Панегірики


     Жив колись на світі один старий князь. І був у нього один-єдиний син, молодий ще та зелений, але дуже пихатий і самозакоханий. Батько раптово помер і країна перейшла до його нерозумного сина. Не встигнув він прийти до влади, як всі відчули на собі його бездарність. Він одразу ж звільнив із посад усіх сановників батька і поставив на них своїх приятелів, таких же легковажних і розгульних, як і сам.

     До нестями любив той син багатство і розкоші, благородні метали та різні коштовності, вино і розваги, та найбільше з-поміж усього любив він панегірики. При його дворі влаштовували цілі вечори хвалебних творів, конкурси, в яких змагалося багато поетів та прозаїків. За кращі панегірики князь нагороджував золотом та різними титулами, дарував маєтки і почесні грамоти. Невдовзі по всій країні було заборонено абсолютно всі літературні жанри, крім панегіриків, а згодом – і всі види мистецтва: музику, танці, живопис та скульптуру, залишилося лише одне державно визнане мистецтво, а саме хвалебна ода князеві в найрізноманітніших його видах та формах – від вихваляння його всемогутньої влади до оспівування зовнішності найсвітлішого князя. Князь настільки захопився своєю безмежною величчю, що закинув усі справи, і тільки те й робив, що цілими днями слухав безкінечні нудні тиради в свою честь. Ні для кого не було секретом, що усі слова, які співалися на честь князя – брехня, та й твори ті не були занадто майстерними, якщо не сказати – бездарними. Підлабузництво і роздута краса не потребують великого таланту…

     А тим часом у країні творився справжній жах. Народ збіднів до краю, хапуги і злочинці придбали до своїх рук усе, що тільки можна було прибрати, повсюди діялися злочини і безпорядки, люди втратили віру в справедливість і будь-які моральні цінності, та страшенно зневажили свого князя. Він перетворився для них на потворне чудовисько, яке, здавалось, буде існувати вічно і ніколи не дасть їм спокою. Наперекір хвалебним віршам своїх підлабузників, князь був страх яким некрасивим: неправильні несиметричні риси обличчя доповнювали численні набуті недоліки. Одного разу у дитинстві він опинився на кухні і кухарка, не помітивши його, випадково вилила на нього суп із великого ополоника, що й залишило на його обличчі шрами та опіки. Але головне не це - куди більші шрами були на його зачерствілій самозакоханій душі та безвідповідальній совісті. Проте ніхто не наважувався виступити проти його божевільної влади, усі покірно терпіли ці безглузді порядки та нікчемні панегірики, якими були завалені усі бібліотеки, школи та навіть монастирі.

     Та от одного разу безтурботне життя князя різко урвалося. На князівство напали загарбники і розпочалась довга й кровопролитна війна. Армія була в настільки поганому стані, що вже з перших днів вона віддавала ворогові найважливіші фортеці і міста; серед народу витали прокляття та розпач, а дурний розбещений князь робив становище ще гіршим, адже усунув від командування усіх досвідчених воєначальників і взяв керівництво на себе. У війську не вистачало їжі та води, коні ізнемоглися, солдати падали, як сніпки від шабель ворога. Якось поранили і самого князя. Удар виявився таки добрим і він тут же упав з коня без свідомості. Воїни противника проїжджали мимо і не чіпали його, бо думали, що він мертвий. Це його тоді і врятувало. Але раптом на полі битви привидівся князеві один віщий сон. Бачив він, як наближаються до нього десятки і сотні дивних чоловічків, коли ж придивився ближче, то острахнувся їх неприємного вигляду: одні були худорляві і сухі, як тростина, інші – товсті та пузаті – ледве переносили ноги; одні були одягнені в старе лахміття, натомість як другі маячіли строкатим розцяцькованим вбранням. Були серед них криві та потворні, деякі настільки страхітливі, як сама смерть. «Що це за лихо? – подумав князь і йому стало дуже моторошно.

        – Це ми, панегірики! – закричали вони. – Ми – твої вірні солдати! Це ми веселили тебе усі ці роки, прийшов час довести, що ти нас вартий, що ми не даремно стільки тобі служили!

       «Ой лишенько, та що ж це таке!» – тремтів князь і закривав лице руками, щоб не бачити їх, але вони були всюди і навіть із закритими очима він їх бачив. Аж тут з-поміж них з`явився красивий молодий хлопець у синьому, як волошки, вбранні. Обличчя його було світле й приємне і свіжий рум’янець горів на його щоках.

       - Я не хочу помирати, хлопче! – сказав князь. – Врятуй мене і я щедро тобі віддячу! Дам все, що ти хочеш, тільки не покинь у скрутний час! Що це за люди навколо? Забери їх! – благав він у хворобливому мареві.

     - Це усі твої панегірики. Це всі прекрасні слова, які ти закував у кайдани лицемірства і нікчемних лестощів. Поглянь, що з ними зробила твоя брехня. Сьогодні вони зібралися, щоб просити у тебе волі. Якщо ти доведеш, що гідний усіх тих слів, які тобі співалися, ти врятуєш і їх, і себе, якщо ж ні, то ти помреш, а твоє князівство потрапить до лап ворога.

     - Що я повинен для цього зробити?

     - Ти повинен наказати своїм підданим спалити усі панегірики і поклястися, що більше ніколи не дозволятимеш їх писати. Тоді ти станеш молодим душею і вродливим зовні, а твоя країна здобуде мир і спокій.

     Він відчував, як його тіло стає важким і пливе кудись у безодню, як руки його полонить холод і колючий трепет лоскоче душу, як зір його застилається туманом, а слух наповнюється безтямними моторошними звуками. Він знав – все це через ті прокляті панегірики, якими він задушив правду і закон!

     Прокинувся князь всередині якось темного сховища, де горіли факели і метушилися його воїни. Усі вони чекали, що їх найясніший от-от помре, але цього не сталося. Тоді князь без обдумування наказав знищити усі хвалебні твори, які були написані на його честь, і передати командування досвідченим генералам. Спочатку піддані було подумали, що він марить, і, вийшли зі сховища, щоб порадитися, але коли ж вони повернулися всередину, то виявили, що він помер, і в той же час, недалеко звідти бачили якогось молодого хлопця дивовижної вроди, який подівся невідомо куди.

     А тим часом воїни зраділи, що нарешті спекалися свого заядлого князя; командування армією перейняли кращі полководці і загарбники потроху стали відступати. Зовсім скоро ворог був остаточно переможений – в країні знову настав мир. Рада старійшин обрала нового князя, а від влади старого не залишилося й сліду – всі панегірики було спалено раз і назавжди. Знову відродилося мистецтво і старовинні ремесла. А минулі часи стали для того народу добрим уроком – другого такого князя він не потерпить!

 

Мораль. На світі було багато лжегероїв, яким співали оди і які підкоряли собі всякий закон. Але людина не вічна і її влада також. Постійними остаються істинні моральні цінності і справжнє мистецтво. Тому рано чи пізно історія все розставить на свої місця – відсіє полову і залишить тільки зерно, те, що є беззаперечним і прекрасним.

 

Write a comment

Comments: 0