Сб

29

дек

2012

GALALAY

 

GALALAY

Може й правдою то було. Про то ніхто не знає серед степу, окрім верби золотавої, річечки кучерявої, вишеньки плодовитої та цілого поля маків степових, як стяга козаків кривавого. А ще відьми про це знають та мовчать тихенько, аби не порушити баланс, котрий вже сотнями століть не ними побудований. А от неправду, то й так можна вигадати…

 

 

1. ПРО ГАЛАЛАЯ І ДВАДЦЯТЬ ДВІ АМАЗОНКИ

 

Хоч вірте, хоч ні, але жили на нашій землі козаки спокон віків, ще коли Господь вавілонське розігнав.

 

І був такий козак Галалай неодружений. Скакає на конику Райчику по степах, шаблюкою поблискує – страху усім нишпоркам та дикунам степовим наганяє.

 

Бувало, вискочить Галалай на курган-гору і як загалалає, розірве степ піснею на всі сторони, що сховаються нишпорки у щілини та нори, виглядають півоком, тремтять від поваги і страху. Та знають: сумує козак про те, що неодружений. А був би одружений: хатинку собі справив би, за коником з плугом ходив би, все ж спокійніше було б…

 

А де то козаку знайти собі жінку путню і підходящу, коли кругом одні відьми та дикунки плодяться? Цивілізація десь у Єгипті, чи у якійсь там Атлантиді. А тут степ рівний, горби мамками прадавніми насипані і одна наволоч голопуза ненажерна ганяє туди-сюди між ковилою, виживає, значить.

 

Тай став козак сам задумуватись: не вік же йому неприкаяним гасати? Треба і про майбутні покоління подбати. Жінка як то не є, а опора гранітна і у старість розрада…

 

Піймав Галалай відьму за шию, причавив її до землі, аж так, що та свого роздвоєного язика висолопила.

 

-Говори, нечистота, де жінки добрі є?

 

-А я тобі що, не жінка? – Завелася шипінням відьма. – За мною, як за стіною будеш жити. Розженемо усіх нишпорок із степів, царство збудуємо, зацарюємо.

 

-Що то за царство без любові?! – Не погодився козак. – Для царства віра, душа треба, слово красне, а у тебе: ні душі, ні серця, язик – і той роздвоєний…

 

-Перебирає, ач, цурається! – Зашипіла своє відьма. – То і для тебе є дорога за щастям, коли такий неприкаяний. Там живуть двадцять дві амазонки!

 

І послала відьма Галалая туди, де печери розмиті, де вода у граніті, де земля з небом не сходиться, а не розбереш де верх, а де низ.

 

А що робити? Осідлав свого Райчика і подався козак у дорогу. Одруження діло серйозне.

 

І щось швидко дістався козак, туди, куди надумав. Бо плюнула відьма перед ним шипляче, то котилося воно, котилося, а як перестало шипіти – побачив козак перед собою начебто перевернуту макітру горою, всю уквітчану. І галявини на ній, і солов’їні гаї. А з-під гори водограї шумлять печерні. Красуні у них сидять, купаються.

 

Мама моя, красуні! І чорненькі, і біленькі, і руденькі, фігурки як грушки, груди як пампушки. Рівно двадцять дві нарахував козак і впевнився: точно це амазонки! І тут таки засумнівався: то було раніше, що жодної у жони вибрати не хотілося, а тепер двадцять дві красуні – і хоч усіх бери, не пожалкуєш...

 

А красуні накинули на себе зброю войовничу і до козака підступилися:

 

-А ну, що ти за птаха? Тут на тисячу верстов жоден мужчина не ходить, боїться нашої сили, а ти заявився і нашу дівочу скромність видивляєшся?

 

-Та я ж для душі, для вірності шукаю, - став виправдовуватися Галалай. – Не для втіхи прийшов. Обираю дружину для віку і кріпості сердечних вузів.

 

А красуні на те, ще відвертіші стали, зарум’янилися, леза залізної зброї на козака наставили, бо то ж тільки і чекали серйозного чоловіка, а не так пройдисвіта якогось. І всі, як одна, замріялись: кінець амазонії...

 

-І кого ж вибереш? – Запитали красуні, перед козаком лезами помахуючи, одна на одну позираючи.

 

“От так вляпався, - подумав козак. – Була б мені одна відьма – то одна! А тут хоч яку вибирай, а решта образиться, чого доброго, голову відтяпають за неправильне відношення до жіночої краси...”

 

Сховав Галалай шаблюку куди подалі, щоб не спокушати долю, і став розумом цідити ситуацію. Утекти не можна, клята відьма дорогу тільки вперед намалювала. Усіх вибрати?

 

Куди ж щасливому козаку аж двадцять дві дружини обійти? Будь одна невдоволена – одна гуля від копистки, а так аж двадцять дві гулі на лобі може бути... Став козак пропонувати себе так:

 

-Живу я, сердешні красуні, серед диких степів, де основу буття полонили відьми. То ж хто із вас відьмою прикидатися може, ту і виберу!

 

Половина красунь леза поховали і відвернулись. Не для того вони створені, щоб у перекидання гратись: є краса – бери у палац, немає палацу – прощавай козаче...

 

А все ж таки одинадцять розумниць на своєму стоять, козака лезами міряють.

 

-А ще у наших диких степах нишпорки плодяться, дикуни усілякі, котрих присмиряти треба такою піснею, щоб із нір своїх носа не витикали... Котра горласта, ту і виберу!

 

Ще дев’ять красунь відвернулися, покидали зброю і побрели у водограї. Не гоже їм, музам, з курганів пісні горлопанити. Це ж не той рівень для високого співу... Дві зосталося.

 

“Ну дві красуні, вже не двадцять дві, - подумав козак, - проте, і дві забагато. Бо ж як то на коня у трьох моститися?

 

-Що ж, мої милі наречені, далека дорога чекає нас. То тепер вибір не мій, а мого коника Райчика. Йому вас додому везти. Кого вибере, та і буде мені жоною... Кінь не збреше у своєму виборі, бо вікувати і йому серед сім'ї.

 

Принюхався Райчик до обох красунь і обрав таку, яку і сам козак на крилах додому поніс би, аби коня поряд не було.

 

А так, умостилися Галалай і красуня на Райчика. Вона ухопила чоловіка вірного за плечі, і поїхали вони додому.

 

Де заблукають, жона відьмою прикинеться і у справдішньої відьми дорогу спитає.

 

Де зустрінуться із нишпорками, дикунами-ненажерами, сядуть молодята на кургані, затягнуть пісню у всі голоси – розчистять собі дорогу.

 

-Як же ж тебе звати, красуне? – Зважився спитати козак уже вдома, біля кучерявої річечки.

 

-Галя! – Відповіла красуня і зашарілася на голому місці, як квітка дикого маку.

 

-Тепер будеш козачка Галя Галалайчиха! – гордо пояснив їй смисл нового життя козак Галалай.

 

І таке кріпке покоління відбулося у них, що і до тепер немає переводу. Які б сили не намагалися уїстися злом у козачу вдачу – все миналося на краще. Ніхто роду не узнає, а рід процвітає.

 

А інколи, таки дається взнаки поріддя: як вхопить жона, бува, кописткою, як почне лупцювати свого щасливого, і ну словами:

 

-І за які гріхи, ти, неприкаяний, вибрав саме мене?!!!

 

 

2. ПРО ГАЛАЛАЯ І СВЯТО ВЕСНИ

 

Якби хто не розказував швидко та яскраво, а діло робиться довше і дешевше.

 

Бо ще тоді, коли в степах широких, між курганами високими, біля річечки кучерявої, жив був козак Галалай зі своєю вірною Амазончихою Галею Галалайчихою, і співали вони пісень на всю ширину і висоту неба так, що нишпорки всякі та дикуни, що в степах водяться, заривалися в землю якнайглибше, аби не чутоньки тих вольних пісень, як на гріх тяжкий - завівся довкола Дух гнилий.

 

Що то був за Дух і звідки завіявся, тільки відьма триязика знала, але язиками плуталася і не могла точно сказати родоводу Духа гнилого - тільки свист від неї чувся і очі заздрісно сипали недобрим вогнем, хоч хмиз пали.

 

Виробляв Дух всіляку погань із глини степової, а глини стільки, хоч весь світ із неї зліпи, а ще й на люльку залишиться!

 

Розповзалася ця погань між курганами рудими плямами, на яких і стебелинка не росла, і крапля дощу не падала, гидуючись поїти погань, аж шкварчала від того і нараз випаровувалась.

 

Тільки жук якийсь заповзе через невігластво своє на руду пляму, такий мудрий робиться, що лягає догори лапами у сонце дивлячись, начебто відповідь у сонці шукає: що робити?

Що тут зробиш?

 

- А Що тут зробиш? - Заплакав козак Галалай над своїм коником Райчиком. Галя притулилася до козака чорною стрічкою, що волосся своє перетягнула, і заревла тугою розбита - помер Райчик, не витримав віку свого. Всяке добро кінця добігає, от тільки гидота чомусь вічності хоче...

 

А тут іще небесне паскудство стало налітати час від часу - стрибало із кургану на курган воронячою хмарою. Та якби тільки сонце собою затуляло, а так іще каркає на всю душу - паскудить пісню, оскверняє карканням неозорість степову.

 

А це ж прямий виклик нишпоркам. Повиповзали із усіх степових щілин дикуни-ненажери, сонцепродавці-нишпорки і давай шугати по степу, неначе окрім них тут ніхто і не живе більше!

 

Намалювалася така картина, що козак Галалай плювався у всі сторони, а десь і слівце підходяще ложив, та зарадити проти погані нічого не тямив, окрім Галі, вірної та рідної своєї, нікому сказати нічого не міг - отака мара, отака нудота!

 

- Свята світлого не хватає в степу! - рішив козак - Би було би свято, була б і пісня чиста, радісна і спокійна. Як думаєш, Галю?

 

-До Коваля свят треба йти. - Погодилась Галя, - Та прийдеться йти через хурделиці, по снігу чистому переметному дорогу шукати, іншої дороги немає... Ховається Коваль у снігах, аби білий світ із снігом плутали і про свято не мріяли.

 

-А як же тебе саму залишити? – Забезпокоївся козак, аж шаблюку свою впустив ненароком.

 

- Не загуби шаблюки, любий! Про мене не тужи, родинко. Якщо налізуть вовкулаки та всяка нечистота - то на білому снігу їх буде видко здаля. А тобі ось від мене згадка пригодиться - перстень алюмінієвий, стрічка чорна і кружка срібна.

 

Упав перший сніг на степ і подався козак Галалай у путь до Коваля свят, довго цілувався з жоною перед походом. Дорога без поцілунку вірного, без слова ніжного, без зітхання рідного не зляжеться і не простелиться.

 

По білому важко ходити, коли в очах пелена з’єднує і небо і землю, тож кине чорну стрічку перед собою козак і оприділяється у напрямку, куди ж чорна стрічка заведе. А стрічка, кидок за кидком, тягла його до Коваля свят. Шаблюка тяглася збоку, залишала різаний слід у снігу, з’єднувала минуле і майбутнє тонкою лінією зв’язку, бо немає чого у майбутнє лізти, коли минулого не знати де шукати.

 

- Гопця, стоп! - Гукнув Коваль свят до козака Галалая, коли той уперся лобом у кузню.

 

Кузня неабияка цяця вибудована, все із залізних викрутасів кованих, із квітів та металевих тварин чудернацьких вилита. Ні вікон ні дверей не видно, урізнобіч, як пелюстки троянди, гостряки розставлені - не підійти людині. А козак, бач, лобом у такий гостряк вперся і ні уперед, ні назад ходу не дає.  

- Хто такий ти є? - Питає у козака Коваль, - Якщо за святом прийшов, свято заробити треба! Якщо мимо йдеш, одпусти голову свою від піки і йди собі геть!

 

Не відпускає козак Галалай головою піку, ще сильніше вперся, бо впертий. Колись про козачу впертість кобзарі пісню заспівають, а поки що тільки піка зігнулася від напруги.

 

-Бачу, свята хочеш дістати, - змовився Коваль, - а що ти таке, щоб свято собі взяти? А хто ти є, щоб святкувати, коли святкують у кінці, а не попереду. І, взагалі, якого тобі свята?

 

- Козак я степовий, а свята мені такого, - заговорив Галалай, - щоб пісня була веселою, а руді плями щезали, щоб Дух гнилий вивітрився, та щоб паскудство пісні не заважало карканням піднебесним!

 

-Ох, йой! Одненьке таке свято є, весняне... Якщо тобі, то більше й нікому! За таке свято щось особливе треба віддавати, наприклад, шаблюку?!

 

- Шаблюку не віддам, шаблюка мені ще на століття вперед треба, ще настануть часи кров воріженьків пускати, а ось перстень алюмінієвий, будь ласка, віддам!

 

Впустив Коваль свят козака до себе в кузню. А там усе на металевих полицях горщики, ринки, кубки та бутилі стоять і у кожнім свято булькає. Всяке є: і для простих людей в бутилі, і для царів у кубках.

 

-А для тебе, козак, свято ні у який посуд ще не налите, - каже Коваль, - молоде ще свято, не вигралося!

 

-Так у мене кружка срібна є з собою, сюди й наливай!

 

Отримав козак Галалай свято і двинувся додому по тому ж сліду, який шаблюка в снігу прорізала. Де за вітром, де проти вітру, а все додому ближче.

 

А Коваль взяв до рук перстень алюмінієвий і задумався, а що то воно за тіло таке? "Золото знаю, срібло знаю, мідь і ту бачив, а тут кується як золото, блищить як срібло, і не жалко, як мідь..." Таки задумався Коваль, що, кажуть, і свята перестав кувати, так і залишився скам’янілим мислителем серед снігів. Сам собі у пам’ятник застиг філософський - алюмінієвий.

 

Ішов Галалай додому, ішов та ніс кружку з святом поперед себе дивуючись - і морози тріскучі, і хурделиці льодяні, а не замерзає свято у кружці срібній - що то весняне! Дивувався козак і закортіло йому таки спробувати свято посеред дороги, так закортіло, що сьорбнув носом і пригубив краплю.

 

Завертілося навкруги піснями, пересипало квітами, небо враз заголубіло, трава зазеленіла, куди й сніг дівся, а плями руді, що між курганами повзали, враз потопилися у річках дзюрчливих і Дух гнилий десь у море подався. Краса у степи прийшла застромилася у козачу душу і не відпускає ні на мить, вся погань розлітається шкереберть і тільки щастя стомлює...

 

Дійшов Галалай під пісню веселу додому, потоптався по нишпоркам з розгону, дикунам пики понабивав спересердя, а Галі дома нема...Скрізь весна буянить, жити хочеться, а Галі нема!

-Галя! Я свято приніс! - Став гукати козак, а без Галі і свята немає...

 

Аж коло дикого кургану знайшов козак свою жону, що сперлася на ніж свій амазонський. Стомлена, скривавлена дивилась вона на мужа з прикрістю, а довкола десятками вовкулаки мертві поснули серед квітів.

 

- Що ж ти сам, без мене святкуєш? - запитала жона, - Допоки ти повернувся, мені прийшлося від вовкулаків боронитися... Дуже рано весна прийшла.

 

Як соромно стало козаку Галалаю. Привів свою Галю додому і віддав ій кружку із святом:

 

- Ось, твоє це свято! Тобі ним і володіти. Весна тут - твоя весна, а я вже коло тебе... як-небудь, відсвяткуюся.

 

І прийшло відтоді свято у степ. Береже його Галя Галалайчиха. Не просто так собі святкується, а тільки народить хлопчика - свято! Народить дівчинку - свято! Весна у Галалаєвій сім’ї цілорічно квітне.

 

Нишпорки степові і дикуни-ненажери піддивляються потайки, шепочуться про щось, що нецікаво, а виду свого козаку не подають, бо знають як Галалай святкує - може і потоптатися і пики понабивати... Бояться нишпорки, а якщо бояться, то поважають, значить, і козака Галалая, і жону його, і рід його пісенний та нескінченний.

 

А ще відьма тириязика таки розплутала свої язики і повідомила, що Дух гнилий у серці плодиться коли віри немає, коли рід висихає, коли пісня є, а співати нікому...

 

Але сімейству Галалаїному таке вже не грозить, весна прийшла!

 

 

 

3. ПРО КОЗАКА ГАЛАЛАЯ І ВЕСЕЛІ ЯБЛУКА

 

Любив козак Галалай свій степ рівний: травою всілякою помежований, безліччю квітів розцяцькований, річечками кучерявими посічений і горбами-курганами оздоблений так, як і пуп свій любив на рідному пузі, бо без пупа і життя козаку не було б!

 

Стане Галя Галалайчиха роздивлятися пузо козака - ну точно тобі степ у малому вигляді! Особливо коли козак вляжеться у траві пузом до літнього сонця, а всілякі комашки та порошинки із стебелинок різнотрав’я на пузо нападають.

 

Копошаться комашки на пузі Галалая, як то люди в степу, чи інша наволоч не людської породи - харчі здобувають, смокчуть степові соки цілющі, кусають землю своїми ротами ненажерливими. Понадкусюють у одному місці і переповзають у друге, чисте та нетронуте - переселенням народів звуть це похабство.

 

А окультурити степ ніхто і не збирається. Хто ж буде? Нишпорки всілякі та дикуни безпросвітні? Їм би тільки животи понапихати солодко і сховатися куди подалі від сонця Божого, щоб опаскудюватии своїми чорними язиками цілющу природу степу вільного.

 

Відьми - ті хоч темними ночами гидотство шипляче облизують, а інші і дня не цураються... Моторошно від цього, не цивілізовано. З дикунством боротися треба!

 

-Прикрий пузо своє, козаче, - мовила Галя, - і треба щось робити людяне у степу. Греблю загатимо - став утвориться. Кісточки у землю посадимо - садок вишневий виросте. Буде де дітям кохання своє шукати, буде де одне одному слова добрі і вічні дарувати. Не буде же ж наша кров кохатися, як відьми, чи дикуни серед степу голого безсоромно, як німина...

 

-Та так! - Прикрив пузо своє Галалай. - Цивілізація, це коли про кохання своїх дітей думаєш...

 

І пішов козак шаблюкою в землі дірки ковиряти та кісточки в ті дірки закопувати, а Галя з глечика їх водою поливати. Життя нове почало висаджуватись.

 

А нишпорки із всіх щілин зашепотілися: «що то за дійство відбувається?»

 

«Якщо нове життя садити, куди ж старе викорчовувати?» І нишпорки підглядали так, що Галалай комусь із них то око шаблюкою ненароком прошпигне, то ротяку розірве до рівня і розміру напханого шлунка...

 

Відьма восьмиязика опівночі почала була своїми язиками кісточки із землі виковирювати, та ледь всі язики не повідривала. Бо від жадібності заздрісної хотіла за один раз вісім кісточок дістати, потугою своєю всеязикою.

 

А кісточки одна від одної через два кроки закопані - не розтягуються язики на такі далекі відстані, хоч відьма їх милом намазала.

 

Два язика пристрастю сама собі відірвала очмана відмівська і стала шестиязикою. Від злості скорчилася, стала харкатись соками своїми у кожну лунку, де вишня закопана, аж хрипіла і скиглила у ніч іскри лютуючи.

 

А від того кісточки враз проросли. І допоки, ще півні не заспівали кукурікання світле, виросли вишневі пагони, як лозини у зріст людини, і ну шмагати відьму по неприкритим безсоромним місцям боляче, повчаючи про пристойність природничу, що чкурнула відьма геть із вишневого садка і по ці пори в вишневих садках не заявляється, не портить своїм виглядом покорченим ні цвіту вишень біло-ніжного, ні сором’язливість ягід вишневого саду степового.    

 

Став Галалай греблю гатити, ставок утворювати, валуни та каміння епохальне з місця засидженого підіймати і русло річечки кучерявої перекривати. Нехай вода піднімається, кучері свої вирівнює, щоб зорі, як у люстерко-дзеркальце заглядали, собою милувалися. Щоб коханим було куди на себе подивитися, зорі і очі свої у хвилях води плутати.

 

Тіко піднімить козак валун епохальний, а там на нього дикун степовий здивовано дивиться, ніяково переминається і боязно: «пробач, не винуватий, що тут сховався».

 

І так дивиться дикун одним оком на шаблюку козачу, а другим на валун кам’яний, що у руках Галалай підняв. Думає, від чого смерть прийде: чи шаблюкою перекриється дихання, чи камінь на голову упаде, чи річка воду піднімить і затопить всі притони вошиві, спрадавна дикунами облюбовані. Цивілізація - страшне дійство!

 

-Допомогти хочу! - Викрутився дикун підвалунський і вхопився за камінь древній, щоб носить і гатить греблю.

 

-То помагай! – Наказав Галалай.

 

-Хто ж допоможе, як не я! - із сльозою викашляв дикун виправдання свого життя дикунського. А там, гляди, із дикунства і люди бувають!

 

Так взялися дикуни виправдовуватись і греблю камінням гатити, що якийсь камінь лишній і зірвали дикунством своїм, дірку утворили, що струмінь водяний десь в іншому місці Атлантиду покрив. Затопив цивілізацію вщент, що по ці пори знайти не можуть.

 

Воістину варвари цивілізації портять, коли вислужиться хтять.

 

Летять птиці із вирію над степами привільними. Аж ось ставочок серед степу малюється, коло нього садок вишневий веселенько так розташований. Хто ж із пташцтва відмовиться перепочити у цивілізації культурній. І шугають на кілька днів поласувати природою птахи перелітні до місцини культурної, краю степового заповідного.

 

А тільки заспівають пісень чужинних, так і загублять із дзьобика насіннячка дивовижні, що впадуть на землю плодотворну і виростає із них чи то верба розгублена, чи то липка медоносна, чи то грушка прямовисна.

 

Ластівка летіла над степом широкостиглим і здивувалася. Де ж це в степу ставочок з’явився, садочок вишневий культурою перегнутий? Аж дзьобика розкрила і впустила насіннячко яблуньки, що з самого раю викрадене.

 

Козак Галалай у цей час, після звершень культурних, свято народження іще одного сина святкував, котрого за чергою Галя народила, і шаблюкою у землю тикав: «Прошпилю землю на вигін, аби щастя у всіх дірках панувало і веселилося! Бо у мене іще одна дитина народилася! Син степів!»

 

Якраз у ту дірку від шаблюки насіннячко і потрапило. А ластівка далі летіти і не захотіла. Кружляє по ці пори серед людських осель, насіннячко шукає, ластовеняток родить, бодай хто із них насіннячко знайде, щоб продовжити політ піднебесний. Та де там падіння змінити! Злітати і падати лише раз написано, а рости на землі ніхто не забороняє.

 

Виросла із насіннячка яблунька дивосвітна і кожен рік яблука на ній раєм пахнуть, свідомість очищають, радість і сміх дарують. На честь коня вірного назвав плодовите дерево Галалай - Раєчкою! Їдять ці яблука нащадки Галалая та дружини його Галі Амазончихи і немає зупинки сміху щасливого та веселого і немає рідні цій ніяких перепонів у мудрості і правдивості помислів.

 

Відьма очманіла для помсти, якось своїми язиками яблука з дерева забажала зірвати, та знову від жадібності своєї натури ще два язики загубила. Жаліє, що з козачим родом зналася - чотириязика наволоч, час від часу виє в нічну пору на всі чотири сторони, мабуть страху наганяє, а скоріше від одинокості своєї.

 

А козак Галалай не жаліє - окультурився! Ще й млинок на ставочку заклав: нишпоркам і дикунам для заздрості, а дітям для хліба на довгії віки .                    

 

 

 

4. ПРО КОЗАКА ГАЛАЛАЯ І ПАСКУДНІ ГРОШІ

 

Там, де небо неміряне, там де сонце на руку сідає, там де ковила ноги цілує, а це життя значить у степах вічних і правдивих, оприлюднився козак Галалай господарством заведений. І хатка у нього глиняна соломами покрита, і призьба біля хатки сажею підведена - і літом йому прохолодно, і взимку тепленько. Аби тільки нишпорки степові не заводились поряд! Відгукує він їх піснею щирою, а як сам не справляється, то його вірна жона Галя допомагає.

 

Галя Галалайчиха - вірна, одна єдина Амазончиха, свого ножа амазонського на ножі кухарські перекувала і ну страви ними готувати на свій висококультурний смак.

 

Дикуни всього степу облизуються, слиною давляться, коли запах їжі потічками між курганами повзе...

 

А відьма дванадцятиязика ці потічки на свої язики намотує і по всьому світу розпльовує, на всі дванадцять сторін, із заздрості безвтішної, бо злобство на сім’ю козачу затаїла. Авжеж, крім відьми, кращої кухарки в степах не було, до поки Галалай не одружився!

 

І заплюнула якось своє нікудишнє відьма по дурості у тринадцяту сторону, де і напрям не визначити, і відстань не порахувати, не додати, не відняти, можна тільки здогадатися, та й то не всім.

 

А потрапило воно, нікудишнє, як виявилось, у цивілізацію Єгипетську, та ще й прямісінько на голову цигану, котрий із свого табору вигнаний за те, що сам себе обкрадав, табір свій об’їдав і фараонам п’ятки лизав, щільно очі прижмурюючи, а язиком, про своїх табірних, слова паскудні прикладаючи. Ну, бо паскудний був.

 

-Хе-хе, - облизнувся циган, коли нікудишнє у голову вдарило, - он де смакота степова водиться, безкультурна нікчемність всякого роду. І це все якраз по мені і моїй натурі! Он де можна запанувати серед невігласів степових.

 

Викрав циган у фараонів коня бистрого і по слідам плюнутого подався.

 

Було погналися фараони за злодієм, але що їм цивілізованим у невідомості за якимось паскудником бігати? Назад вернулися про вічність думати.

 

А у степах вечірніх сіли Галя Галалайчиха та козак Галалай після вечері ситної, після праці посильної на призьбу свою підведену. І затягнули у два голоси пісню заобрійну аж над сутінками вечірніми так, що нишпорки ще на верстов двадцять порозбігалися, вуха хвостами позатуляли. Ти диви який резонанс децибельний утворюється, коли у два голоси, та ще й у небо!

 

В цей час якраз вершник у сутінках марою виник, якось раптово, як нісенітниця при розладі шлунку. Що то за птаха така темна? Що то за привид кінською головою прикривається, хвостом затуляється, очі лукаві ще й у пітьмі прижмурює?

 

-Стій запроданець ночі там, де стоїш! - Гримнув Галалай. - Не то відтяпаю тобі ненароком глечика вухастого, що на плечах носиш, так і не зрозумію хто ти є...

 

Перелякався циган зустрічі несподіваної. Він на запах нікудишнього мчав, щоб з безкультурною нікчемністю зустрітися. А тут тобі добра людина шаблюкою голову одтяпати міриться. Страшно в степах стало…

 

-Не губи, - заскиглив паскудник, - грошви тобі дам, зацарюєш, як фараони!

 

Що таке гроші? Що таке фараони? Не відомо Галалаю. Не водилися в сепах прекрасних та нескінченних такі покидьки цивілізовані.

 

Галя Амазончиха про фараонів ще чогось чула від подруг своїх колишніх незаміжніх, а от, що таке грошва, яка царювати помагає - і їй теж невідома.

 

-А ну показуй заради цікавості грошву свою! - Наказав Галалай. - А чи більша у неї шаблюка, а чим моя? Чи кулак у неї такий же, як у мене? А чи може вона, отак як я, коня на коліна поставити?

 

І смиконув козак за уздечку так, що кінь фараонський на передні коліна впав, і відразу признав хазяїна свого нового до віку, признався у вірності та любові козаку Галалаю іржанням переможним піднебесним, а ще і Галі відсалютував: перекинув цигана через кінську голову і простелився той з торбою під ноги Галі Галалайчихи.

 

І випотрошилися із торби циганської гроші, якими циган нахвалявся, козаку ними царювати пропонував...

 

-Бери, бери, бери... Все твоє! - Ще більше перелякався циган і став рачкувати в темінь вечора.

 

-Стій, паскуднику! - Зупинив його козак. – Оце зараз пісню з дружиною моєю вірною співати не станемо – кінець тобі! Де й візьмуться нишпорки на твою непокриту голову, занишпорять. Клянусь шаблюкою своєю - свята то є правда, дикуни задикунять тебе цивілізованого!

 

Галя якраз світло піднесла у ринці олійній, що животіло вогнем сонцедайним, дикунів і відьом степу відлякуючи.

 

У цьому світлі і намалювалася грошва... Ота, яку циган обожнює…

 

На папірусних картинках жук незнайомий розписаний, знаки і лиця всілякі накреслені, і такими, і такими плямами поле картинок розцяцьковане - мудрість цивілізації, мабуть, у цьому втілена... Що воно ото значить нікому не звідане, особливо в степах воно як непотріб.

 

-І то це та грошва, яка зі мною у степу царювати хтіла? - Запитав козак.

 

-Вона, вона! Це не я! - Виправдовувався циган.

 

-То поясни, примара, яку погань це ти в степи заніс? Навіщо нам тут мальоване, коли пісня жива і тепла навкруги літає, душу добрим людям розвертає, нишпорок і дикунів розганяє, коли ми з моєю вірною жоною на тисячі літ наперед серцем розмову ведемо? В чому річ цієї грошви?

 

Циган звівся на ноги, пощаду вимовляючи, пояснив:

 

-Ось трапилося, що немає води у хаті, а є отакий папірусник. То віддай його тому у кого вода є - і воду отримаєш. Дуже просто! Різні папери тут: і для води, і для вогню, і для царювання. Так у цивілізації люди живуть.

 

-О-о-о! - Задумалася Галя Галалайчиха, - А якщо мене в хаті немає?

 

-Та є такі папірусники, що і тебе куплять! - Твердо заявив циган.

 

-Паскудні папірці, - рішив Галалай, - якщо мою жону ними купити можна.

 

- Забирай своє паскудство, паскуднику, і мотай у цивілізації. Допоки степ живе піснею привільною, обрієм чистоплинним, любов’ю до рідних своїх, працею непідкупною, непотріб це для людини тут!

 

І пішов циган з торбою своєю інші цивілізації шукати. В Атлантиду не пішов, бо її ще у минулому розділі дикуни затопили. Так і блудить по цей день з грошвою за плечима, ще й без землі і важності.

 

А відьма дванадцятиязика таки визначила помсту для задоволення мілкої душності. Викрала у цигана із торби п’ятдесят чотири папірусники. Крутила ними своїми язиками і таки викрутила, як добрих людей ошукувати - майбутнє картинками передбачає, бреше і туди, і сюди, на всі сторони, аж до звиху зводить пророцтвом неясним, помстою радіючи.

 

Розкинула якось картинки на козака Галалая і на його рід майбутній. Тут таки і диву далася: нескінченний рід його непередбачуваний - не придумали у Єгипті папірусника, як рід козачий піснеславний повинен із світу зійти і у цивілізаціях заморочитися.

 

Думка у відьми паморочиться, аж язики відсихають, під дихом колючиться, у паху зудить, а зробити нічого і нікому.

 

А Галалай коника нового Фараоном назвав і на службу в господарстві поставив.

 

Вибігає малеча козача з хати на вулицю. І, перш ніж бавитись, спочатку всі до коня Фараона липнуть. Хлопчаки травичку несуть, а дівчатка віночки плетуть, коню гриву і голову прикрашаючи.

 

Фараон роздивляється на все це верховенство природи степової і дякує у середині своєї конячої душі цигану, який коня у фараонів викрав і у ці степи пригнав. Багато разів у цивілізованому Єгипті коня за гроші продавали. А тут, у безмежних степах, батьки все для дітей своїх навіть після смерті залишають, про рід піклуючись, без грошви і всіляких розрахунків.

 

І непотрібні цій силі людській гроші мальовані, коли з’єднується вона словом чесним і вірним, вітром степовим розмноженим від початку, де сонце встає, до початку, де сонце спати лягає.

 

І немає кінця слову доброму, є лише початок!

 

Розмножилися нащадки Галалая там, де непотрібно папірцем царство здобувати. Бо царство здобувається помислами і працею, і величезною вірою у майбутній шлях, словом чистим і мудрим обдарованою. Як того велить наша людяність.

 

Тож немає кінця початку вірного нащадкам козака Галалая по теперішню пору. І по пору, яка ще настане.

 

 

5. ПРО КОЗАКА ГАЛАЛАЯ І МУДРІСТЬ ВЕЛИКУ

 

Коли місяць на сонце насів, а Галалай пісню наспівав у степах вічних так, що Галя Галалайчиха зорями замилувалася: світять вони бездонні та безсмертні без здиху... А люди під ними порошинками котяться, на порошинки множаться, порошинками в землю йдуть.

 

Застарівся Галалай і Галя його застарілася - зморшки по всьому личку, а для жінки це особливе дійство впроваджується, коли на личку щемить, а мужчинам і подавно щемить за це, бо на дружині своїй себе угадати можна.

 

От тут якраз відьма двадцятичотириязика вималювала себе язиками - ну просто ляля модельна, красуня пекельна, наречена ідеальна…

 

-Ось яка я! Чекала, чекала. І дочекалася! Зіркою стала на весь степ пропорціональною, а Галя суперниця – тьху! І затьхукала Галю аж до хмар, що щезла Галя Амазончиха – ніде не видно її.

 

Хотів був підняти шаблюку козак, щоб тій відьмі язики відтяти, та й передумав - май собі живе, бо пустила відьма запах дурманячий, у цьому світі для аптеки потрібний. Як же ж тут без хімікалій обійтися?

 

Вигляд у відьми модельний, а смердить ще тою – пра-пра-дикунською парою. Що ж ти Господи, робиш? На те і робиш, щоб царство малювати. Кольори твої, а запахи відьма запаскудила!

 

Відьма ці запахи переймає - любить значить, складає із них усіляку аптечну вонизму. А козаку не відвертітися, треба терпіти! У терплячості і до запахів мудрість захована.

 

То ж отака є терплячість.

 

А тут і старший син до Галалая підступився про матір свою піклуючись - куди ж, поділася мамка, поділись мудрістю?

 

А козак шаблюкою махнув від землі до неба і каркнув вороном «там»...

 

- А ти, сину, мудрість пізнати хочеш? Почнемо з маленького. Нишпоркам не дозволяй степом керувати. Вони теж живі, однак царювання ждуть, коли люди переведуться. Дикунам волі не давай, бо як тільки волю обретуть - цивілізуються без розумності і культурності, з’їдять степи до останньої стебелинки. То ж я матір твою, Галю свою, йду шукати, а ти з відьмами живи обережно. Можеш язики відрізать - відріж. А не можеш, то сильно і не принюхуйся, бо в аптеку потрапиш.

 

І пішов Галалай словами захоплений до Мудрості Великої. Галю свою шукати.

 

Ніхто не вказував дорогу. Та й цю дорогу ніхто і вказати не зможе. Своя вона. Для кожного.

 

То Мудрість Велика вертілася в хмаринках небесних, а зверху козака видно. Бреде собі Галалай геть на високий-превисокий курган, що вище хмар насипаний, у зорі немигаючі дихає, ще й шаблюку сину залишив.

 

-Ну, заходь, козаче, до хмари небесної, до Мудрості Великої.

 

-Галю мою віддай, паразитство всесвітнє! - Забубнів Галалай до Мудрості , - Ти не Мудрість Велика, коли хороших людей хорониш собою.

 

- Може й так, - відповіла Мудрість, - Хороших людей я колекціоную, як марки, якщо знаєш що це...

 

Звідки Галалаю знати про марки, коли й пошту придумали тоді, коли у козаків шаблюки відібрали і коней у брички запрягли?

 

-Марку тобі треба?! - Розлютився козак і як прищепить хмару своїми руками, що аж дощі полилися: - Галю віддай! Галя моя, де ти є? Без тебе немає у світі очей чарівних, неба того, якого хочеться.

 

Ідуть дощі день – немає Галі. Ідуть дощі тиждень – немає Галі.

 

А внизу, в степах дикуни ненажерливі і нишпорки заздрісні замолилися «Віддай Галю, хмара підступна! Віддай Галю! Бо топить нас дощами. Уже усі щілини позаливало, порядній нишпорці ніде сховатися, щоб по-людськи нишпорить, а дикуни булькають ось-ось потопляться у жижі водяній, бо тікати у еміграцію бояться».

 

Навіть відьма і та жертва потопу – змило з неї усю косметику парадну та модельну, усі форми що на себе ліпила, і таке потворисько мокре опинилося, лише язики форму мають. Заскиглила: «Віддай Галю, не стану більше затьхукувати її».

 

Задихатися стала Мудрість Велика у хмарах захована, пересихати стала хмара замудрована. Зігнулася Мудрість перед козаком Галалаєм, і віддала Галю його Амазончиху для вірності і щастя, бо немає сили нелюдяної, яка може цей рід підвести. А все, що болить, то прощається.

 

Тож разом доживають віку Галалай і Галя серед степу барвистого і сонця іскристого, і на мудрість приховану, що хмарами катається, пальцем показують. Не та мудрість, що в хмарах живе, а любов та вірність на землі в степах – ось де Мудрість Велика!

 

А син батьківською шаблюкою таки відтяпав відьмі язики усі, усі й усілякі. Щоб не могла відьма молоти невідповідність про любов віддану і вірну, серед душевного світу степового, а ще й помсту свою нелюдяну на голови пересічних не могла розсипати.

 

Відтяпати – відтяпав, а вона без’язика тепер на кожну дівку перекидається, і серед степу малюється красою своєю косметичною, формами наліпленими світло сонця відблискує. Ось і живе так собі енергетично, між людей капості накладаючи, що один одному руку не протягнуть, щоб любитися навіки.

 

А я кохаю тебе, сонечко степу! Все для тебе пишеться. Може смислу нема, за те кохання живе безприлюдне!

 

А сини і дочки Галалаєві повиростали стрункі та вродливі, до роботи вправні, до пісні веселі, до чужого горя не бездушні. Весь світ Божий з ними поріднитися хоче, бо немає в світі такого сильного поріддя козачого, яке вірне і праведне до кінця віку свого, до початку нового іншого - цивілізованого.

 

 

6. ЕПІЛОГ

 

Немає назви цьому епілогу. Бо немає назви степам безсмертним. Бо немає назви Дощу високоякісному. Бо немає назви Сонцю всезігріваючому, що серед степів водиться. Бо немає назви пирійці золотошерстій, що колосками лоскотиться і заглядає у очі, як люба жива дівчина.

 

Плюють в душу назви всілякі, серце тривожачи, а воно кипить.

 

Якщо когось, або щось назвати, то і відповідати потрібно за правду свою. Не можу дозволити собі цього, дикуни лише словами розкидаються, а нишпорки слова дурні розносять, відьми користь від цього мають, бо плетуть язиками своїми, як веретенами.

 

Недорозуменніша байка. А куди від неї дінешся?

 

Син Галалаїв - чудернацькосилий парубій, ще й шаблюку від батька отримав, а від матері любов безкінечну, квітками весняними увіковічену, що може собою не тільки зорі запеленати, а ще й криничну воду чистодійну від бруду почистити.

 

І надумав від так син Галалая Віру обрести і Церкву збудувати нашу православну, на весь світ світлий Христосову.

 

Фундамент для церкви такий треба, гранітами мезозойськими вкладений і словами пересічений, та не тими, що відьми бурмочуть, або нишпорки переказують, а вічними, як степ любий та славний, і душами вірними та чесними, як то ниточками вишитий!

 

Та де ж такий фундамент взяти?

 

Тільки до Фундаментальства йти! – рішився він.

 

А Фундаментальство у прірві живе, саме собі без людяності милостивої благодійної, чистий тобі розум беземоційний, арифметичний, піфагорівський, так як є собі камінь і все...

 

Заглянув син Галалая у прірву, дай Боже, шаблюку батьківську не впустив у той фундаментальний розлом.

 

-Що потрібно тобі, дурисвіту? - Запитало Фундаментальство. - Я саме собі очмана. А церкву, люди, самі собі воздвигайте, якщо Бог у серцях мається. Камінь дам, але розум заберу, хай останній. Треба ж якось у прірвах шмалитися... Розумом вашим шмалюся! Додаю, віднімаю, кінець світу прораховую ось уже скоро мільйон років, а він ніяк не йде, бо розуму у людей хватає. Ділитися розумом пора прийшла.

 

-Бери розуму частку, - згодився Галалаїв син, - шаблюкою на хліб намахаю, а Церква без каменюк фундаментальних не збудується. Фундамент каменю потребує.

 

Де тут і дикуни взялися каміння носити. Оприлюднюються, значить. Цивілізовуються з церквою. В середині радіють - без розуму наполовину їх роботодавець зостався. Все за ради Церкви степової Христом розмальованої.

 

А відьми возглавилися - прокол у нащадках Галалаєвих получився. Віру здобули козаки, а розум втратили наполовину! Відчувається нехватка і по ці пори.

 

А для відьом це ж самий смисл! Отак би їм без любові жити, без пісні всесвітньої, без горлянки душевної, без розуму, хоч якого не будь степового... І товкли козаки відьом і водою заливали, а смисл так і зостався – нема розуму!

 

І немає назви тепер епілогу цьому. Без назви він.

 

Є Віра наша всепоглинаюча, є степ вічний у пісню закоханий, все є, а пів розуму не хватає. Та скоро у віках знайдеться ще козак на цьому світі, який розум у Фундаментальства назад забере! І запануємо щасливо, заспіваємо весело, на те за нами Господь слідкує.

 

2010р. 

 

Оставить комментарий

Комментарии: 1
  • #1

    Лілія (Четверг, 03 Январь 2013 12:01)

    Вельми цікаво і фольклорно!