Пт

26

фев

2016

КАМАСУТРА ПІД БАЯН

В і д п у с т к а

 

Всі вчителі, отримавши відпускні, розлетілись з села хто куди, як курі з сараю: хто з чоловіком на море, хто зуби лікувати, хто до батьків подалі із свого двору. В селі залишились: історик, бо йому нікуди було їхати, та сім’я директора школи Віктора Петровича, бо ця сім’я перейшла на  режим голодування.

 

- Та що це я не маю права нормально поїсти? – Обурилась Альона Федорівна, сумувавши вже  чотири дні  на одній тюльці. І вчасно обурилась, бо до двору Гантелі «Камазом» під’їхали заготівельники металу. Альона, не довго думаючи, здала їм алюмінієвий котел з бані – все рівно баня не ремонтується, отримала шістдесят гривень і чкурнула до сусідки вдови баби Віри.

«Голодуєш? То голодуй сам!» - Так визначилась Альона Федорівна, поставивши жирну крапку на ідеї свого чоловіка.

Гантеля саме читав брошуру, що стала настільною літературою, лежачи горілиць у ліжку:

«…Одні тварини голодують, збираючись виробити на світ потомство, інші в період виховування дітей. А певні види павуків не їдять перші шість місяців життя…Про чорну вдову і про долю її павука цинічно пропустив.. Обмаль харчування, при голодуванні, примушує організм знешкодити всі зайві запаси тканин і використати їх для підтримки функціональних органів. Організм відчуває себе оновленим…»

 

«От, ти бачиш? - Сам до себе говорив Гантеля, - Тут так все чітко описано…А вона продала котел і побігла набивати шлунок!»

Та не те гризло душу Гантелі, що Альона Федорівна купить ковбасу і з бабою Вірою зварять борщ, а те, що гроші за котел могли б збільшити зміст баяну…Тобто банку розвитку сім'ї.

 

Щось трапилось у свідомості Гантелі.  Іскра, що жила десь в глибинах мозку, разом з очищенням організму від шлаків, почала розгорятися у вогник. Може поштовхом послужила брошура «Єгипетське голодування», а може і сам баян, який загубив  функцію музичного інструменту і знайшов своє нове призначення, став відігравати роль мініатюрного швейцарського банку, бо тільки Гантеля  міг доторкнутися до таємниці особистих вкладів в баян … «Мани-мани-мани» - співав сам собі директор-сопілкар. Навіть вже його сопілка отримала дірочку з нотою «Мі»,  яка переклалася на патріотичну «Мати» (не іменник), попри класичне Гамлетівське «Бути».

Гіпнотична сила, з якою колишній музичний інструмент притягував до себе всі подумки Гантелі, штовхала директора школи глибше і глибше занурюватись у голодування, але не заради голоду і оновлення, а заради економії харчів, енергії, рухів і, зрозуміло, грошей, котрі священним світлом горіли в середині подраних міхів баяна…

Відібрати гроші за котел у Альони Федорівни Гантеля не зміг, вони знайшли своє місце десь у іншому альтернативному банку по імені «бюсгалтер», що частково асіміювалось з благородною професією бухгалтера. А рахувати гроші і тим більше їх витрачати Альона Федорівна вміла. Тож його характер і достатній розум шукав свою альтернативу. Гантеля кинув брошуру на підлогу, схопився з ліжка і побіг наздоганяти по селу заготівельників металу.

«Камаз» залізячників стояв біля мисливця Курки. І мисливець, побачивши Гантелю, своєрідно привітався:

- Храм знання гарматами не торгує? Якщо в школі є танк допоможу розпиляти!

 

Та Гантелі було не до жартів.

- Вам  піаніно не треба? – Запитав він чоловіків, що грузили на «Камаз» розрізану Куркою лопату від бульдозера… Мисливець Курка вкрав її на тракторній бригаді і два місяці розпилював ножівкою по металу, щоб придати форму непотрібу…

- Хіба що для того, щоб «мурку» для Курки збацать, - Засміялися чоловіки,- Ми дрова не заготовлюємо.

- Там же є мідні педалі... – Наполягав голодний і настирний Гантеля.

- Педалі нам, можливо, і треба, - Згодились заготівельники металу, - А триста кіло дров разом з педалями нікому не потрібні...

 

Важко переосмислити в історії, що витворяли музичні інструменти з людьми. Барабани гнали людей на смерть, скрипка могла збудити людину до неймовірних вчинків, навіть до суїциду. Орган відключав мозок людини до стану зомбі. А струнні чи духові оркестри взагалі перетворювали людей у покірну самозабезпечену задоволенням юрбу гультяїв, хоча все це називали музикою великого світу. Десь серед оркестрових ям, губилися музичні інструменти з менш відомими впливами на психіку – кобза, наприклад, або балалайка, домбра, піпа, сопілка, саксофон, волинка, навіть, губна гармошка…  Із цього ряду, чомусь, випадали церковні дзвони, бо служили предтечами подій, і баян Гантелі, бо став вже інструментом безмузним, можна сказати і так: «фригідним» щодо звуку… Але ж, функція його як сейфу Ротшильдів, або Морганів, на худий кінець Рокфеллерів, заполонив обидві півкулі Гантелі.

 

Покупця на піаніно Гантеля знайшов через кілька днів. В село приїхав цирк: жонглери, гімнасти, пітон і клоун.

Шоу організували на шкільному подвір’ї. За дозвіл циркачити на шкільному подвір’ї Гантеля поклав у баян десяточку. Він ходив по п’ятам за циркачами і випрошував для школи «чайові» кошти – чи там гривеньку, чи п’ятдесят копійок… За те, що циркачі витягнуть на показ пітона, Гантеля вимолив у дресирувальника дві гривні! А то ж, пітон без сертифіката на небезпечну отруту, яку можливо можуть отримати діти школи в моменти фізичного контактування… Ось де згадав Гантеля районного санітара! Він шкодував, чому не закінчив у свій час хоча б курси дезинфектора… Знаючи санітарне законодавство директор міг би здерти із дресирувальника цілу двадцятку!

Із гімнаста Гантеля здер гривню за жорстокість показу шпагату на шворці, що була натягнута між двома тополями.

«А якщо тополя обломиться і впаде на голови глядачів? Хто буде відповідати? Плати за риск!» - Так пояснив директор школи.

З клоуна Гантеля нічого не здер, бо той все гігікав, а ще й умудрився витягти із кишені директора школи п'ятнадцять гривень, замінивши їх простроченими лотерейними білетами.  Отакий собі цирк.

 

Селянам цирк сподобався, особливо пітон. Коли сільські глядачі та діти порозходились, Гантеля і запропонував клоуну віддати йому назад п'ятнадцять гривень, а ще за вісімдесят п’ять – взяти шкільне піаніно.

Циркачі погрузили клавішний інструмент в мікроавтобус. Пітон за браком місця вмостився в середині піаніно.

Цирк запібікав і поїхав «в другіє города», залишаючи на згадку посмішку клоуна у зоряному нічному небі, що розверзлася над тополиним подвір’ям школи.

 

Присутній при цьому вчитель історії підняв з землі  випадково відірвану табличку з назвою клавішного музичного інструменту піаніно «Україна» і  запитав Гантелю:

- Що, школа оновлюється? Почалися реформи?

- Ви розумієте, Ігоре Васильовичу, цей клоун дуже класний настройщик, Європейського масштабу! -  Пояснив директор школи, - Налагодить інструмент і привезе назад у школу…

- Ну і ну! – Усміхнувся історик, і віддав табличку (лейбочку виробника з назвою «Україна») директору Віктору Петровичу.

 

 

Клавішний інструмент дійсно повернувся в школу, але привіз його не клоун бродячого цирку, а сторож клубу із сусіднього села.

Та і інструмент змінився кардинально, немов тільки піднявся з-під скальпеля пластичного хірурга – це була стара клавіатура від «Ямахи» придбана Гантелею за п’ять гривень, десь так за літру самогонки сторожу.

Щоб новий музичний інструмент не суперечив з господарчою книгою, і відповідав записам книги, в якій значилось піаніно «Україна», Гантеля заклеїв японську назву клавішів смужкою паперу і, як зміг,  пришпандьорив клеєм «ПВА» до «Ямахи» стару лейбочку виробника - «Україна»… Хірургічна операція пройшла вдало…

Набагато пізніше, коли вчитель історії побачить новий клавішний музичний інструмент, він щиро засміється : «Я ж знав, що школа оновлюється! І Мандаринські відьми тут ні до чого! Народжується нова нація…»

 

 

Оновлювалась не тільки школа, оновлювався і сам директор Гантеля. Він похудав, очі запали, проте вони випромінювали постійну напружену внутрішню роботу. Віктор Петрович кілька разів, ночами, мов диверсант, пробирався у оселю сусідки баби Віри, щоб поцупити у неї орден «Слави». А та Віра вдова хропіла спокоєм після переможного сорок п’ятого року.

Ще при німецькій окупації у баби Віри ніхто нічого не крав навіть із городини. Тодішній фашистський режим, щоб припинити дійства крадіїв, серед села воздвигнув шибеницю, то ж крадії перебігли у поліцаї. Після сорок п’ятого крадіїв, як колишніх поліцаїв, депортували до Сибіру і на багато років, уже більше за пів століття, у суспільстві запанував спокій, який дозволяв вдовам безглуздо хропіти із розчиненими дверима хати.

Цим скористався Гантеля. Потайки забрався у хату вдови і нишпорив по її закавулкам.  Та баба спала чуйно, а чи їй щось лихе наснилося, ненароком кричала: «Вдову вбивають!»  Новоспечений тать ховався у пітьму ночі, відступав і переносив акцію поцупити орден на пізніші дати, коли баба Віра, можливо, помре…

 

А в школі почали таємничо зникати двигуни від циркулярки, свердлильного станка, газові балони, ремонтний шифер – і все це потрібно було збалансувати з господарчою книгою,  яку вів директор школи Гантеля.

Мозок директора працював на повну потужність, немов завод горілчаних виробів, і тому потребував велику кількість фосфору, щоб світитись ідеями… Та в період голодування господар мозку міг постачатись лише тюлькою. Бо краща їжа потребувала коштів, а кошти баян, неначе як і Міжнародний Валютний Фонд, не віддавав господарю...

Баян посміхався подраними міхами, дивлячись з шафи на «єгипетську мумію», яку називали Гантеля, і веселився: «я хоч і не граю, а ти під мене танцюєш!»

 

 

К і з я

 

Альона Федорівна, проводячи більшість часу з сусідкою бабою Вірою, за період відпустки навіть поповніла і поряд з чоловіком виявляла разючий контраст на фоні сімейно-шкільного спектаклю. Адже недарма один з великих сказав: «Життя – театр, а люди в нім актори». Тож, коли педколектив зібрався в перший робочий день після відпочинку, на Альону Федорівну посипались запитання як горох з лантуха:

- Таке враження, що чоловік з вас всю відпустку не злазив? Заморили ви його своїм темпераментом неначе «велика Катерина»?Слава Богу живий!

- А я ось собі книжку таки придбав, - Хвалився історик Ігор Васильович, - «Камасутра»! Може позичити на деякий час?

- Віктор свою «Камасутру» купив - єгипетську! - З сльозами на очах відповідала Альона Федорівна, бо вже і не пам’ятала якого розміру були у Гантелі тепер вже худі груди.

 

Гантеля за столом сидів, як фараон в часи смути, і дивився на персонал, як на жертви Чорнобиля. Мова йшла про тарифікацію в новому навчальному році.

 

Директор вже заздалегідь прорахував зняти з кожного вчителя по дві години тижневого навантаження на користь самого себе – бо часу музики і директорства Гантелі край не хватало...

Тож всі години навантаження, що мались у вчителів більше ставки – повинні  бути обрізаними і причепленими  директору, як орден Слави вдови баби Віри.  І навіть спокусливі стегенця біологічки Танечки, що на показ тремтіли чистотою з-під коротенької юбки, не могли втримати «Природознавство» у п’ятому класі, яке в новому  навчальному році буде викладати сам директор! 

Що таке дощ або сніг міг роз’яснити учням будь-хто, тим більше, такі явища природи сільські учні  знали з пуп’янку. Знав ці явища  баян, який в своїй юності не раз на таку погоду нарізав мелодії типу «Катюша» або «Розпрягайте хлопці...» , а зараз, по іронії долі, служив  скарбницею голодуючого «фараона» - Віктора Петровича. Не вистачало лише піраміди…

 

Та і Танечка, коли останній раз бачила улюбленого директора  у районі на велосипеді з тюлькою в торбинці, змінила про нього ставлення і подумки мовила: «Козел! Як я помилялась щодо гантельних якостей! Такого пусти в капусту, то якщо не поїсть все, то перетопче». Вона в минулому мріяла про Гантелю, котрий був би у ковбойському костюмі з пляшкою коньяку в руці, замість кольту, і з трояндою в кобурі. А так - «Тюлька в торбинці! Козел!»

А тепер, знаючи, що дві години природознавства  в п’ятому класі не повернути ніякими частинами тіла, в голос висловилась:

- Ну... Ви, Віктор Петрович, і Кізя...

 

Така фраза була ухвалена всім педколективом під дружні оплески. Бо сказати слово «козел» було не етично. А так вийшло лагідно і сердито. Мовник, вона ж фізрук, в придачу ще й  голова профспілки, вже хотіла складати протокол профспілкових зборів щодо перебільшення адміністративних повноважень директором, та Гантеля професійно знайшовся:

- А що я? Що я? Як скаже фінвідділ і бухгалтерія в районі...Так і буде...

 

Так от їздити в район ніхто не міг, чи й не хотів. Район марудило конференцією вчителів, підручниками для учнів, Першим  Вересня, Першим Уроком і багатьма іншими фінансовими проблемами... РайВНО було не до маленької сільської школи, що загубилася на межі цивілізації, десь у преріях сільських забур’янених територій, де головну сопілку в партії Кізі-Гантелі грав баян, як Міжнародний Валютний Фонд.

 

 

Б у н т

 

Йшов четвертий тиждень навчального року, типу календарний місяць роботи. Нормальний режим школи запустився не завдяки, а в супереч директору. Педколектив застосував напрацьовані роками навички, щоб стерти всі гострі кути і непорозуміння в організації учбового процесу і трудився за принципом «п’ятирічку – за три роки».

Все діло в тому, що колеги помітили яскраву хворобливість свого шефа і перестали глузувати над ним. Назва «Кізя» не прижилася до Віктора Петровича, його стали жаліти, не знаючи головних причин хвороби. Лише першокласники в своїй безпосередності  бачили світ очима своїх батьків:

- Тихо! Он Гантеля іде...

- То не Гантеля, а директор школи. Мама казали, що з директора нізя дражнитися...

- А тато казали можна, бо від нього тюлькою воняє...

 

Найбільш розумово відсталі взагалі віталися відверто:

- Привіт, дядьку Гантеля!

І директору школи це було приємно. Слово «Гантеля» не викликало неприємних почуттів як раніше, а навпаки, нагадувало про минулу силу і гордість, про минуле розмірене життя і повагу до себе... Коли це було? Три місяці тому? А може вічність?... І він гордо йшов вперед, немов риболовецький траулер з повними трюмами тюльки…

- Привіт, дитино, - відповідав  він, - ти хто?

- Я вже в школу ходю!

- А-а-а, ходи, ходи...

 

Альона Федорівна, вбачаючи першопричину занепаду чоловіка в брошурі «Єгипетське голодування»,  вчинила прилюдне спалювання брошури перед колегами, наче книгу «Майн кампф»

- Не може бути, - запевняв вчитель історії, - Єгипетська культура не могла спричинити таке хворобливе ставлення до себе...

- Це, може, несвіжа тюлька впливає на свідомість? – Думав капітан риболовецького траулера – Віктор Петрович.

 

Щоб пробудити Гантелю до нормального життя, Альона Федорівна позичила у історика книгу «Камасутра» і підкладала цю книгу перед Віктором, коли треба і коли не треба... Але через тиждень книга зникла. Гантеля продав її на базарі, про що і не признався.

 

А одного разу він ледь не розкрив свою «швейцарську» таємницю голодного накопичення капіталу. Та все таємне на світі стає явним. І накопичення капіталу мало б  розпочати свій зворотний процес. Все було на грані дефолту. Альона Федорівна витирала пил на шафі і торкнулася вологою ганчіркою до баяна. Гантелю неначе током вшмалило:

- Ти що!- Гаркнув він.

- А що? – Запитала дружина.

- Ти можеш впасти із стільця і вбитися! – Викрутився Віктор, - Потім, ховай тебе в гробу... Де на це гроші?

- В ощадкасі знімеш! – Підказала дружина, - Мої ж гроші теж там?

- Там, там, - Заспокоївся Гантеля, коли Альона злізла із стільця і подумав, - «Треба ж так необачно... Потрібно самому пил витирати на шафі».

 

Взагалі баян для Гантелі перетворювався в якесь живе створіння, яке треба було оберігати, як Гжельський посуд, пестити, немов курку з золотими яйцями і постійно підкормлювати грошима, як Національний банк. А у снах Гантелі  баян снився будинком-хмарочосом і залазив в середину баяну через подерті міха не Гантеля-Кізя, не Гантеля-директор школи, а Гантеля велетень – володар невідомих простим смертним скарбів, де Ротшильди разом з Рокфелерами підносили йому чай на блюдці з золотою смужкою. У свої снах на грошових купюрах Гантеля бачив не єгипетську піраміду із всевидящим оком, а саме баян, зверху якого світилася дірка, куди треба ховати готівку.

 

Ігор Васильович вирішив поговорити з директором школи віч-на-віч, щоб вияснити на якій стадії порушення свідомості можливе одужання. Та і тридцять годин тижневого навантаження, що сам собі нагепав директор, сам вже самостійно потягнути не міг – вчителям приходилось вичитувати директорські уроки як заміну, але за це директор оплату не пропонував...  Все забирав собі з приказкою: «Так рішило рай-Воно!»

 

Бунт визрівав, як фурункул на м’якому місці, де і самому не подивитись і людям не показати. Історик, як найстарший за віком педагог,  хотів пригасити можливі пожежі незадоволення і виверження фурункула.

- Що ви хотіли, Ігоре Васильовичу? - Запитав Гантеля на одинці з істориком.

- Хотів з вашою дружиною переспати, - Почав відверту бесіду жартома історик.

- Платіть п’ятдесят гривень і...

- А не продешевили?

- Тоді сто!- Видавив новоспечений сутенер

- Як ви так могли подумати про мене?.. – Зашарівся Ігор Васильович.

- Ще п’ять гривень платіть, скажу...

 

Вчитель історії вийшов з кабінету Гантелі і більше не хотів говорити з ним тет-а-тет. «Хвороба невиліковна!» – вирішив він. У  директора почалась «клініка» і це вже на все життя. Про те сам про себе історик подумав: «Якби його дружина згодилася б, то чоловікові це було б не трагічно! Треба використати шанс».

 

- Вітя, що з тобою робиться? – Запитала Альона Федорівна якось ввечері, присівши біля чоловіка на ліжко. Гантеля лежав горілиць, худий, жорсткий, відкритими очима мріяв в стелю...

- Мабуть з тюлькою потрібно зав’язати! – Щиро признався він.

- Правильно! Я тобі супчику зварю! Котлеток дієтичних на парку...

- Ні. Я на горіхи перейду! Чого їх називають грецькими горіхами? Бо їх їли греки! А греки і єгиптяни...

 

Альона Федорівна мовчки ковтнула тиху сльозу і серйозно заявила:

- Мою зарплату в касу не клади! Я хочу отримувати гроші, щоб жити!

 

Проти такої заяви Гантеля вдіяти нічого не міг - свої гроші Альона мала право мати. Та він з потугою почав придумувати адекватну компенсацію такої суми і придумав!  В їдальню потрібна помічниця куховарки! Чом це буде не директор школи?  Що, тарілки не помию?

Та тарілки Гантеля не мив ніколи! То ж оформив на це місце вже давно померлу бабу Фросю, а платню отримував сам. Тарілки мила все та ж одна єдина куховарка – бо більше нікому було.

 

І ось, перед Днем Учителя, в школі здійнявся бунт. Фурункул таки прорвало.

Все розпочав Ігор Васильович – старий ловелас і радитель за спокій школи. Напередодні він був запрошений своїм сусідом на молоде вино, яке сусід сам виготовляв і перед тим, як злити тільки-но заграваюче вино в діжку, гукнув історика спробувати пару склянок. Парою склянок не обійшлося і молоде вино омолодило -  зняло Ігорю Васильовичу років тридцять... Історик відчув себе молодим, симпатичним охмурителем і покорителем  жіночих сердець. Тоді він і подумав про Альону Федорівну.

Тож на наступний день, поголився, надухмянився, одягнувся у найкраще і з’явився в школу з квітами...

- Що це з Ігорем Васильовичем? – Зашепотіли колеги.

- День Учителя почав святкувати, бо пре із рота, як з діжки з вином, - Сміялась Альона Федорівна і не підозрювала, що у кишені історика мається сто гривень про всяк випадок, як шанс на великі справи.

 

Після другого уроку на перерві, історик завітав до Альони Федорівни в клас, подарував квіти і напівжартома повідомив:

- Я купую вашу ласку. Сьогодні. Де завгодно! В любих позиціях! Гарантую якість і кількість...

- Ви що, здуріли? – Перелякано випалила Альона, - На такі пропозиції в мене чоловік є!

- А він говорив, що сто гривень буде достатньо... Взагалі це коштує дешевше, лише оральна позиція п’ятнадцять, та я не торгуюсь...

 

І історик витягнув зібрані до купи затерті гривні... Під рукою у Альони лежала дитяча рахівничка і вона її використала – з усього розмаху зацідила історику у око... І побігла в кабінет Гантелі.

 

Гантеля саме в цей час виписував довідку про закінчення школи молодій дорожній повії, котра до п’ятого класу навчалась у школі, припинила навчання, щоб тепер з великим професійним досвідом обслуговувати певну ділянку міжнародної траси... Однак їй стало конче потрібно який-небудь документ про освіту, хоча б довідка, бо правоохоронні органи вимагали…Бо без бумажки – ти букашка.. А з бумажкою…

Альона Федорівна зазирнула в кабінет, побачила молоді  ноги під коротенькою юбкою, що переминались перед її чоловіком, ще дужче розгнівилась і, як підстрелена перепілка, полетіла додому.

Гантеля зрозумів, трапилось щось неладне, віддав довідку колишній учениці, закрив кабінет і побіг наздоганяти дружину.

 

Ігор Васильович, тримаючись за око, прямий джеб таки виявився точним і вдалим, вибрів на подвір’я, щоб перекурити невдале залицяння.

- Доброго дня, Ігор Васильович! – Весело привіталась з ним молода особа вже тепер з довідкою про закінчення дев’яти класів загальноосвітньої школи.

- Віта, це ти така стала? – Впізнав її одним оком історик, бо був колишнім класним керівником особи, - А ми, ось бачиш, насолоджуємось коханням...

- Були б гроші, можна і насолоджуватись, - Порадила Віта.

- Та є тут гривень десять, - Хитро натякнув історик.

- Ну, ще десять знайдете, я вам і око полікую! – Запропонувала Віта.

 

Заради лікування свого підбитого ока Ігор Васильович кинув уроки і повів Віту до свого двору. «Молоде вино у сусіда ще мається!» – З насолодою розмірковував він.

 

А бунт в школі полягав у тому, що в цей день вчителі не провели жодної заміни: ні уроків директора, ні Альони Федорівни, ні історика. Добра частина школярів займалася в школі  дурношастанням і хтознаробством... Щипання хлопцями дівчат, скиглення ображених малюків,  дрібні  бійки існували на фоні безкінечних веселощів  в класах .

 

Таку ситуацію в школі застали представники райдержадміністрації. Напередодні Дня Учителя служби району роз’їжджали по  школам вітати вчителів з їх професійним святом. Ось заїхали і сюди на білій «Ниві», на чолі з головою райради.

- Який бордель! – Обурився голова районної ради, - Навіть привітати нікого!

 

На подвір’я школи заіномарилась автівка. Водій напідпитку, коханець Танечки біолога, вийшов з трьома пляшками «Амаретті» і  причепився до районного керівництва:

- Мужик, гукни Таню! Ну, Таню Іванівну, вона тут про гадюк розповідає... З святом вас, «підагоги»!

А коли районна делегація, в шоці від баченого, привітала трьох вчителів, які чудом читали уроки, і мала вже від’їздити шукати директора школи, до водія білої «Ниви» пристала п’яна повія Віта:

- Підвезіть до траси! Оральний, анальний, – розплачусь...

 

- Що тут відбувається? Негайно треба знайти директора школи! Може дасть хтось пояснення? – Парились представники району.

 

Біля двору Гантелі біла «Нива» зупинилась, але з неї ніхто не вийшов, бо гості все побачили через вікна без пояснень: на подвір’ї директора школи були розкидані речі, білизна, книги і зошити... А на воротах вітром знесло і зачепило аркуш паперу на якому були намальовані кульковою ручкою коханці чоловік і жінка з написом «КАМАСУТРА»...

- Камасутра вашу Машу! – Вилаявся голова райради і біла «Нива» поїхала в район.

 

Д е н ь  Д и р е к т о р а

 

Ніч в сім’ї Гантелі пройшла напружено. Альона Федорівна збирала  свої речі і пакувала їх, щоб перебратись до сусідки баби Віри. Велике переселення було у найвищій точці напруження.

- Я не знала, що ти мною торгуєш, - В сльозах гнівилась Альона, - Сутенер, чортовий. Живи сам, торгуй собою!

- Всі ми торгуємо собою, - Виправдовувався Гантеля, - Капіталізм настав! Ринкові відносини! Все продається і все купляється.. Свобода, рівність можливостей! А зарплата вчителя тьху... Ми дев’ять років з тобою живемо, а що такого придбали цінного? Нашого кошторису вистачає лише на їжу і одяг...

- Господарством треба заводиться, як інші!

- Не народжений я до свині!

- Ти нею народжений!

- Не ображай мою маму!

 

Альона Федорівна нервово бігала по кімнатам, як тарган у студентській кімнаті. Гантеля також не лягав спати  – оберігав верхню частину шафи, щоб ненароком Альона не торкнулася до баяна.

Та на ранок, десь о восьмій, до Гантелі під’їхала машина районного відділу освіти з наказом директору школи негайно з’явитися до завідуючого в район. Гантеля мусив поїхати.

 

В кабінеті завідуючого було тихо. Гантеля по дорозі вже приготувався вибріхуватись за вчорашній бунт в школі і майже спокійно всівся у крісло. Завідуючий районним відділом освіти сірими очима  дивився на Гантелю і вів мову:

- Я знаю вас, Вікторе Петровичу, чотирнадцять років і бачив кращі сторони вашої роботи. З вами я думав зустрітися після свята, але вчорашні події в вашій школі  спонукали сьогоднішню зустріч. Те що вся адміністрація району сміється з вашої стильної «камасутри», це не трагедія – вирахували б із зарплати, написали б догани, рік ваша школа була б прикладом як не треба працювати... Не в одній школі району сучасність подарувала «камасутренність». Це все виправити можна. Та справа не в цьому.

Ось послухайте! В районі група підлітків зрізала десяток прольотів електромережі  і здала алюмінієві проводи заготівельникам металобрухту... Там їх і затримали.  Ведеться слідство. І ось серед них десятирічний хлопчик виявився вундеркіндом – він має довідку про закінчення дев’яти класів базової загальноосвітньої школи... При цьому ніде не навчається і веде кочове життя. Ось на довідці стоїть печатка вашої школи і ваш особистий підпис...

 

Завідуючий жбурнув Гантелі аркуш, мов гранату під ноги, котрий Гантеля бачив не вперше. Довідковий «бізнес» Гантеля розпочав місяців два тому.

Тоді звернувся мисливець Курка з проблемою: його племінник хоче в армію, а свідоцтва про закінчення школи не має – прогуляв гидол! Без освіти хлопцю шиють ненормальність... Ну і за двадцять гривень Гантеля допоміг доброму знайомому.

Потім звернулась професійна жебрачка з сусіднього села, що працювала в базарні дні в місті, жебрачила в переходах. Їй потрібна була довідка для свого сина, що тільки-но починав науку жебрацтва. Вона викупила аж чотири довідки на випадок, якщо якась загубиться, або якусь відберуть...

Через певний час Гантеля видавав довідки наліво і направо – бо гроші самі просилися в баян,  а девальвація грошви робила свою чорну справу!  І ось такого звороту для фіналу не очікував, баян йому цього передбачити не поміг.

 

- Тож, самі розумієте в якій ви халепі, - Вів далі мову завідуючий районним відділом освіти, - Це не просто адміністративне покарання... І для нашого району така ганьба! Я попросив начальника міліції не світити ці довідки в справах, але пропоную і вам написати заяву про звільнення і виїхати з району!

 

Такий зворот «Єгипетського голодування» приголомшив Гантелю. Разом обірвалося все, чим він жив останні роки, особливо останні три місяці... Хто він є, якщо він не директор школи? За дев’ятнадцять років праці в школі Гантеля  щось тяжче, ніж свій інтим та думку свого інтелекту, руками не піднімав... Чим же ж тепер буде поповнюватись баян?

- А іншого варіанту в мене не має? – Жалісно запитав Гантеля.

- Є! Ви потрапляєте в справи слідства, несете повну відповідальність за перевищення повноважень, підробку документів, платите штрафи,  вас звільняють з посади і , дай Боже, не посадять за грати... А судячи з цих анонімок, - Завідуючий показав купу паперів, - У вас в школі багато доброзичливих громадян, які будуть допомагати слідству щиро і на совість.

 

Гантеля написав заяву. І вперше за три місяці йому закортіло попоїсти.

 

Ось який резонний смисл і принцип голодування -  воно вважається таким ефективним і корисним лише в тому випадку, коли відмовляєшся від харчування  за своїм бажанням, а не по необхідності. Коли ж ти не харчуєшся від того, що просто не маєш харчів, то це вже не голодування, а голодомор. Гантеля зрозумів, що настали такі часи, коли треба запасати калорії в організмі на невизначене майбутнє. А воно семимильними кроками йшло назустріч.

 

Бухгалтер зробив всі необхідні операції і видав екс-директору всі розрахункові кошти. Перш ніж добратися додому в село, Гантеля пішов в кафе-бар і, зрозуміло, що не за тюлькою. Погони капітана траулера залишились за бортом…

 

Замовивши ковбаси з кетчупом та двісті грамів горілки, Гантеля дістав записник і підрахував вміст баяну. Грошей в баяні виявилось на суму п’ятдесят шість тисяч вісімсот гривень, десь близько п'ятнадцять, чи двадцять тисяч доларів…

«На перший час вистачить» - Міркував Гантеля, - «Куплю невеличку квартирку в місті і щось придумаю...»

 

- Мене звати Бандурко! – Назвався незнайомець, що підсів до Гантелі за столик, - Я є ніхто, але граю на гітарі. Люба забаганка за ваші гроші!

- Я теж вже ніхто! – Відповів Гантеля, - Хоч я граю на сопілці, в мене є ще пару гривень, і бажаю послухати гітару! Давай щось циганське!

 

Бандурко сходив в куток за гітарою і став бринькати: «По полю, по полю, по полю циганськая бричка...»

Гантеля пив горілку і їв ковбасу, мрійно слухаючи струни. «Господи, ось вона воля! – Збагнув Гантеля, - Важко вчитись бути вільним!»

 

П’янів Віктор Петрович швидко на органічній базі «єгипетського» голодування, ще й нагадувала  про себе ніч безсоння у розборах з дружиною... Заснув за столиком.

 

Прокинувся колишній директор над вечір на узбіччі дороги, далеко від районного центру, без грошей, годинника і записника. Добре, хоч взуття залишилось. Став йти пішки до свого села.

 

Через десяток кілометрів підібрав Гантелю коханець Танечки на іномарці. Торгашу теж було зле, адже вчора він  добряче набрався, а сьогодні цілий день похмелявся то там, то тут.

- Що святкуємо День Учителя? – Запитав торгаш, ще не знаючи про те, що Гантеля вже не є начальником у його коханки Танечки...

- День Учителя завтра, - Відповів Гантеля, - Сьогодні День Директора!

- На, хльобни! – Запропонував торгаш пиво. Гантеля вже не цурався приймати милостиню з чужого рота. Хто знає, що буде попереду... Присосався до пляшки, як пиявка до чужого тіла.

 

 

С в и с т   с о п і л к и

 

Торгаш підвіз Віктора Петровича до самої оселі. В дворі директора вже все було прибрано і ніщо не нагадувало незручні події минулого, навіть аркушик із сексуальними малюнками на воротах щез, здуло, мабуть, вітром далі за село в поля у великий світ еротики. Нічого не усвідомлюючи від випитого дорогою пива, Гантеля в хаті завалився у ліжко і заснув без усіляких сновидінь. Нічого вже йому не заважало глибоко спати і нічого не марилось у снах.

 

А от святковий недільний ранок – День Учителя, коли Гантеля прокинувся, почав вносити скорботну тривогу і печіння в серце. В хаті Альони Федорівни не було, але тут не було і багатьох речей, якими вона користувалась… Хата спорожніла і в ній існувала якась безмежна пустота втраченого назавжди щастя і спокою. Не відчувалося поряд живої людської душі, яка б своєю присутністю відганяла скорботу одинокості… Повне фіаско!

Віктор Петрович розглядав спорожнілі стіни, шафу… Стоп! Шафу! Щось там було не так!

На шафі не було баяна! Вона стояла як сирота казанська, без свого божественного вінця на горі… Серце Гантелі йокнуло, мозг запрацював як восьми ядерний комп’ютер, обраховуючи задачу вселенського масштабу. Він схопився з ліжка і чимдуж побіг до сусідки баби Віри шукати Альону. Ноги його вже не нести, він летів швидше Гермеса, Бога швидкості. Саме вони (ноги) і принесли жертву експропріації до баби Віриного двору.

 

 

- Де баян? – Майже криком запитав Гантеля.

- Ми все поділимо наполовину! – Пояснила Альона, - Я продала баян за шістнадцять  гривень. Тож твоя частка – вісім! Ось...

Альона Федорівна протягнула Гантелі гроші і сопілку:

- Сопілка твоя, ми її не ділимо! Останній раз ти на ній грав тоді, коли вперше завів мене в свою хату! А ті мої гроші, які ти назбирав в Ощадбанку, ти поверни мені, будь ласка, негайно! Бо подам на тебе до суду!

 

У Віктора Петровича не було мови, одне незрозуміле шипіння, щоб щось пояснювати або сперечатися. Нахиливши голову, стиснувши сопілку в руці, як бойову гранату, побрів у свій пустий куток, обманутий і забутий...

 

Гантеля не міг і уявити собі, якою капризулею буває доля, як інколи сміється жорстоко, безжально дурними випадковостями. Саме цього разу доля і дала розмашистого пинка під худий зад Гантелі.

Альона Федорівна зовсім не думала ділити баян навпіл, чи забирати його собі як частку майна. Вона продала баян випадково.

Коли Альона Федорівна переносила до баби Віри свої речі, по вулиці торохкотіли битим-перебитим грузовиком цигани – покупці тварин на м’ясо. Саме перед неділею йшла потужна виїзна кампанія заготівлі м’яса на базар.  Цигани шугали на грузовику по селам і дерлися в рупор, що якось неестетично звисав з пошкальованої кабіни: «Купляємо бичков, свінок!»

- Хазяйка, свіні єсть? – Крізь вікно дивився на Альону Федорівну водій-циган.

- В мене в хаті тільки баян лишився! – Відповіла Альона.

 

Цигани зупинились, від чого грузовик чхнув і викинув у повітря хмарку їдкого диму.

- Пайдьом, подивимось! – Запропонував циган. Альона здвинула плечима і повела покупця до хати. Той подивився на шафу і весело по-циганськи засміявся:

- Я-то думал шо кабан, а нє баян... На фіга менє баян? На фіга козє баян? Менє коза нада, свінка, бичок…

 

Альона Федорівна махнула рукою: - Мені він теж не треба!

- Ну, харашо! Якшо нікому не треба, тоді у Ксені спитаю. Она у мене музикант, так жалобно співає іногда…

 

Ксеня, то, мабуть, була циганка, що лишилась у грузовику. Циган пішов до автівки, щось там перебулькотів і знову з’явився перед Альоною Федорівною:

- Ксеня сказала, якщо три ряда зубов, то бери за десятку! Якщо п’ять – за пітнацять...

- Тут якраз п’ять! – Порахувала Альона ряди кнопок.

Циган щось жмакав, потім плюнув на гроші: «Да хай буде шістнадцять, штото не найду пятьоркі». Він тицьнув гроші Альоні Федорівні, захопив трофей і поніс його до грузовика з буркотінням: «Штото тяжка музика». Так, то була тяжка музика. Рок! Рок для Віктора Петровича.

 

Цигани в селі, окрім баяна, купили свиню у ветеринара. Ту саму свиню, що колись ковтнула клізму. Ветлікар не торгувався зовсім, аби здихатись проблеми, бо свиня почала осуватись, погано їла і зовсім  не поправлялась... Клізма робила свою справу. Тож цигани одурили господаря свині кілограмів на тридцять і з веселим настроєм виїхали за село.

- Ну, заграй, што лі, Ксеня? – Запропонував веселий циган. Ксеня взялась за баян.

- Гей! Я не бачила щоб так одурили цигана!, - Заверещала Ксеня,- Він же ж подраний!

У цигана миттєво пропав настрій. Він зупинив транспорт, взяв в руки баян і жбурнув його з дороги... «От хахли! Не могут жить без дурки...»

Нервово чхнув дим із середини двигуна, бо циганський грузовик поїхав у місто, залишивши баян на узбіччі.

          

 

Якщо Альона Федорівна перебралася жити до баби Віри, яка вдова, то Віктор Петрович десь на обід пішов до двору баби Віри, яка монашка.

Був святковий День Учителя і на селі ще ніхто не знав, що Гантеля вже не є директором сільської школи, що його покинула дружина, і що в кишенях Гантелі гуляв вітер. «Ветер северный, умеренный до полного…» - Чомусь згадав слова цієї пісні Гантеля. А щось треба було їсти після затяжного «єгипетського» голодування, тому на сопілці колишній директор став виводити мінорні ноти коло дверей Віри-монашки: «може чимось нагодує баба Віра».

Все село чуло, що з двору баби Віри, яка не вдова, почали розноситись жалібні  мелодії одинокого пастуха. Стада овець, правда, не було, але і без нього Гантеля напружено надував щоки, мов ковальський міх і випускав через інструмент сперте повітря голодного шлунку. Сопілка, тим паче, співала. Петрович заробляв собі на обід. Та селяни думали, що він просто святкує своє професійне свято.

 

Альона Федорівна, так щоб її не можна було побачити, зайшла до хати Гантелі і залишила там пакунок з вареною курячою ляшкою, печеними млинцями і півлітровою банкою сметани. «Смачно виграє, адже все ж таки це наше учительське свято, - думала вона, - хай трохи поспіває, потужить, а потім, можливо,  я повернуся».

 

Та Гантеля сумував не за Альоною. Витягуючи на сопілці «мі-мінор» перед очима бачив баян. Всі мелодії він присвячував йому… святому образу банківського божества, яке в той час лежало край дороги покинуте і забуте, як збанкрутілий банк.

 

По вулиці, біля Гантелі, що виспівував сопілкою «фуги» скорботи на порозі баби Віри, йшов вчитель історії, гордий потомок батька історії Геродота.

Ігор Васильович у святковий недільний День Учителя побував у місті на базарі. Він прикупив собі які-не-які припаси на свято, відвідав колишню свою ученицю Віту, бо вже знав де і за які гроші її знайти. І вгледівши Віктора Петровича передав йому звістку від баяна:

- Віктор Петрович! То часом не шкільний баян валяється по дорозі у місто?

- Де?!!!! – Впустивши на поріг сопілку, вскочив Гантеля.

- Та там! На повороті від села в сторону міста.

 

Хоча у Віктора Петровича сусідками були аж дві Віри, то Надії не було жодної. А тут вона зявилась…Він, хапаючись за ймення такої жаданої мрії, неначе летів у обійми баяна, що десь лежав, як і загублене це село на межах областей і районів, у дикому степовому краї півдня Чорноморії, забутий і розірваний, мов людські долі і сім'ї. С першої спроби знайти баян на повороті з села до міста Гантелі не вдалося. Баян щез як мара. Гантеля зайшов у друге, мов літак в піке, потім у третє…

Кібець полював на пташку і ганявся за нею від дерева до дерева, від куща до куща. І ось таки наполегливість хижака дістала здобич, дрібненька пташина тільки цвірінькнула щось і розпрощалась з великим небом прощальним зойком, як Гантеля з баяном. Та Віктору Петровичу ніколи було спостерігати життєві картинки природи. Він теж полював, полював на баян, бродив по узбіччям доріг заглядаючи у зарослі кущів і бур’янів: «Може він десь тут може валятися?» Та баян десь сидів, мов партизан у засаді, і не подавав ніяких ознак свого існування.

І хоч сусідки Надії у Гантелі не було, в його душі надія жила, горіла: «А все ж таки це може тут?»  І знову і знову бродив чоловік обабіч степових доріг, мов одинокий привид, здіймаючи ногами впале з дерев осіннє листя.

Уже всі довкола знали, що Гантеля уже просто Гантеля, а не якийсь там директор школи, чи учитель музики. Сарафане радіо зробило свою чорну справу. Те, що бородатий, не стрижений, забруднений життям чоловік, бродить дорогами степу туди-сюди, сприймалося вже як одна із великої кількості причуд, що стали притаманними характеру сучасного капіталістичного життя степового народу, який вийшовши з соціалізму так і не прийшов у капіталізм, заблудившись у великих просторах хаосу та невігластва.  Коли щось входить в постійну системність, це стає хоч і не правилом, то і не дивує.  То ж ніхто не дивувався вже Гантелі, що і в холодних туманах не покидав свого пошуку щастя.

По різному пояснювали таку пошукову необхідність колишнього директора школи. Одні з найфантастичніших фантазерів припускали, що Гантеля розкрив таємницю золота Полуботка і міряє кроком правильні координати точки відліку, від якої поведе доріжка до величезних скарбів.  Інші, більш простіші люди, до яких відносилася і Альона Федорівна, вважали, що Гантеля з глузду з’їхав, що, у принципі, було правдою. Лише причини кожен називав свої. Альона Федорівна винила «Єгипетське» голодування. Ігор Васильович цю теорію не підтримував, бо колись про Древній Єгипет писав курсову.

Так ніхто достеменно і не знав, що шукає отой чоловік – Гантеля, інколи тримаючи у руці сопілку, а деколи іще видуваючи сопілкою пронизливий свист, який змішувався із свистом степового вітру і летів у височінь великого холодного безмежного неба степів.

Альона Федорівна не повернулася у хату Віктора Петровича. Але й покинути його назовсім не могла. Вона кожен день приносила на поріг Гантелі торбинку з окрайцем хліба та скромною домашньою стряпаниною. І коли ввечері, після пошуків на дорогах степу, Гантеля повертався додому, він сприймав цей пакуночок як дар Божий, з’їдав все, що в ньому було і засипав на ліжку, нікому ні за що не дякуючи. Завтра буде день, буде пошук, будуть харчі…

Чужі люди, дивлячись на скромне житіє колишнього директора школи, думали своє: «Святий чоловік живе у тому селі».   А той все шукав і шукав своє одиноке щастя на розтерзаних вибоїнами дорогах, дорогах невілювання людських доль…

Коли така історія дійшла районного санітара, то той теж махнув рукою -  «Свята людина, такси не знала, що ж тут вдієш? Ми санітари лісів і цивілізацій бачили всяке, а от санітарами степу ми так стати і не змогли».

 

 

 

Оставить комментарий

Комментарии: 0