Десь там, в українських степових краях, де під пишними зеленими шатами яблунь та верб причаїлися села, де розкинулись безмежні килими трав та хлібів, де під синім небом цвітуть мальви і червоніє калина, було одне чудове місце, яке дуже любили подорожні. Там можна було відпочити у затінку, напитися води. Гайок був невеликий, але дуже хороший і гарний. У самому центрі кучерявився дуб, старий та розлогий; у густій траві червоніли маки, задивлялися синіми очима у небо волошки. Біля кринички розрослась калина, вода в криничці холодна, добра. Було там і маленьке озерце неподалік, над яким дружно схилився ряд верб, а обабіч дороги хвилююче тріпотіли кронами ніжні берізки.
Не можна було пройти, не зазирнувши в гайок. Зайдеш, сядеш під дубом, подивишся на цю красу — і вся втома тобі зникне. І жити хочеться, і радіти життю! Здавалось, навіть повітря там якесь особливе — чисте, солодке…
Якось навесні туди залетів Соловейко, молоденький, жвавий. Йому сподобалось в гаю і він там залишився. Звив гніздечко на дубі і витьохкував щодня собі та людям на втіху. Тепер уже жоден подорожній не минав гаю. Заходив, щоб послухати, як співає ця маленька чарівна пташка. Слухаєш — і душа твоя співає разом із ним, вище тягне до сонця зелені віти дуб, не цвіте — буяє калина, виблискує, мов кришталь, озерце, а сонечко гріє ласкавіше. Навіть вода в криничці ставала від його співу смачнішою. «Ну й соловейко, ну й чарівник! – захоплювались люди. – Звідки ж голос такий у тебе, нечуваний і неповторний?!» — «Люблю я досвітні роси пити та на вечірні зорі дивитися, слухати, як шумлять трави і співають струмки, — казав Соловейко, — а ще я люблю людям радість дарувати та рідну природу звеселяти».
Та недовго довелося Соловейку співати. Налетіли на той гай чорні круки і заскрекотали там свою зловісну пісню. Замовк тоді Соловейко, зажурився. Що ж робити? Де взяти сили, щоб змагатися з таким товариством? Може, вони ще полетять собі і більше не повернуться? Ні, здається, надовго засіли. «Ну чого вам тут треба? — думав Соловейко. — Літайте десь над пустирями, над степами німими...». Та де там! Не залишать круки гаю, бо не до вподоби їм та пісня солов'їна! «Заглушимо його, — каркали вони, - хай не співає!»
Минає день, минає другий, а у гаю все круків чути. Мовчить Соловейко, не співає. Похилилася калина, засумував дуб, потьмяніло озерце. Не лунає ніжна і хвилююча мелодія, а лише зловісне каркання.
Та от прилітає кручий ватажок до Соловейка та й каже:
— Співай з нами, Соловейку, все одно у тебе вибору немає. До того ж, по-нашому співати зовсім не важко, треба лише спробувати. От і будеш нам побратимом, а не ворогом.
— Я краще помру, ніж буду з вами співати! — відповів Соловейко і полетів геть від Крука.
— Що ж, — мовив Крук своїм товаришам, — ми йому ще покажемо, як з нами сперечатися! Спалимо його гніздо! Хтось має дістати вогню і під палити його! Але не личить нам, крукам, по чужих гніздах літати, хай це зробить Зозуля!
Відшукали Зозулю і стали умовляти. Спочатку вона не хотіла, а потім і погодилася. Переконали її круки, що Соловейка треба спекатися. Що ж уміє, справді, та Зозуля? Ку-ку та ку-ку і більш нічого. От і взяла її заздрість. «Хай не співає!» — подумала теж.
Соловейко все рідше бував у гаю, все літав у села або у степ, зажурений та мовчазний. А Зозулі тільки того й треба. Дістала вогню, прилетіла до гніздечка і підпалила його. Прилітає Соловейко — нема гніздечка, спалено! Образився він дуже і полетів звідти назавжди.
Не стало Соловейка, не стало його прекрасного голосу! Усох дуб, зів'яла калина, повсихали верби, вигоріла трава, занепала криниця. Озеро заросло очеретом і перетворилося на болото. Не зупиняються більше там подорожні, обходять стороною. Пустка стоїть на місці колись квітучого зеленого гаю. Сухий вітер хитає оголене гілля печальних беріз, пекуче сонце допалює висохлу траву, чорнить віти дуба. Дуб обліпили круки і, махаючи чорними крильми, вороже каркають...
Де ж воно все поділося? Куди пропало і чому? Чому?!
Мораль казки. На жаль, одного лише таланту не достатньо для того, щоб зберегти своє гідне місце у безмежному морі сучасного мистецтва, у якому далеко не всі є талановитими «солов'ями». Соловейко занадто рано здався, йому не вистачило наполегливості у боротьбі з бездарними, але зухвалими і самовпевненими круками. Тому і втратив він свою пісню. Лише той, хто бореться, досягає своєї мети.
Write a comment
seks telefon (Tuesday, 31 October 2017 12:05)
stężając
najlepszy sex telefon (Tuesday, 31 October 2017 15:39)
mezzopiano