає душу казки. 

   Казки, як щойно народжені діти, потребують пеленання у одяг чарівності, знаходження вишуканого зорового образу для тої поетичної атмосфери, яку поширює у світі людей сама казка.З одної сторони казка - небилиця, та завдяки майстерному слову автора та дуже високоякійсній праці художника-ілюстратора, така небилиця підкоряє уяву справдішнім мистецтвом перетворення і покращення реального світу.

   Художник Тетяна Зеленченко має безумовний хист відчувати душу літературних творів, від чого її ілюстрації не просто малюнки певних сюжетних ситуацій по тексту, а своєрідна мапа емоційних відображень літературного задуму. Із представлених нею робіт на сторінці сайту можна зачаровуватись високохудожньою добротою, яка випромінюється кожним штрихом і кольором, що зєднуються у видимий зрозумілий портрет літературного твору. Вражають робити "Зима", "Весна", "Біла лань", де Тетяна поєднує у техніках класичні прийоми малювання пером і сучасні можливості компютерної графіки. Такий "симбіоз" технік дійсно живить одна одну і можна сказати, що поєднується у незворотньому процесі життя ілюстрацій. 

У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ОСОБЛИВІСТЬ КАЗКИ У ДВІ РУКИ

Є багато форм співавторства у літературі. Автори самі визначають роль кожного у спільному створенні літературного твору. Це може бути спільне визначення сюжету, спільне обговорення героїв, образів, ситуацій, загальної ідеї, теми і плану. В інших випадках автори у спільній роботі розділяються на якісні можливості кожного окремого автора - автор веде сюжетну лінію, а співавтор докладає описи чи діалоги згідно спільної теми. До співавторства належить і жорстоке редагування твору, коли редактор не залишає і камінчика від твору автора, натомість стає співавтором створення твору, якщо з такою редакцією погоджується автор...

Казка у дві руки не відповідає вище наведеним прикладам. "У ДВІ РУКИ" - це почерговий "блоковий" потік літературного сюжету, при якому автори не умішуються у блоки один одного. Від цього особливості визначаються тим, що у такому режимі автори повинні бути споріднені думками і якісними можливостями кожного. Одним із прикладів є створення творів у жанрі фентезі, де існує певна довільність у сюжетних і образних лініях творів. Це можна приблизно порівняти з виконанням одного музичного твору на одному інструменті двома виконавцями. Важливим у такому виконанні не загубити цілісність самого твору і його збалансований рівень. Для авторів, які працюють у дві руки мається характерність в тому, що вони в своїй спільній роботі не тиснуть один на одного інтелектуальними надбаннями і їх творчість певною мірою є прикладом свободної думки.

Чи вдалим є таке співавторство, яке опановують Лілія Ніколаєнко і Василь Юдов у казках, покаже результат читацького попиту, однак такі казки вже з’явилися на літературному просторі і починають крок за кроком утверджувати своє місце в літературі. "Лицар зоряного часу", "Сон долин місячного шовку" і ось нещодавно створена казка "Розгортувач простору" - представники саме літературних творів, що написані "у дві руки".

 

ПИШУ ПРО ЧАРІВНИЙ СВІТ ДИТИНСТВА

22 грудня в м. Києві учень 8 класу Новогригорівської школи, Ростислав Яжло отримав нагороду за зайняте перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Урок казки» в номінації «Казкова країна», проведеного у рамках яскравого проекту «Свято дитячих мрій». 

БАТЬКІВСЬКА ПОДЯКА

Безмежно-благодатний світ дитинства. Саме ця пора людського життя дарує ті митті, які залишаються в нашій свідомості назавжди. В дитинстві ми мріємо, балакаємо з квітами, розуміємо тварин і нарешті віримо в казку. Таку добру, дитячу казку. Особливо приємно крокувати цим святом життя, коли поряд є добрий і мудрий наставник. Я, як ніхто, будучи вчителем початкових класів, розумію наскільки важливо вчасно направити, підказати, вислухати і подарувати можливість подальшого розвитку дитині, яка відчуває життя на повні груди. На мою думку моєму сину Яжло Ростиславу відверто пощастило, народившись в родині сім′ї педагогів, він має можливість спілкуватися з творчою неординарною особистістю Юдовим Василем Михайловичем.

Цей письменник не один раз у своїй творчості звертався до дитячої тематики. Чого тільки варті «Казки літнього саду». На даний час у нього готується до друку казка написана у співавторстві з вінницькою письменницею Л. Ніколаєнко «Лицар Зоряного Часу».

Саме дякуючи Василю Михайловичу Ростислав цього року прийняв участь у всеукраїнському проекті «Свято дитячих мрій» в категорії «Казкова країна». Казки Ростислава під назвою «Казки Рості» перемогли. Маю надію, що радість цієї спільної перемоги розділять не тільки Новогригоривці, але і мешканці Арбузинщини. Як батько хочу щиро подякувати Василю Михайловичу за те, що допоміг моєму сину здобути цю перемогу. Як каже сам Ростислав: - «В своїх творах я намагаюсь показати чарівний світ дитинства, розфарбувавши його фантастичними кольорами життя». З власного досвіду знаю добирати і змішувати такі фарби набагато легше за підтримки досвідчиного наставника.

С.М.Яжло