СОН ДОЛИН МІСЯЧНОГО ШОВКУ


Окрім земного, звичного нам, світу, існує ще багато дивовижних невідомих світів. І одним із таких є світ сновидінь…

Розніжена мріями думка втікає у сон, щоб ніхто не тривожив грубіянством та насильством, щоб ніхто не ошукав підступністю і зрадою, і там будує із добрих слів та ніжних дотиків країну недосяжної любові, галактику віри і надії, всесвіт людського щастя.

Казкове королівство, у якому фантазії стають реальністю, а у мрій виростають прекрасні білі крила… – кожен із нас там буває щоночі, але не всі можуть розгадати вічну таємницю сну. Не всі здатні хоча б згадати свої загадкові нічні мандрівки, а якщо і можуть, то здебільшого згадують щось несуттєве, таке, що відбувається лише на окраїнах цього прекрасного королівства. І тільки тим не багатьом, що ще із дитинства залишились вірними своєму внутрішньому світу, залишили серце відкритим для світлих дитячих мрій – вдається потрапити у справжню казку, і хто сказав, що тільки уві сні?!

Бідні жителі міст звикли бігати, як сполохані мурашки, – удень, і нудьгувати, коли настає довгий вечір. Мати білявого Данка ніколи не читала йому казок і ніколи не співала колискових. Вона працювала з ранку до ночі, та мала крім нього ще троє дочок. Усі сестри були меншими за Данка. А хлопчикові скоро мало виповнитися десять, і батько мав відвести його до школи.

– Що толку з тієї грамоти? – сердито примовляла мати. – Хай би краще ішов з тобою у цех, дивився, як люди ремеслом займаються!

– Та куди ж його в цех таскати, такого малого! – говорив батько. – Хай ще побайдикує. Хай хоч читати навчиться!

Данко це все слухав, і все розумів. Але він хотів як найшвидше вирватися з дому – неважливо, куди саме. Йому і справді було страшенно нудно. Дома майже не було іграшок, якщо не рахувати кілька затертих від часу ляльок його сестер. Вони були плаксивими і капризними дітьми, ще й постійно билися за свої іграшки. Усі діти жили в одній кімнаті. Коли вони прокидалися, батьків уже не було дома, а коли ті поверталися, дівчата зазвичай уже спали. От і доводилося білявому Данку бути для своїх менших сестер за няньку.

Занадто рано бідному хлопчині судилося усвідомити цілком дорослі речі. Проте всі його проблеми та труднощі закінчувалися із приходом глибокої ночі, коли він міцно засипав, забуваючи про все на світі.

Із усіх своїх дивних і чудернацьких снів хлопчику найчастіше снився один-єдиний. Особливо часто це траплялось, коли у тиху безхмарну погоду на небі сяяв молодий місяць-ріжок.

Отож, Данко черговий раз закривав очі і вирушав у казковий політ. Він відчував себе напівпрозорою, безтілесною істотою, що немов яскравий метеорит, розрізає своїм сліпучим світлом темним небесний простір, і летить прямо до молодого місяця.

Місяць той – файний молодик. У нього живі людські очі, русяві колосисті брови, золотистий чуб та тонкі, ідеально-правильні губи, складені у блаженній усмішці. Але він такий величезний, наче два висотні будинки разом узяті, чи то й більше! А на його закрученій доверху бороді стоїть місячний будиночок, ніби малесенький палац. Хлопчик зупиняється біля нього і несміло заглядає у кругле віконечко із золотою, оригінально вирізьбленою рамою. У будиночку живуть три сестри – три місячні принцеси. Вони мають біляве волосся із оксамитовою позолотою, яке розчісують золотими гребінцями у вигляді напів-місяця. У вухах вони носять сережки такої ж місячної форми, а на пальцях – половинчасті місячні персні. Принцеси збираються у одній і ті ж кімнаті, щоб вишивати на шовкових тканинах яскраві золоті зірки. Коли чергова зірка готова, принцеса виходить із будиночку, показує красеню-місяцю, він дмухає на неї, зірка оживає і летить у небо!

Данко із захопленням милується неземною красою сестер. Його вражає ангельська чистота їх юних облич. Але щоразу, коли він бачить цих принцес, то задається питанням: «Чому ці красуні такі засмучені?»

Бо і справді, чому? Що може тривожити їхні невинні прекрасні душі?

На цей раз Данко не витримав і постукав у шибку. Сестри дружно здригнулися і повернули обличчя до вікна. Але коли вони побачили там відображення малого розбишаки, то одразу змінили переляк на усмішку.

– Заходь до нас! – вигукнули вони в один голос.

Данко зрадів і проплив крізь вікно невагомою сяючою хмаркою.

– Чому ви такі засмучені, дівчата? – прямо спитав хлопчик. – Чому, вишиваючи прекрасні нічні світила, такі ж прекрасні, як і ви самі, ваші руки здаються такими безсилими, а ваші очі готові от-от забризкати шовк гіркими сльозами?

– Ох… Тому ми такі зажурені, що втратили свого маленького братика. Вже багато років його немає з нами. Колись, коли він ще лежав у колисці, у наш палац проникла зла Чорна Чаклунка і викрала його! З тих пір їх обох ніколи ніхто не бачив…

– Ми дуже любили свого братика, – тужливо пояснювала принцеса, яка була старшою серед сестер і підв’язувала своє волосся срібно-тонкою стрічечкою. - Він був дуже розумним хлопчиком. Він нам посміхався, показував пальчиком на вишиті зірочки. Ми з ним бавилися, купали туманами місячних ранків, готували йому їжу із кожної четвертої крупинки місячного проса…

– Він був нашою надією, - говорила середня сестра. - Коли він виросте він стане принцом Місячного шовку! Ми вишиваємо зірки, а для цього потрібно багато ниток, які можна взяти лише в долинах Місячного шовку. Дівчатам туди потрапити не можна. Долини Місячного шовку мають таке повітря, яке розчиняє всіх дівчат у марево шовкової води, з якої місячні шовкопряди плетуть нитку. Тільки хлопець може бути принцом таких долин і здобувати нам нитки для зірок…

– Уявляєш, що може трапитись? – полохливо говорила молодша сестра. – Коли закінчиться нитка, якою ми вишиваємо, жодної зірки вже не потрапить на небо і небо почне поступово темніти, пустіти, руйнуватися. Весь світ потрапить у морок і зупиниться життя для всіх добрих людей. Лише лихі потвори Чорного світу запанують у світі. Жодного доброго слова не буде чутися, жодного яскравого веселого промінця не потрапить на обличчя людей, бо не буде ні світла, ні людей. Ось для чого Чорна Чаклунка викрала нашого братика.

Принцеси так сумно і схвильованого говорили про втраченого братика, що Данко не дивлячись на свій сон, реально відчув холод майбутньої загрози. Він у вісні шепотів чиїсь слова, на його чолі виступали краплинки бентежного поту. Але цього ніхто не бачив і не чув. Батьки і сестри стомлено спали, як і усе метушливе місто, готуючись до нового марнотного дня. І тільки ріжок спокійного місяця, що заглядав через вікно заспокійливо пестив легенькими промінцями прижмурені повіки Данка: «це всього лише сон, хлопчику». А сон продовжувався.

Принцеси Місячного будиночку показали колиску свого братика.

– Ось тут наш братик спав, коли за вікном хлюпнули чорнила темноти, ми кинулись на вулицю подивитись, що трапилось, але нічого не побачили. Все було, як завжди – сміялись перлинками промінців зорі, над обрієм плавала світло-зелена таріль Землі. Долини Місяця наповнювала спокійна блакить. А коли повернулися у будиночок, то вікно було відчинене і братика у колисці вже не було… Вже багато років минуло із того часу. Ми так і не знаємо, чи він живий…

– Як я хочу вам допомогти, дорогі дівчата, - сміливо сказав Данко, - але не знаю чим і як. Коли ви не знаєте, де шукати вашого братика, як я зможу це знати? Я ж, якщо чесно сказати, сплю. І все, що відбувається тут з вами – це лише мій сон…

– Ой, як чудово! – вигукнули принцеси разом. – Це дуже добре, що ти спиш. Значить ти і є той сон, що нам потрібно! Ми чекали на такий сон.

                 - Ходімо, сестри, покажемо нашу бібліотеку, - мовила старша.

Принцеси підхопили Данка за руки і повели у іншу кімнату. Бібліотека місячних принцес складалася всього із однієї книги, схожої на скриньку, різьблену всілякими чудернацькими візерунками із золотими клепками і металевими завісами. А коли скриньку відкрили, то у середині нічого не було, вона була вщент наповнена водою…

Найменша принцеса підбігла до штори, що закривала всю стіну кімнати, і стягнула її в сторону. Погляду Данка відкрилися стелажі найрізноманітніших квітів в невеличких глиняних горщиках. На горщиках були накреслені різнокольорові рисочки, а в кімнату дмухнув неймовірно густий вітер квіткових запахів. Неначе у музичному ритмі мінялись запахи бібліотеки. Голова хлопчака запаморочилась приємними почуттями, серце радісно стугоніло, неначе всі знання світу хотіли увірватися в нього…

Принцеси опустили кілька горщиків із квітами у воду і кришка скриньки засвітилася екраном, на якому, наче кіно, стали з’являтися події… і пояснення.

…Сни існують паралельно із різноманітними казковими світами. Але перехід зі сну у інший сон можна здійснювати у реальному світі…

– Ти можеш знайти нашого братика, коли будеш потрапляти у інші сни, - сказала старша сестра. – А, щоб не заплутатися у снах, ось візьми мою стрічку і зав’язуй на ній ґудзики. Ми будемо завжди з тобою говорити через нашу бібліотеку, тобі лише треба буде знайти хоч одну квіточку, підійти до неї і мовити «прокинься літо»…

– Прокидайтеся, діти! – залунало довкола. Це говорила мати Данка. Вона збиралася на роботу, по квартирі човгав, шукаючи свої речі батько. На суміжній постелі штовхала ковдру ногою одна із сестричок.

Данко прокинувся у реальному світі. Казка у мить залишилася десь далеко на місяці. Та лиш на мить перевівши погляд на свою долоню, він побачив, що у ній затиснута між пальцями срібно-тонка стрічечка місячної принцеси. Оце так сон! Як це так може бути?

Хлопчик задумався. Що може бути спільного між снами та життям? У снах все простіше, там всі події та емоції протікають ніби на кіноплівці, яку створює власна фантазія. У снах бажання набувають видимої форми, а страхи здаються не такими страшними… Уві сні можливо все, що завгодно. А як бути в реальному житті? Що робити із срібною стрічкою? Там, у місячному будиночку, Данко уже відчував себе мало не героєм, а тут, в убогій ремісничій квартирі, слова принцес здавались йому далекими та дивними. Цілий день він міркував над цим у силу свого дитячого, хоча вже й не малого розуму, бавлячи капризних сестер.

Під вечір повернулися з роботи батьки. Того дня, як ніколи, Данку дуже хотілося у школу, і він несміливо сказав про це мамі. В той час у справжніх школах могли навчатися лише діти із заможних родин, а діти ремісників зазвичай брали уроки грамоти у священників або монахів. Данкові було вже десять, а він і досі не умів читати. Мати довго бурмотіла щось собі під ніс, але зрештою погодилася, і з благословення обох батьків на наступний же день Данко пішов до старого священика Бубона учитися.

Набожний вчитель Бубон мав крім нього ще сім бідних учнів. Серед них були і молодші, і старші за Данка. Але у перший же день, хлопчик розчарувався у «школі». Навчання грамоті проходило дуже повільно, натомість Бубон постійно читав малечі нудні лекції на дорослі та зовсім не цікаві їм теми. Він невтомно бубонів і повторював нудний постулат: «Усім, хто старший, вищий, багатший – треба підкорятися. Будь-яка влада – від Бога, тому вона священна».

Бідняцькі учні мали різні успіхи. Деякі з них ще писали чудернацькі каракулі, інші – уже читали по складах. «Краще б розказав, що означають людські сни, – думав Данко, – і навчив читати свою душу!» Бідолаха ніяк не міг навчитися красиво виводити ті важкі букви, а ще більше – прочитати їх. І в один момент Данко зрозумів, чому йому так не дається та грамота! Букви, які він намагався поєднати в ціле слово, ніби розбігалися, плуталися в його мозку, натомість він дещо розумів «між рядків»… Йому здавалося, що він бачить там таємничі знаки, малюнки, комбінації та формули, але бачить не звичайним, а внутрішнім зором!

Це дуже непокоїло хлопця і водночас цікавило. Одного разу він не витримав і зізнався священику. Бубон так розгнівався, що вигнав його і наказав більше ніколи не потрапляти йому на очі. Де це таке бачено, щоб мала, ще духовно чиста, дитина верзла і бачила такі дурниці! Він ще й батьку погрожував розказати, якщо той посміє прийти і просити взяти сина назад. От клятий Бубон!

Понурий і розбитий, Данко поплівся довгими вулицями непривітного сірого міста. Що скажуть вдома? Що він дурний, нездібний і ні для чого не годиться?

Біля фонтану на невеликій площі була стара занедбана клумба, на якій червоніло кілька яскравих квіток, втопаючих у бур’янах. Раптом в оченятах Данка блиснув радісний вогник надії. Він примчався до клумби, обійняв голівку квітки долонями, посміхнувся і сказав: «Прокинься, літо!» В одну мить квітка спалахнула та заіскрилась всіма кольорами веселки, її червоно-гаряча палітра почала розпливатися, заповнюючи собою весь видимий простір. Дрібненькі золоті зірочки замерехтіли скрізь по буйно-квітучій акварелі, а потім складися у довгі, каліграфічно виписані рядки. Сама ж палітра простору стала поступово тьмяніти і нарешті, із гарячої перетворилась на пастельну. На ній, ніби на древньому пергаменті виписалися складні незрозумілі слова, але між рядками серце Данка прочувало дивний срібний голос, чистий і джерельний, як кришталь, ніжний, як аромати лілій. То був голос місячної принцеси.

– Тобі була підказка, а ти її не розгледів! Наш братик був серед твоїх друзів-учнів. Цей хлопчик – його земне відображення. Він незвичайна дитина. І його сьогодні дуже образили. От тільки не можемо зрозуміти, як! Але ми це відчуваємо серцем…

– Значить треба будь-що повернутися туди! – лопотів малий, як уві сні.

– О ні, більше там з’являтися не треба! Це небезпечно і для тебе, і для нашого братика. Ніхто не повинен знати, що ти його шукаєш! Інакше тобі будуть всіляко перешкоджати.

– То що ж робити?

– Ти з ним ще зустрінешся в іншому місці! Але поки що ти маєш наздогнати хід земних подій у світі сновидінь! Отож сьогодні ти обов’язково побачиш свій важливий сон. Не забудь бути у ньому обачним!

Вмить чарівне видіння розтануло, як дим від сильного вітру. Данко оглядівся довкола і помітив двох старих тітоньок, що зупинились неподалік від нього на площі та задивилися, пороззявлявши роти.

– З тобою все гаразд, хлопчику? – спитала одна жінка. – Ти не загубився?

Данко покивав «ні», і поплівся додому.

Увечері реміснича родина була особливо збентеженою. Від звістки, що сина вигнали, батько весь час мовчав і лише сердито човгав ногами взад-вперед. Мати по своїй звичці невдоволено бубоніла і грюкала на кухні горщиками. А маленькі доньки мало не побилися за якусь поламану ляльку…

Данко довго не міг заснути. Нарешті втома та сум поклали на біляву дитячу голівку свої великі важкі долоні. Але коли він заснув, і ніби перенісся в інший, паралельний світ, його душі стало надзвичайно легко і приємно. У ній зсередини заструменіла якась інша яскрава свідомість.

Кілька секунд він летів, вільний та невагомий, після чого відчув, що опустився ногами на плавучу небесну синь. Він завис у просторі, ніби стояв на поверхні моря, ледь-ледь хитаючись у приємній невагомості. Навколо нього в мерехтливому хороводі застрибали тисячі, мільйони золотистих космічних частинок. Ще мить і Данко опинився у просторій зірковій кімнаті із прозорими стінами, що ритмічно дрижали, як слизьке тіло медузи. По кімнаті там і сям були розкидані великі яскраві зорі, величні та холодні, але неймовірно красиві. А поміж ними тонкою смужкою сліпучого небесного туману тягнулася фраза на незрозумілій мові. Однак внутрішній зір Данка прочитав її – «Сузір’я Водолія»

«Сузір’я Водолія… – повторив шепотом хлопчик. – Що воно таке?»

Стіни кімнати то коливалися, то взагалі зникали, але ноги Данка твердо ступали по уявній невидимій підлозі. Раптом нізвідки з’явилася друга така ж простора кімната, у якій замість повітря носився напівпрозорий голубуватий димок. У кутку сидів якийсь дивний маленький дідок і тримав перевернуту амфору, із якої невпинно текла вода. Вона ховалася від погляду одразу ж, як витікала із тонкого горла амфори, і набуваючи нових властивостей, ставала тією ж самою блакитною димкою.

Данко підійшов ближче і здивувався.

– Що це ви робите, дідусю?

– Хм… Ллю воду, хіба не бачиш? – відповів насуплений Водолій.

– А навіщо ви її постійно ллєте, якщо від цього користі ніякої?

– Ти правий… ніякої! Але так сказав наказав наш Верховний Чаклун Зоряної Води, от я і виконую його наказ. Будь-яка влада – священна!

– А ви випадково не бачили Місячного Принца?

– Місячного Принца? Я чув про нього від синього космічного вітру та швидких тіней-пустунів. Вони розносять тут усі новини і плітки. То незвичайна, але й дуже неслухняна дитина! Якраз тобі товариш! – говорив Водолій, важливо рухаючи густими, молочно-білими бровами.

– Як же мені його знайти?

Дідуган поглянув на малого і замислився. Але крізь те мовчання можна було прочитати ретельно спланований і хитрий замисел…

І коли Данко намагався розгадати, що замислив старий Водолій, у іншому сні Місячні принцеси покинули вишивання і зібралися у бібліотеці перед книгою. Всі вони схвильовано дивились на екран книги, завмерли, неначе три воскові фігури, а на екрані мелькали чудернацькі тіні у, зрозумілому лише для космічного вітру, танці.

– Наш Данко потрапив у сон Водолія, - переймалася старша сестра, - у тому сні немає квітів, тому зарадити йому ми ніяк не зможемо. Зв’язку із сном Водолія не існує.

Але ж сон існував і Данка оточили напівпрозорі тіні, яких космічний вітер переганяє через увесь Всесвіт з одного місця на інше. Це були тіні людей, тварин, предметів, таких, які можна побачити тільки у снах. Данко бачив і знайомі з дитинства речі – діжку, в якій мати квасила яблука, віз із конем, яким завозять глину у цехи і майстерні, де працював батько. Але проносилися такі тіні, для яких Данко навіть не знав назви і призначення: щось схоже на блискучого жука з колесами, дивний чайник з хвостиком, залізна книжка, яка мала з однієї сторони світлове дзеркало. Такими ж різними були тіні людей: то закутані в шкури, то вдягнені в залізні лати, і з мечами в руках, а то в плямистих камуфляжах із металевою зброєю за спиною. Різноманітні були і розміри предметів – від розміру голки до велетенських замків, але заспокоювало тільки те, що це були тіні, а не самі предмети. Крізь них виднівся дідуган із єхидною посмішкою:

- Що ж, хлопче, шукай Місячного Принца уважніше. Серед тіней-пустунів він точно є, бо тіні є відображенням усього сущого від початку до самого кінця! У них сховане минуле, і майбутнє…

У вигаданому космічним вітром танці тіні-пустуни то скупчувалися у згустки, то розпливалися сірими хмаринами урізнобіч навколо Данка так, що у нього почала паморочиться голова, деякі предмети ставали щільнішими і починали штурхати хлопця, завдаючи реальну небезпеку. Неначе випад із вертливого виру з’явилися рухливі сходи, захопили хлопця і понесли собою вниз, у згусток чорних тіней.

Місячні принцеси метушились біля бібліотечної книги, міняли горщики із квітами, але екран був залитий чорною плямою і лише інколи у ньому проскакували вогняні іскорки. Та в роздивитись щось у тій плямі було неможливо.

- Ми не можемо бачити Данка, - сказала старша Принцеса, - тепер залишається тільки чекати і сподіватися, що все буде гаразд.

                 - Може треба його розбудити! – порадила найменша сестра-принцеса.

– Це можна зробити тільки в реальному світі, то ж будемо тільки вірити, що Данко впорається і знайде вихід із світу Верховного Чаклуна Зоряної Води…

Сходи опускали Данка в темний тунель, де тіні зіштовхувалися, накладалися одна на одну, склеювалися у такі дивовижні звалища предметів та людей, що створили картину справжнього Всесвітнього смітника. Таке видовище передати словами не можливо, лише хаотичний жах міг утворити його.

Сходи рухалися у відкриті щелепи залізного черепу, де замість очей світилися два синіх прожектори. Було моторошно навіть дивитися на череп, не те щоб туди потрапити. Данко кинувся втікати по сходах уверх. Та, як завжди буває у снах, він щосили біг, задихався, напружував усі свої сили, а тіло рухалося все туди, куди сходи – у металевий череп. В душі хлопця накопичувалась розпачлива безвихідь. В розкритих щелепах випромінювалась чорна пустота. В останню мить, перед тим, як пустота ковтнула Данка, він встиг зав’язати вузлик на стрічці, яку йому дала Місячна принцеса.

- Не треба було цього робити! - громом заговорив череп, але Данко вже провалився у чорну порожнечу і зник.

Єдиним пострілом світла простір змінився іншим видовищем. На білому безкінечно рівному пластиковому полі, як чорна гуля, як єдина муха на білосніжній скатертині, стирчав металевий череп із синіми баньками-прожекторами замість очей. Біля нього бігав туди-сюди маленький чоловічок, що ледве діставав до ніздрі черепа. Чоловічок лаявся:

- Я тебе відправлю на переплавку! Я тебе розберу на атоми водню, зроблю з них бомбу і розірву на всю порожнечу Всесвіту! Це я – володар Верховний Чаклун Зоряної Води, оточений залізними дурнями і недотепами! Як ти міг його випустити із моїх рук! Як ти міг маленького дурненького хлопчака, якусь мізерну людинку, проґавити у воротах снів? Ти - чотиристакіберрозум, тримільярдипроцесорний супердроїд виключився саме тоді, коли треба було вхопити дитину…

Із очей черепа потекла синя мастильна сльоза. Череп пригнічено виправдовувався:

- Не винен я, володарю! Не винен! Не відправляй на переплавку! Цей хлопчак, ніби спеціально у мене перед очима зав’язав вузлик! Ти ж знаєш, володарю, що значить для мене вузлик… Як тільки я бачу його перед собою, вся моя мільярдна множена на трильярдну пам'ять починає його розв’язувати… А як можна розв’язати вузлик неіснуючої срібної стрічки, чийогось не прорахованого сну про придуману дитячу казку? Такі задачі мене зависають… Я відключився, але не по своїй волі…

Чоловічок зі злобою лупив каблуком черевика залізний череп в нижню щелепу і верещав:

- Що мені з вами робити, залізними дурнями?! Спочатку Чорна Чаклунка, моє найрозумніше створіння з найкращих темних кристалів «чотириста чотири чорти», проворонила його ще немовлям! Я тоді прорахував все…

На білому пластиковому полі, неначе чорні гриби почали виростати навколо черепа споруди обчислювальних машин і роботів. Безкінечно біле поле почало перетворюватись у безкінечно чорне місто комп’ютерного обладнання, неначе мегаполіс електронних запчастин…

- Я прорахував мікро-можливості до енної одиниці ймовірності, щоб викрасти Місячного принца із колиски, а вона, це чортове «ЧЧЧ» вирішила прихопити для немовляти молока у реальному пологовому будинку… Ти знаєш що відбулося?

Череп похитав сам собою в знак підтвердження:

- Знаю. Вона випадково облилася молоком і скисла… Вона у кислоті згоріла і сплавилася у чавунну підставку під вазон…

- От у що перетворюються Чорні Чаклунки, які не виконують належно мої інструкції! Я загубив Місячного принца на цілий десяток земних років! Ось тільки зажевріла можливість знайти його, з’явився якийсь хлопчак, що певно щось знає, а ти, металеве дерево, пропустив людину крізь ворота снів. Я ще подумаю, у що переплавити тебе… А поки що мені ніколи.

Споруди комп’ютерного міста загуділи електронним шумом, над містом виникла сіра імла, що стала поглинати видимість простору, перетворюючи простір на воду і через деякий час на тому місці в голубій димці, в кутку кімнати сидів дідок-Водолій з амфорою в руках, який продовжував плести свої афоризми: «Будь-яка влада священна, бо вона окроплена священною водою! Так говорить Володар! Не впоралися ми із завданням, не впіймали хлопчика. Тепер, можливо, Володар нас випарує і розпустить на космічний вітер…

А тим часом Данко опинився один посеред кам’яної дороги, що пролягала голкою-стрілою до самого горизонту серед поля розквітлих кульбаб. Попереду, на самому вістрі дороги сиділо, як величезний коровай, вечірнє сонце. Вся справа в тому, що позаду хлопця теж простягалася дорога-стріла аж до горизонту, і на ній теж сиділо вранішнє сонце. Чи, може навпаки, спереду було вранішнє сонце, а ззаду – вечірнє? Куди треба іти – вперед до сонця, чи назад до сонця? Навіть тіні від двох сонць не падало на дорогу, бо коровайні світила з обох протилежних сторін спалювати тіні. Данко потрапив у сон без тіней. Але куди ж іти?

«Кульбаби! – зрадів хлопчик. – Кульбаби – це сонячні квіти! Вони мені допоможуть!» Данко нагнувся до жовтих пухнастих капелюшків і погладив їх маленькою ручкою. «Прокинься, літо!» – вигукнув він. У відповідь – лише космічна тиша. «Прокинься, літо!» – повторив він. Раптом золоті кульбабки зірвались із тоненьких стебел пурхнули у простір сотнями невагомих пухнастих птахів. Вони кружляли, танцювали, утворювали всілякі чудернацькі фігури. Потім птахи в одну мить розсипалися, ніби за помахом чиєї чарівної палички. Нарешті, ця золотисто-шалена феєрія почала утворювати суцільну палітру із дуже мілких крупинок, кожна з який поблискувала, наче чистий діамант. Данко мотав головою то туди, то сюди, його так зачаровував цей неймовірний блиск, що мабуть, у ту мить, він був щасливим…

Золоті крупинки склалися у прекрасні каліграфічні рядки, у яких кожна буква була ніби живою, ніби дихала і шепотіла щось. Між рядками хлопчик прочитав: «Ох, ох! Ти потрапив у майбутнє! Так… Настануть такі часи, коли у світі запанують комп’ютери та залізні потвори, розум людини стане надскладним та суворим. Тоді назавжди зникне доброта та любов! А поки – остерігайся заліза, і уві сні, і на яву! Шукай хліб!»

Чарівне видіння зникло в одну долю секунди. Знову запанувала гнітюча космічна тиша. Хлопчик озирнувся. Він все ще знаходився на роздоріжжі сонячних стрілок, але тепер кульбабове поле було пустим, ніби скошеним громовою косою. Брудно-зелене, прив’яле листя вкривало небесний грунт сумним дірявим килимом. Данка здивували останніх два слова його рятівної золотої писанини про хліб. Невже на небі теж сіють, жнуть та печуть хліб? Хіба усі жителі космосу не безтілесні істоти, яким не треба ні їсти, ні пити? Цього він ніяк не міг второпати. Проте він не смів сумніватися в рятівному посланні і вирішив невідступно йому слідувати.

Але ж чи то Місячні принцеси? – хіба вони не бачили і не знали, що Данко чекає їхньої допомоги? Якщо це не сестри говорили із ним, то хто? Хто ще захотів прийти йому на допомогу чи, може, навпаки, звести з правильного шляху?

Данко відчув, як від одного із сонць повіває теплим лоскотливим повітрям. Він уже зробив йому на зустріч кілька кроків, але раптом різко оглянувся. Із протилежної сторони повіяло ще теплішим вітром, а із рум’яного сонця, схожого на коровай, пішов густий пар. Раптом сонце почало скрипіти і ділитися на тоненькі акуратні клаптики, ніби його хтось різав невидимим ножем. Один шматочок відпав і покотився по кам’яній дорозі. Данко кинувся туди щосили, але його ноги тепер не слухалися і ступали важко й повільно. «Хліб! – подумав він. – Скільки хліба! Ним можна нагодувати двадцять чоловік!» Раптом малий і сам відчув нестерпний голод, і рвонувся до запашної скибки, як голодне цуценятко. Він охопив руками хрустку скоринку – хліб був справжнім! Потім відкусив шматочок і ще раз в цьому переконався. «Треба взяти трохи хліба додому, – думав малий, наче старий. – Нині все так дорого…» Але як тільки він так подумав, величезна хлібина зникла, а дорога-стрілка різко обірвалася, наче підмита морськими хвилями скеля, і бідолашний Данко полетів униз головою.

«Я пропав!» – подумав він, але потім згадав, що у нього є срібна стрічечка юної принцеси. Він нальоту витягнув її та із чималими зусиллями зав’язав вузлик. В ту ж саму мить він зачепився коміром сорочки за якусь гілляку, і так і повис на ній…

В лівій руці Данко стискав стрічку, а правою намагався намацати те, за що він зачепився. Це виявилося величезне чорне дерево, яке росло у небі без коріння. Воно просто стояло прямо по середині Молочного Шляху, на якому знаходилось ще багато чудернацьких дерев, будинків, палаців та храмів різних космічних божків. Але це дерево було особливим. На ньому і в ньому жило близько ста мешканців. Це були зоряні птахи та комахи, летючі білки, кажани із трьома очима, різнокольорові гадюки та плазуючі риби. Жителі жили або у дуплах, що нагадували поверхи висотного будинку, або у гніздах, які звисали із гілок, ніби пухнасті в’язані торбинки. Найголовнішим у цього комунальному житлі вважав себе зелений крючко-дзьобий лелека. Він помітив непроханого гостя, що безпорадно висів на гілці.

– Ей, ти хто? – спитав хазяїн.

– Я загубився… у власних снах!

– У власний снах? – буркнув лелека, мотнувши своїм довгим, загнутим униз дзьобом. – Ну ти і чудо! Ти хочеш сказати, що я теж сплю?

– Та ні, Ви не спите, дзьобатий пане! А от я сплю… І не можу знайти дорогу додому, а ще не можу відшукати Місячного принца!

– Пхе-пхе… То ти вже визначся, що ти хочеш знайти – чи дорогу додому чи свого іменитого товариша!

– Та я з ним не знайомий. Я просто повинен врятувати його, інакше світ перейде під владу злих темних сил.

– О! Я багато чув і про Місячного принца, і про Верховного Чаклуна зоряної Води, і про чаклунок там усяких… Повір, хлопче, таких казочок тут безліч, і твоя – не найцікавіша… Ми тут всі уміємо базікати! От хоча б послухати Білку-пустомелю, яка живе в корінні дерева, а частенько бігає у людські світи за горіхами. Таке інколи по нарозказує…

– То що ж мені робити? Як хоча би повернутися додому?

– Ну, я не знаю, де ти живеш, але у мене є кілька непоганих путівників, – Лелека метнувся в своє просторе дупло і повернувся, несучи в дзьобі кілька мішечків, розшитий золотими нитками. – Тут є горішки, ізюм, рис та пшениця. Ти що вибереш?

– Пшеницю! – не думаючи вигукнув малий. Поки Лелека хвалився своїм розумом та речами, бідолаха продовжував висіти на гілляці.

– Гаразд, тримай! Спустишся на Молочний шлях і будеш кидати по зерняткові. Зернятка проростатимуть і тонкою смужкою трави будуть тобі вказувати вірний напрямок. Вперед! – і Лелека гойднув гілку могутнім дзьобом так, що Данко звалися із дерева на білу туманну дорогу. Він ішов, кидаючи по зерняткові під ноги, аж раптом помітив, що загубив срібну стрічку! Бідолаха кинувся був її шукати і… проснувся!

Казковий сон, сповнений пригод та небезпек, змінився нудною буденністю…

– Так, старий, буди-но малого! Хай іде подивиться, як батько на життя заробляє, – чувся голос матері десь під дверима дитячої кімнати. – Ех, ні на що він не годний, навіть у писарі не піде! Отож хай привчається змалечку до праці, виросте – не пропаде!

У сімї Данка було все навпаки. Батько мав лагідну спокійну вдачу, а мати – сердиту та владну. Дуже здивувалася вона, коли побачила, як Данко вискочив до них, навіть не діждавшись, поки його розбудять.

Отож, пішли батько із сином у майстерню. Батько Данка був зброярем. Він умів ще багато чого робити, але на той час зброя мала найбільший попит і люди йшли туди, де більше платять. Велика кімната із пузатими печами, в якій розігрівали залізо, та добра дюжина старих засалених столів, за якими працювали ремісники – такою перед Данком постала батькова майстерня. Широкоскулі дядьки у грубих коричневих фартухах, із закоченими рукавами та мокрим від поту волоссям невпинно стукали молотками, точили та рівняли залізо. Перших кілька секунд Данко із цікавістю роздивлявся кімнату та людей.

«Як добре, що я кудись вирвався! Дома так нудно! Бідні сестрички – вони, мабуть, теж скучають цілими днями!» аж тут він згадав, що загубив у сні свою срібну стрічку… Треба негайно повернутися у сон і знайти її! Але як?

Через хвилину-дві в майстерню зайшли ще двоє трударів і привіталися. В одного із них було насуплене і рішуче обличчя.

– Нині надійшло ще більше замовлень! – сказав він – Країні потрібна зброя!

– Тьху! – поморщився якийсь ремісник і перестав стукати. – Ми працюємо все більше, а платять нам однаково мало! Скільки вже можна робити одну зброю! Народу хліба не вистачає! У мене п’ятеро дітей, а вони й досі не знають, що таке пряники! Вони називають ними сухарі.

У майстерні настала тиша.

– Так! Так! – озвався інший зброяр. – Скільки можна воювати!

– Стільки, скільки побажає король… – відповів насуплений чоловік.

– Та хай йому грець! – ще голосніше крикнув обурений ремісник. – Може і ти будеш тут розказувати, що будь-яка влада – священна! Та усі нормальні країни давно стали республіками, лише ми, наче дурні, терпимо це все!

– Так! – пролунав ще один голос. – Вони втяглися у війну сім держав. А все через що? Через те, що король – нероба і йому нудно жити!

Майстерня дружно зірвалася сміхом. Лише один сердитий чоловік біля порогу залишався серйозним і понурим – це був хазяїн цеху, дивно схожий на Водолія…

Батько Данка теж не сміявся, як усі, тільки ледь посміхнувся.

– Ходімо-но надвір, синку! – сказав він і взяв хлопчика за руку. – Так що, хочеш ти бути зброярем? – спитав він сина вже у дворі, присівши і обнявши його великими натрудженими руками.

Данко покивав «ні».

– А ким ти хочеш бути, синку?

– Не знаю… Я хочу пряника!

– Ох, бідний малюк! Ходімо зі мною.

Батько повів Данка до невеликої хлібної лавки, що знаходилася майже поруч із майстернею. По дорозі він зустрів знайомого і не помітив, як Данко чкурнув під якийсь кущ, бо йому здалося, що під ним ростуть квіти. Хлопчик дуже любив квіти, а останнім часом його особливо тягнуло до них. Раптом із-за сусіднього будинку показалася стара немічна жінка, що ледь чутно повторювала «Хліба! Хліба!» Данкові здалося, що вона махає йому рукою. Він підійшов ближче. Жінка віддалялась, ніби притягуючи до себе поглядом.

Тут батько помітив, що син зник. «Данку! Данку! – загукав він». Обидва чоловіки кинулись обдивлятися вулицю, але малого ніде не було. Ніби крізь землю провалився…

Чому Данко пішов слідом за старенькою, він не розумів. Неначе відголос минулого сну, слова «хліба, хліба» спантеличували пам'ять і хлопчак забувся про батька і про пряник. Хоч на вигляд жінка була стара і немічна, рухалась вона доволі спритно, і хлопчак ледь встигав за нею. А прямувала вона у заможні квартали міста, де Данко не був із роду. Він лиш часто бачив, що там постійно виблискували і небі феєрверки, центр міста світився чарівним багатим світлом.

В центрі стояв палац короля, довкола нього жили вельможі та вся їх прислуга. У ті квартали бідноту ніколи не пускали, для цього на підступах, та перехрестях вулиць стояли товсті городничі в бронзових капелюхах і проганяли геть усіх, навіть поважних громадян, що не мали перепустки. Лише кілька разів за своє життя Данко наближався до центральної площі міста на плечах свого батька, разом із багатотисячною громадою, коли були якісь важливі королівські свята і весь люд збирався погледіти на королівські кортежі. Тому вулиць, по яких вела його старенька, Данко не знав.

Жінка завернула за ріг і Данко умить позбавився магнетичної залежності від неї, згадав, що десь його загубив батько, що треба хутко повертатися назад. Але тепер уже цікавість перемогла хлопчика і він теж заглянув за ріг вулиці.

Це був багатий проспект, який тягнувся стрункою бруківкою до палацу короля, що шпилями двадцяти білосніжних веж підпирав легкокрилі хмарки голубого неба. Обабіч нього, насуваючись один на одного, шикувались будинки і палаци, що мали чарівні рельєфні ліплення та скульптури на своїх парадних фасадах. Через вулицю, між будинками палахкотіли вітром різноманітні святкові гірлянди, різнокольорові кульки, неначе тут застигло вічне свято. Старенька йшла по проспекту до королівського палацу і Данко знов почув магнетичні слова «Хліба! Хліба!». За цим сам наступив на бруківку розкішної вулиці.

У палац вдарила блискавка і все довкола миттєво змінилося. Бруківка перетворилася на сходи, що рухалися вниз, а палац – у чорний металевий череп з синіми прожекторами замість очей… Будинки з чудернацькими фасадами перетворилися на різноманітну обчислювальну техніку з коліщатами, трубами, між якими снували блискучі мідні роботи у металевих бронзових капелюхах. Немічна старенька повернулася лицем до Данка і з жіночого мотлоху вилупився маленький чоловічок, що тримав у руці стрічку Місячної принцеси.

- Тепер хлопче тобі не втекти від мене! – сказав він. – Я все прорахував! Я Верховний Чаклун Зоряної Води – сам взявся за тебе, і ти мені все розкажеш про Місячного принца!

Данка охопив жах. «Що відбувається?»

Неначе хвиля холодного розуміння проникла у кожну частинку тіла: він і досі спить, він знаходиться у снах.

Йому тільки наснилось, що він прокинувся у реальному світі. Батько ніколи не виготовляв зброю, батько працював в цехах, де робили горщики і посуд. У місті, де мешкав Данко, ніколи не було королівських палаців і взагалі короля. Містом керував вибраний громадою мер Клаптик, а столиця країни знаходилась дуже далеко від цього промислового містечка і керував країною, як говорили дорослі, парламент Зібрання Представників. Данко враз усе зрозумів, а довкола вирував черговий сон, сон реальних подій.

Та таке розуміння було вже ні до чого, бо перед Данком підстрибував від радощів маленький чоловічок і, неначе дратуючи хлопчика, махав перед собою стрічкою Місячної принцеси. Данко таки серйозно заплутався у снах і вибратися із них самостійно, мабуть, вже не міг.

Сходи наближали хлопчика до Верховного Чаклуна, за яким, як чорна брама, височів металевий череп, блимаючи синіми очима.

Маленький чоловічок був дещо кумедною особою. Якби не довгов’язі руки та ноги, то чоловічок був схожий на чорного хробака з лисою блискучою головою. Вдягнений у суцільний чорний комбінезон, він нагадував чорну гусінь, а густі брови звисали, наче вуса.

У світлі синіх очей металевого черепа сходи зупинилися. Данко стояв перед Верховним Чаклуном на приплюснутому майданчику, схожому на сковорідку.

- Мій дорогий маленький герой, - зухвало заговорив чорний чоловічок, - може тобі і нудно у твоєму світі, що ти став вештатись у снах і чужих світах, але там – десь далеко, твій реальний світ. А мій реальний світ тут! І я Володар цього світу! Я спав мирно собі у середині льодовитої планети чи льодовитого Всесвіту, поки лід не розтопили Місячні принцеси своїми зірками! Навіщо було тривожити мій спокій? Вони так завзято стали нашивати зірок, що навіть холодне світло блискучих цяток стало плавити мій колисковий лід, перетворюючи його на воду! Уяви собі – ні з того, ні з сього я пробудився у в’язкій воді нікчемним черв’яком, якого кожен хоче ухопити, розчавити, розтрощити, проковтнути…

Чоловічок так заходився злобно шипіти, що лице у нього позеленіло, очі вилупилися, а брови виструнчилися, як антени.

- Скільки часу мені довелося виживати у світі водянистого мороку, де проснулися окрім мене ще безліч усіляких темних потвор! Я опанував їх, я став володарем цього світу і тепер хочу помститися отим Місячним принцесам! Вони мене розбуркали, вони за це поплатяться! Їхній світ буде не довгим! А до тебе я нічого не маю. Ти собі живи у своєму світі спокійно, працюй, їж, рости, ставай володарем свого світу. Я навіть тобі допоможу стати королем або генералом… маршалом, полководцем, ким забажаєш!

Верховний Чаклун став заспокоюватись і на його обличчі з’явилася хитра підступна посмішка.

- Я ж вивчаю синій космічний вітер Всесвіту, який носить із собою тіні всього сущого від початку до кінця. А тіні, то є знання як минулого, так і майбутнього. Уяви собі, якщо я навчу тебе, як створити атомну бомбу, то вся зброя, яку кують у твоєму реальному світі, стане просто іграшкою для дітей, а ти захопиш весь світ! Ми будемо з тобою друзями! Га, друзяко, згоден розказати мені, де ховається Місячний принц?

Чаклун миттєво почорнів лицем і прохрипів:

- А якщо відмовишся, я тебе задавлю хоч оцією стрічкою!

Він накинув стрічку на шию Данка і хотів було притиснути вузол стрічки, як раптом Данко проснувся. Його розбудила найменша сестричка.

- Даня, Даня, прокинься, я тобі принесла пряника.

Данко лежав у своєму ліжку, через вікно пробивалося світло спокійного місяця. У його світлі стояла найменша сестричка із пряником у руці.

- Чому ти не спиш? – запитав збентежений Данко.

- Не знаю. Мені наснилася така гарна дівчинка. Ми з нею гралися у зорі. Кидали одна одній, як м’яча. Я не зуміла зловити зірку, і зірка розбилася. Я прокинулася і відтоді не можу заснути. А ти уві сні весь час говорив про хліб. Я подумала, що ти голодний і ось принесла тобі пряника, що татко сьогодні купив.

Данко присів на ліжко, закривши обличчя руками, згадуючи про свої сни.

- Як добре, що ти мене розбудила. – Тихо говорив Данко.

- А що це в тебе на шиї? – спитала сестричка і торкнулася рукою до тонко-срібної стрічки. - Щось таке казкове, ніжне, з вузликами...

- Та це така моя іграшка… – невпевнено проговорив братик. – Я її знайшов на вулиці під клумбою.

- Даси погратися? Я саме хотіла таку для своєї ляльки, щоб зав’язувати їй волосся.

І тут хлопчик не втримався і проговорився сестрі.

- Розумієш, це незвичайна стрічка. Нею не можна гратися, коли захочеш, а лише тоді, коли треба.

- Не розумію… – захникала дівчинка.

- Справа в тому, що я приніс цю стрічку із сну. Мені її дала одна маленька принцеса. Мені дуже часто сняться дивні сни… про якісь місячні будиночки, про принцес, про їхнього брата - принца, який загубився… А ще про зоряних чаклунів, королів, залізних чоловічків…

- Ух ти! – зраділа сестричка. – То це ж справжні казки! Як добре, що тобі таке сниться. Тепер будеш нам розказувати замість матері…

- А ви нікому не признаєтеся, що я вам розказав?

- Ні! Ні! – запевняла мала. – Бо якщо признаємось, то ти більше ніколи нам нічого не скажеш! А знаєш, мені теж колись снився схожий сон… Тільки це було так давно, мабуть, по-за по-завчора, що я вже й забула. А тепер я знову бачила уві сні маленьку дівчинку! У неї не було іграшок, тільки зорі. Ой, щось я знову захотіла спати… – сказала сестричка, позіхаючи. – Давай будемо шукати того принца разом!

- Гаразд, – погодився Данко, догризаючи пряник.

Діти знову поснули. У вікно ласкаво заглядав молодий місяць. Його казкове білувате сяйво просочувалось крізь старі занавіски, різьблячи кімнату таємничими візерунками-тінями. Легкокрилі богині сну обіймалися дитячу свідомість ніжним мелодійним голосом, відносячи у незвідані краї мрій та фантазій…

Данко летів на невидимих крилах, зітканих із зоряних туманів, і йому здавалося, що він знову бачить місячний будиночок і принцес, що вишивають біля вікна. Однак, це були лише ілюзії. Він летів все стрімкіше і стрімкіше, минаючи сотні небесних тіл, схожих то на химерні плетива космічних згустків, то на прекрасні квіти із розшитими золотом та сріблом пелюстками. Данкові було легко. Ні страх, ні тривога в ту мить не хвилювали його маленького серця. Не можна сказати, що він дихав на повні груди, адже у космосі взагалі не дихали – там не було повітря. Був один суцільний простір, складений із мільйонів атомів зоряної води і пилу, простір – вільний від земних потреб…

Поступово казкове простирадло неба почали згортуватися у нерівні складки, Данка закрутило, повернуло з ніг на голову, а потім назад, і він опинився у кімнаті, оббиті червоним оксамитом. Підлога нагадувала шахову дошку, і її кубики весь час рухалися, змінюючись у кольорі. Там не було ні вікон, ні дверей, але тіні та небесні створіння могли проникати туди крізь стіни. На стінах же скрізь були розвішані чорні-білі мішені, а у кутку кімнати стояв її хазяїн – Стрілець. Ця напівлюдина замість ніг мала кінський тулуб. Довгі волосся та борода спадали акуратними чорними локонами. Чорні жагучі очі так і випускали гнівні блискавки. У руках Стрілець тримав золочений лук і прицілювався у мішені. Щоразу, коли він випускав чергову стрілу, із його долоні виростала наступна, і так – безкінечно.

- Що це ви робите, дивний пане? – запитав спантеличений Данко.

- Стріляю! – відрізав хазяїн.

- Навіщо?

- Навіщо-навіщо! Бо так наказав Володар! Будь-яка влада священна, а будь-яка зброя – корисна.

Данко зітхнув.

- А ти що тут робиш? Може, Місячного принца шукаєш? Чув-чув я про нього… Верховний Володар наказав мені убити його, як тільки побачу, а ще – усіх тих, хто його буде шукати! – і Стрілець уже направив на бідолаху свій точний лук.

Хлопчик затремтів, але не розгубився. Він миттю дістав із кишені срібну стрічку і зав’язав на ній вузлик. Рука Стрільця уже відпустила тятиву, але разюча стріла, як і всі минулі рази, потрапила лише в мертву полосату мішень. Данка вже й слід простиг. Він ніби провалився між квадратні плити уявної підлоги.

Кілька секунд його оточувала пустота, пустота, позбавлена найменших звуків та видінь. Потім вона змінилася таким же раптовим спалахом неприродно-яскравого світла. Данко закрив очі руками, щоб не осліпнути. Коли відкрив їх, то побачив, що стоїть посередині білого пластикового поля, навколо нього потріскують залізними кістками десятки роботів та людино-компютерів, а прямо перед ним, за метрів десять сидить велетенський залізний череп із синіми очима-прожекторами. У ту мить він якраз їв. Відкривши здоровенну беззубу щелепу, череп приймав космічне сміття, що падало йому в рота із рухомих східців, спущених десь високо згори. Тут де не узявся сухоребрий Верховний Володар.

- А! Ось і знову ти! – вигукнув він, заскреготівши сірими зубами та забігавши на фоні черепа, як підпалений. – Ти уже два рази від мене втікав, третій – не вдасться!

- Чому ви такі злі, худий пане? – спитав добрий хлопчик.

- Чому я такий злий! Чому я такий злий! О, дурні люди! Вони нічого не знають про життя таких створінь, як я! Я злий, тому що твої принцеси розбудили мене, тому що я змерз, змерз страшенно! Мені холодно і голодно! Я змушений весь час бігати туди-сюди, щоб хоч трохи зігріти свої безсмертні сухі кістки! – поскаржився чоловічок і забігав ще швидше. – А не можу їсти, тому що як тільки я щось проковтну, воно миттю перетворюється на мільярди частинок вибухової космічної енергії, такої потужної, що я можу вибухнути і розлетітися на дрібнесенькі шматочки! Я не можу навіть пити води, бо як тільки я зроблю ковток, вона зразу починає кипіти в мені крижаним кип’ятком і випаровуватися отруйним газом через вуха та очі, і тоді я задихаюся! Розумієш? Ах ти, маленький негідник! Це все через тебе і твоїх сестер!

- Моїх сестер?

- Так-так! І ти марно шукаєш Місячного принца!

- Чому?

- Та тому що Місячний принц – це ти!

- Я?

- Ти-ти! Це тебе десяток років тому викрала із зоряної колиски Чорна Чаклунка, яка потім понесла тебе у пологовий будинок реального світу і там скисла! Я втратив тебе із поля зору! Ах ти, малий нероба! Ти потрапив у бідну ремісничу сімю, і я б тебе ніколи не розшукав у світі людей, якби ти не повернувся у небо сам. Хе-хе-хе! Знаєш, малий дурнику, світ снів тісно переплетений із реальним світом, але у космосі існують і минуле, і теперішнє, і майбутнє одночасно. Це тобі кажу я – Верховний Володар Зоряної води! І я пропоную тобі два шляхи – або ти будеш і далі допомагати своїм капризним сестрам, і рано чи пізно потрапиш туди, куди потрапляє усе космічне сміття, або будеш дружити зі мною! Я пропоную тобі заключити союз! Ти відмовишся від своєї дурнуватої ідеї потрапити у Долину Місячного шовку, і будеш разом зі мною знищувати світ! Уяви, як це буде весело!

- Ні! Ні! Не можу! Я люблю світ, люблю людей, люблю своїх маленьких сестер! Я не буду вам допомагати, злий пане!

- Ах так, малий пройдисвіте! Ну, начувайся!

Чоловічок тріпнув бровами-антенами, ніби розгніваний жук, і тикнув сухим чорним пальцем у бік сірого робота-велетня, ніби наказуючи йому діяти. Голова у того робота була схожа на молоток, тулуб – складений із гострих, ніби риб’яча луска, металевих пластин, а замість рук звисали рухливі величезні клешні. Останніх – рук, їх же клешнів, – було аж шість…

Робот наступав на Данка, а хлопчик задкував прямісінько до рота велетенського чорного черепа, який покинув ковтати сміття і роззявив свою ротову порожнину на хлопця. Данко тривожно думав, що може статися, що можна зробити, але відповіді не знаходив, лише бігав поглядом довкола, шукаючи підтримки у чужому холодному і жорстокому світі… Раптом на єдиному кутньому зубі щелепи черепа, що був схожий на залізний горщик, Данко помітив маленький і нещасний кущик кульбаби, де на тоненькій ніжці збирався розквітнути бутон жовтої квітки, але для цього, мабуть, не вистачало тепла…

Данко кинувся до кущика і на весь голос крикнув «прокинься літо»!

Від несподіванки череп здивовано завмер і почав блимати одним синім оком… Робот з клешнями взагалі впав на сідниці, ледь не збивши клешнею свого Володаря. Сам Верховний Чаклун витріщив очі, а його брови перетворилися на два знаки питання.

- Звідки «воно», «оте», «такий вірус», ота жовта квітка тут? – якось по-шпигунські-тихо запитав чоловічок у черепа. Череп перестав блимати оком і винувато відповів:

- Не винуватий я, Володарю! Мабуть, минулого разу цей хлопчисько трусив своїм одягом і розтрусив насіння, а де він вештався і де набрався – я не знаю…

- Хай так, але звідки взялася для цього вірусного насіння земля у твоєму зубові? – чоловічок ставав самим собою, бо його починали трясти злоба і гнів. А череп тільки й виправдовувався:

- Я поїдаю мільйони тисяч тон космічного сміття, хіба вгледиш, що потрапляє на зуб…

- А кому я казав, що зуби треба чистити! – голосно закричав чоловічок.

- А де ж у мене зуби, коли я беззубий? – тягнув своє череп.

- А ото що, то не зуб? То що, око чи нога?...

Поки відбувалася суперечка, простір довкола заповнювався осіннім листям. Листочки найрізноманітніших рослин, ніби зелені краплинки густого туману, миттєво проявлялися, виростали до потрібного розміру, а потім жовтіли, червоніли, скручувалися і у вирі осінніх кружлянь літали, засипали собою поле, роботів, будівлі, очі чорного черепа, лисину Верховного Чаклуна… На зміну осінньому листю посипав сніг, і невдовзі череп став схожий на сніжну гору з двома синіми прожекторами, із яких на білий сніг потекла синя мастильна сльоза.

Сонце раптово спалахнуло на всю половину неба і снігові перемети ураз перетворювалися на пару, заповнивши простір густим теплим туманом. Чоловічок, він же володар Верховний Чаклун Зоряної Води, горланив на весь туман:

- Увімкни протитуманне світло, ти, купа залізяко! – нічогісінько не видно! Переплавлю тебе на флюгер і виставлю на сміх синьому космічному вітру!

Та у відповідь ніхто не озивався. Туман поступово розсіювався і перед чорним чоловічком відкрився зовсім незвичний пейзаж.

Вся площина світу була вкрита кульбабами. У деяких роботів кульбаби росли прямісінько із вух або інших отворів у металевих конструкціях, і від цього машини лише гуділи, світилися різнокольоровими індикаторами, але не могли рухатися. Робот із клешнями взагалі вріс у кульбабовий килим, а у черепа з синіми очима кульбабами була забита вся паща і ніздрі.

На небі, за обрієм, неначе приклеєний портрет на зоряному полотні, чарівно розпускаючи срібляні промінці, звисав, як круглий герб, місяць. Здавалось, він посміхався доброю і владною посмішкою. А від нього – саме там, де завмерли залізні сходи, пролягла стежина срібного макраме, вся залита казковим світлом місяця. По стежині йшла Місячна принцеса, старша сестра, але така, якою Данко її не міг навіть уявити. Вдягнена вона була не у жіночу сукню, а у блискучі металеві лати, а в руках тримала гострий срібний меч.

У невимовному захваті Данко кинувся на зустріч принцесі, протягуючи до неї руки. Але раптом він відчув, як його тіло розчиняється у місячному сяйві. Він хотів щось сказати, але не мав голосу. Усе дивне грізно-величне видіння стало розпливатися, як неякісні фарби під дощем.

- Вставай! Вставай, Данку! – чулося йому ніби крізь сон. – Вставай! – хлопчик ледь розплющив очі і побачив перед собою маленьку сестричку. – Скільки можна спати! Нам сумно! Вставай, будемо гратися! – хникала мала.

Мама з татом вже давно пішли на роботу. У вікно світило яскраве сонце.

- Мені снилося, що тебе хотів з’їсти залізний монстр! – вигукнула найменша сестра. – Що тобі там снилося, давай розказуй!

- Мені потрібно повернутися у свій сон! – тривожно проказав Данко. – О, як же я невчасно проснувся!

- Хм… – хмикнула сестричка. – Твої сни такі цікаві… То ти просипаєшся вчасно, то невчасно! Чому нам такі не сняться?!

Данка захвилювали дорослі думки і він важко зітхнув.

- Ех, якби ви навчились вишивати, дівчатка! – промовив він. – Татко мені казав, що нова мода потребує багато такої роботи.

- Ну і що? Ми-то тут до чого? – насупилась найменша.

- Як це до чого? Це – ваше майбутнє!

- Я в це не повірю, поки мені не присниться! – говорила вередлива дівчинка.

- А ти ким би хотів стати? – спитала братика старша.

- Мабуть, я хотів би пекти хліб… – задумливо протягнув малий. – Або робити солодощі дітям…

- Або пряники! Пряники! – закричали усі троє сестричок і почали стрибати по ліжках, весело сміючись.

Лише Данко був сумний. Але причиною цього були не тільки його сни. Малий захворів. Простудився, мабуть. Цілий день він нічого не їв і не грався, а коли повернулись батьки, то застали дитину у ліжку. В Данка був жар. Мама бігала і варила йому трав’яні чаї, тато думав, яких би це ласощів купити, але все йому не вистачало грошей…

Кілька ночей Данко, як на зло, не бачив ніяких снів. Йому лише чудилися якісь незв’язні образи, чулися крізь сон голоси своїх космічних друзів. Тільки він хотів упіймати сон за хвоста, як той в ту ж мить вислизав із його свідомості.

Нарешті, Данко став одужувати. Найменша сестричка вирвала у дворі невелику ромашку і принесла братику. Увечері він поклав її під подушку і заснув із казково-наївною думкою: «Прокинься, літо!».

На цей раз сон сам прийшов йому в руки. Хлопчик лежав на безкрайому полі кульбабок, розкинувши руки, ніби гріючись під теплими променями. Він чітко бачив над собою синій космічний простір, що золотило магічне проміння місяця. А навколо нього безсило посмикувалися всілякі залізні чудасії – роботи, людино-комп’ютери, машино-люди. Сухорлявий чорний чоловічок, він же Верховний Володар Зоряної води, тепер мирно спав на кульбабовій ковдрі, час від часу здригуючись від холоду, обіймаючи сам себе руками і бурмочучи щось незрозуміле.

- Ей, ти чого розлігся? – пролунав у космічній тиші срібний голос Місячної принцеси. – Тобі пора у Долину Місячного шовку! Ниток уже майже не залишилося.

- Ой! – гукнув Данко і миттю підвівся. – Та я і не думав лінуватися! Просто мені так приснилось…

- Гаразд-гаразд, – засміялась принцеса і побігла йому на зустріч. – Братику! – вигукнула вона, обійнявши хлопчика однією рукою, у іншій вона все ще тримала срібний меч. – Нарешті ми тебе знайшли.

Данко теж її обійняв і заплакав.

- Ось, тримай, – сказала сестра і дала йому меч. – Це незвичайна зброя! Нею не можна вбити, а лише зробити добро, наприклад перетворити ворога на якусь іншу, добрішу істоту. Бери!

Данко стиснув у маленькій долоні руків’я меча, який йому здавався таким великим і важким. Але на диво, меч виявився легким, як чарівна паличка. Данко змахнув ним і загадав зразу кілька бажань. Це були добрі дитячі бажання, де хитрощам та користі не було місця. І тут пейзаж кульбаб вперемішку із залізяками перетворився на казкове маленьке місто із вузькими, але чистими вулицями, трикутними будиночками та чудернацькими деревами. Роботи і машини перетворилися на добрих веселих ремісників. Вони збиралися невеликими групками і хвалилися один одному своїми товарами. Залізний череп перетворився на великий кам’яний фонтан, обсаджений пахучими квітами. Неподалік із дерев’яної лавки виглядав веселий товстун із довгими бровами, що нагадували вуса, і вигукував:

- Не проходьте повз! Завітайте до булочника! Найсвіжіші булочки, пряники! Ароматні вафлі!

Це і був Верховний Володар Зоряної Води…

Данко озирався навкруги, як зачарований. Невже таке можливо? Чи це не чергова омана, черговий добрий, але неправдивий сон?

У одному із веселих ремісників, що товпилися біля фонтану, Данко впізнав свого батька. Той тримав у руці розписаний синьою фарбою глечик. Раптом хтось шарпнув Данка за рукав. Це була зовсім юна білява дівчина, у якій він впізнав свою старшу сестру. І водночас вона була чимось схожою на Місячну принцесу.

- О, це ти… – ніби у тумані пробурмотів Данко. – Ти вже така доросла. Давно ти тут?

- Давненько, – відповідала сестричка. – Ми із сестрами вишиваємо для людей щастя… Ти що забув?

- А що таке щастя? – спитав Данко.

- Ну… багато чого… Гарний одяг, скатертини, гардини, рушники…

- А я тут що роблю? – бурмотів хлопчик.

- Ей, ти що перепив щасливого лимонаду? – сказала сестра і взяла його щоки в долоні. – Ти дістаєш для нас нитки! Давай, сходи-но у Долину, бо нам вже майже нічим вишивати…

Данко перевів погляд із голубих, наче небо, сестриних очей, на ясно-блакитну смужку горизонту. Там, ніби на рубіконі дня і ночі, добра та зла, таємниці та реальності, мерехтіли тисячами сліпучих блискіток хвилі срібного туману… Данко на якийсь час забувся. Йому було жарко і млосно, кров хворобливо стукала в його висках.

Раптом він помітив, що у нього на поясі висить щось важке. Він побачив свій меч і вмить опам’ятався.

- Я згадав! – вигукнув він. – Я – Місячний принц і мої сестри послали мене в Долину Місячного шовку!

Блакитноока юнка посміхнулася.

- У одних снах ти принц, в інших просто син і брат… Головне – завжди бути Людиною… – слова молодої красуні розчинялися в повітрі ласкавим шепотом лісових дзвіночків і стихали… стихали… А Данко відчував, як його ноги відриваються від землі і він, безтілесний і невагомий, піднімається вверх, до нових горизонтів, нових звершень, і нових снів… Веселе місто поступово поглиналося густими синіми потоками космічної води. Він летів, а перед очима майоріла все така ж сріблясто-сліпуча смужка, ніби ворота у черговий казковий світ…

Не легко бути Місячним принцом, коли на тобі відповідальність за весь Всесвіт, за все живе і неживе у безкрайній, ніким не пізнаній, безмежності світла і тіні. Там, де немає відчуття реального дотику і лише сон у сні стикається із неіснуючими порядками і законами достеменно живих видінь своїх і мільярдів чужих снів. Долини Місячного шовку саме були сном Місяця, куди стікаються сни із інших світів, казкових і реальних галактик почуттів і прагнень, бажань і задоволень. Місячний Принц не повинен був розчинитися у повітрі таких снів. Дівчатка не могли потрапити у ці Долини, бо вони більш чутливі за своєю природою. Вони захоплювалися клубками чужих снів і мрій, піддавалися ниткам співчуття та тривог, радощам і спокусам чужої долі, губилися серед різноманіття тонкої матерії вражень і повернутися із Долин не могли. Тому існувала заборона для дівчаток – ніколи не заходити у Долини Місячного шовку. Такий був закон Місячного сну.

Місячний принц зайшов у Долини. У Долинах не було а ні світла, а ні темноти, лише блакить видимого простору, без довжини і ширини, висоти і глибини, а все, що могло відбутися, малювала із вихоплених іскринок простору жива уява блакитного сну.

- Уу-ух! – пролетіла повз Місячного принца голуба сова. Може то була не сова, а щось подібне до сови, що мало замість крил безліч голубих стрічок. Може то був паперовий змій, що набирав висоту із попутним потоком повітря, але повітря не відчувалося, як і руху, що спричинює лагідні лоскотання тіла. Уявити, що то було, міг лише той, хто це бачив це у своєму особистому сні.

По стежинці із кришталиків сухого голубого меду, обабіч якої на тоненьких пружинках колихалися згустки тополиного пуху, Місячний принц спустився до фонтанів холодного зеленого льоду. Фонтани, як дерева, простягнули свої гілки-бризки у різні сторони, збираючи коло себе безліч комашок з довгими фіолетовими вусиками, що сміялися писклявим тоненьким дзвіночком «тин-день, тин-день». Біля одного такого фонтану сидів чи то пес із руками замість лап, чи то мавпа із головою доброї собаки.

- Доброго місячного шовку! – Привіталася мавпа.

- Доброго місячного шовку, шановний пане Футляр! – Привітався принц. – Чи готові мої нитки для вишивання?

- Як же не готові? Вони вже давно чекають піти у роботу. Та довгий час ніхто за ними не приходив… Ось набираю тут холодного фонтанного соку, щоб бризкати на нитки і відлякувати шовкопрядів. Ці велетні не розбирають що є що, тому вже виготовлені нитки заново прядуть, якщо ніхто їх не відлякує…

- Я тепер частіше буду приходити, - повідомив Місячний принц, - я вже знайшовся.

- А як там на Землі, Ваша Світлість? – Запитав Футляр. – Сюди надходять такі суперечливі сни, що нічого не розбереш. Та і не встигаєш докладно розпитати – шовкопряди їх відразу прядуть, не залишаючи навіть на згадку.

- На Землі все в порядку, пане Футляр! Я росту. Вирішив стати пекарем. Батьки мене мають віддати у навчання до знаменитого Бублика. Мама каже, що хоч тоді матимемо вдосталь пряників…

Пан Футляр зняв із стовбура фонтану кухлик, в якому булькотів фонтанний сік, і по-собачому вірно побіг попереду Місячного принца, вказувати дорогу до сховища зоряних ниток, які він охороняв.

Сон сховав постаті у далечінь блакитного марева. Це сон. Нескінченний сон Долин Місячного Шовку. У ньому місця вдосталь для всіх.

 

Write a comment

Comments: 1