Пн

04

мар

2013

Тетяна Белімова МАНДРИ У ПОШУКАХ ІСТИНИ

Мандри у пошуках істини

 

«Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??»

«Сон», Тарас Шевченко 

В історії української літератури існує чимало імен, пов’язаних із творенням сатиричного дискурсу – завжди популярного й актуального способу відображення довкілля. Життя в Україні, минуле й сучасне, постійно надає матеріал для осудливого й гостро-комічного висміювання потворних явищ дійсності, ніби заохочуючи авторів працювати у цьому напрямку. Одним із таких сучасних письменників-сатириків є Василь Юдов – автор гостросатиричної повісті «Бізнес-ман», віршованих іронічних поем «Птиче молоко», «Блуд», «Сало», «Герб», а також численних гуморесок та гумористичних поезій.

У 2012 році Василь Юдов завершив твір, над яким працював не один рік. Це – поема «Мандрівник», яка продовжує традицію творення сатиричних поем в новій українській літературі, започатковану Тарасом Шевченком і продовжену Іваном Франком, Євгеном Плужником, Володимиром Сосюрою, Василем Симоненком та іншими.

«Мандрівник» – це художній твір про непросте сьогодення сучасної України, який, у першу чергу, репрезентує читачу складну й суперечливу політичну ситуацію, що склалася в результаті багатьох свідомих маніпуляцій. Передумови, які призвели до політичної кризи, залишаються поза кадром свідомості й автора, й читача: завдання, що його письменник ставить у цьому творі, – дати потенційному реципієнту багатовимірне зображення, підсилене й увиразнене поетичним словом, аби збудити, змусити замислитися, самостійно проаналізувати ситуацію абсурду й зробити висновки.

«Мандрівник» балансує на помежів’ї сатиричної поеми й сатиричної літературної казки. На відміну від Тараса Шевченка, який, використавши естетику сну у своїй однойменній поемі, розгерметизував творчу уяву й наділив свого ліричного героя багатьма ірреальними спроможностями, Василь Юдов активно залучає у свій твір елементи чарівної казки. Так, його Мандрівник може вільно переміщатися у часі й просторі, віднаходить астральні портали-проходи для пересувань у всіх напрямках (навіть крізь Землю), що дозволяє йому збагнути суть «накопичення» первісного капіталу й подальшого «збільшення» його у так званих офшорах… Окрім того, головний герой оповіді знаходить насправді чарівну річ – кресало, яке наділяє здатністю розуміти всі мови й тлумачити зміст сказаного із однієї на іншу, тобто бути перекладачем-поліглотом – особою, необхідною для існування будь-якого політичного бомонду. Кресало – ключ у певному розумінні, який відкриває потаємні двері у вищий світ політичної еліти, робить героя своїм серед учорашніх чужих, дає йому можливість поглянути на ситуацію «управління країною» із середини:

«Кресалом кресь на Крим увесь,

Тут голос на російській "здєсь"...

І вмить переклад – значить "тут".

Язик як кремінь! Навіть – бут!

Й ума нема, а тумка єсть!»

Естетика мандрів має в поемі багатошарове змістове й формальне втілення. Це і текстоутворюючий елемент поеми – оповідь розгортається у формі опису поневірянь головного героя у пошуках кращої долі. Це і спосіб огляду усієї України – автор, мандруючи за своїм героєм із регіону в регіон, спиняється на особливостях природи й побуту, у легкій іронічній манері описує враження й асоціації, які виникають при ближчому знайомстві із певною місцевістю. Нарешті постійні мандри – це підкреслення бездомності головного героя, неможливість осісти десь для постійного проживання, певна неприкаяність духу, не позбавлена проте й матеріальних передумов.

Епіцентром таких мандрів, місцем, куди герой врешті хоче потрапити, аби дошукатися істини, розібратися у складних хитросплетіннях політичних механізмів, є столиця. Пануюче столичне місто, у розумінні Василя Юдова, це – бомондне політичне збіговисько, паразитуюче на житті народу, яке лише визискує, чваньковито споживає, нічого не пропонуючи взамін:

«Столиця – жар усім на скроні!

Немає кізі, каки, воні.

Та тим відлякує столиця –

На кожнім кроці шибениця.

Й шипить, як гуси у загоні.»

Гостро-викривального звучання поема «Мандрівник» набуває саме в описах столичного політичного життя. Василь Юдов вдається тут до одного із поширених сатиричних засобів – використання імен-вивісок: заправляє усім Батько-Цар, і підкреслений у цьому імені монархізм виступає прямим синонімом деспотизму, самодурства й обмеженості (влада дісталася комусь не за розумові чи управлінські якості, а в силу «права спадковості», тобто методом «випадкового влучання»), а допомагає Батюшці-Царю його вірний посіпака Гетьман Дупка, сексот і сатрап в одній особі. Тут у столиці переслідують за будь-які прояви свободи й інакомислення: «люструють», знущаються, переслідують – на вулицях Мандрівник бачить шибениці і випадково дізнається, що Батько-Цар замовив із Франції гільйотину для полегшення роботи катів.

У своєму прагненні докопатися до істини герой «закопується» у буквальному смислі цього слова: опускається у давні печери під Києво-Печерською Лаврою, які знаходяться у самому центрі сучасної столиці. Тут, у потойбічному вимірі існування, де вже не владні людські закони, відбувається Кісткова Рада (Рада, у якій беруть участь муміфіковані залишки усіх видатних історичних керманичів, незалежно від расової та релігійної приналежності), котра й виносить чесний і об’єктивний вирок:

«Така собі кістяча Рада

Зійшлася, щоб судити владу:

"До пір буде дурак царити

Й топтатись по костям еліти?

Тирана геть! До стінки гада!"»

Поему «Мандрівник» Василь Юдов написав п’ятирядковою строфою із різними схемами римування, засвідчивши тим самим свою версифікаційну майстерність. Такий досить непростий для написання п’ятивірш ніби вступає у формальну суперечку із мовними особливостями твору: досить часто автор вдається до макаронізмів, суржикізмів, просторіч і діалектизмів, роблячи мову свого твору таким дивним і різнобарвним конгломератом. Такі антипуристичні прояви свого тексту Василь Юдов, лукавлячи, пояснює власним «простолюдинством». Хоча цілком зрозуміло, що автору-інтелектуалу, який створив багатовимірну реальність «Мандрівника», безумовно, під силу було б навести лад і «чистоту» у його текстовому масиві. Цілком очевидно, що письменник абсолютно свідомо звертається до засобу такого вавилонського текстотворення – із метою стилістичного ефекту, для правдивого відтворення живомовних особливостей сьогодення, а також для підсилення ефекту комічності.

Сатирична поема «Мандрівник» – незавершений проект у мистецькому доробку Василя Юдова: надто багато піднятих питань так і лишилося без відповіді, й безумовно, читача цікавить подальша доля Мандрівника, те, як склався його життєвий шлях після Кісткової Ради… Автор обіцяє дати відповіді на всі питання й продовжити всі сюжетні ходи у наступних частинах свого сатиричного твору. Залишається чекати!

 

 

Оставить комментарий

Комментарии: 0