ДЕРЖАВНА СЛУЖБА

Жив собі на світі Жайворонок, та такий бідний – «ни кола, ни двора», ні брата, ні свата, як-то кажуть. Мав лише своїх два крила та волю синьооку: все літав попід небесами, купаючись у променях сонця та свіжому вітерцеві.

    Якось Жайворонок прилетів до струмка напитись води. Тільки хотів вмочити дзьоба, як над водою промайнула тінь. Жайворонок подивився вгору, аж там сам цар птахів Орел кружляє. Зробив кілька кругів і приземлився біля нього. А в того Орла було дві голови: одна думає, а друга говорить.

   – Ти хто? – спитав він.

   – Я – Жайворонок, – відповів той.

   – Жайворонок, значить… А що це ти робиш?

   – Воду п`ю.

   – Дивно, я тобі не казав тут воду пити.

   – Нічого дивного… я тут завжди п`ю і ні в кого дозволу не питаю.

   – От за це я тебе й з`їм!

   – Не їжте мене, ясновельможний пане, – заблагала пташка, – я ще молодий, жити хочу!

   – Гаразд, не буду тебе їсти, подобаєшся ти мені, візьму тебе краще до себе на службу!

   – Правда? – зрадів Жайворонок.

   – Авжеж, – сказав Орел. – Як будеш слухняним, то служитимеш у мене завжди. Летімо зі мною.

    Орел розпрямив дужі крила і безшумно знявся в повітря, за ним і Жайворонок пурхнув, і полетіли вони попід хмарами… Летіли над степом широким і над лісом дрімучим, над озерами і болотами, аж поки не прилетіли до самого царського палацу.

  У палаці Жайворонка причепурили, попурхали пір`ячко блискучим лаком, одягли у піджак із галстуком, поселили в затишній кімнаті.

    Жайворонок служив Орлу вірою і правдою і згодом він призначив його головним церемонемейстром у палаці, йому виділили окремий кабінет, в який його кожен ранок супроводжували два охоронці – беркути. Він спав на пухових перинах і їв за панським столом. На сніданок йому подавали рибу в китайському соусі, на обід – черепаший суп, китові котлети із заморськими овочами, а на вечерю – печеню із зайчатини або дикої лані. Таким був тепер його щоденній раціон. Якби хтось колись сказав – не повірив би! Бенкетував він разом з Орлом, пив бургундське вино і розкидався похвалами і лестощами.

    Жив Жайворонок, як-то кажуть, на широку ногу, з`явився у нього і «брат», і «сват», і шана, і увага. Але все йому чогось не вистачало. «Може, дзеркало замінити в спальні? – думав він. – Може, попросити в Орла новий костюм?» (А в нього їх і так була уже повна шафа).

    Замінили дзеркало і костюм дали, і не один, а три. «Не хочу вже літати, – думає далі, –машини хочу!» – є тобі й машина. І все ж не вистачає чогось! Забув він волю рідних степових просторів, сидів цілими днями взаперті, обвішавши шию золотими прикрасами.

    Якось викликав Орел Жайворонка до себе та й каже:

– Гарно ти служиш мені, на славу. Я тут вирішив дати тобі титул ерцгерцога, але спершу маєш виконати одне завдання. Велика твоя батьківщина, оком не осягнути, і живності там, мабуть, багато. Чом би їм не попрацювати на мене?Післязавтра на березі озера ми влаштуємо великий обід. Ти маєш скликати на нього всіх степових птахів. Після обіду ми оголосимо царський наказ: один день на тиждень вони будуть працювати на мене, решта ж шість днів – вільні.

    Подумав Жайворонок, що не слід вільних птахів неволити, але ж Орел обіцяв дати титул – треба рушати, до того ж – це лише один день на тиждень…  

    Привезли Жайворонка на машині, вийшов він у степ, вдихнув пахучий аромат трав, відчув свіже дихання вітерцю і засумував. «Може піти від Орла? – подумав він. – Тут так просторо, так добре…» Але тут згадав він високі палати, придворні почесті та смажені кролики, і зразу ж передумав.

    Скликали птахів і стіл накрили на березі великого озера. Наставили фруктів, вина, риби, підсмажили бізона. По самому центрі сів цар-Орел, по праву руку від нього – Жайворонок, далі – його придворні, а ще далі – всі прості птахи.

    Коли ж усі наїлися і напилися, Жайворонок встав і мовив до громади:

– Любі  друзі, ви маєте велику честь сидіти за одним столом із царем! А зібрались ми всі тут для того, щоб оголосити його царську волю. Отже, Його Величність хоче, тобто пропонує, щоб ви працювали на нього один день на тиждень.

– Згода! Згода! – загукала сита і задоволена громада. – Чом би нам не працювати на такого доброго царя один день на тиждень?

    Так почали працювати птахи на царя. Кожного тижня в понеділок вони прилітали до палацу і добудовували до нього нові палати. Потім їх знову зібрали на обід та й кажуть:

– Любе товариство, чом би вам не працювати на царя два дні на тиждень?

– Згода! Згода! Чом нам не працювати на такого доброго царя два дні на тиждень?!

    Проте не довго їм хотілося так працювати. Все менше птахів літало на ті роботи, згодом з`являлася лише половина.

    Збирає цар птахів утретє.

– Чом би вам не працювати на царя три дні на тиждень? – кажуть їм.

– Не будем працювати! – закричали вони раптом. – Ми волі хочемо! Не будем рабами!

    Здійнялись обурені птахи і полетіли звідти геть.

– Не буде так! – крикнув Орел. – Поверніть їх! Негайно!

  Зібралася зграя беркутів, та таких сердитих, таких злих, зараз же полетіла слідом за птахами, наздогнала їх і стала бити. І немає ніде від них порятунку, налетіло – сила-силенна, куди не тікай – доженуть!

    Мусіли бідолахи назад вертатися. Проте на наступний тиждень не прилетів ніхто. Тоді цар знову посилає своїх беркутів у степ. Прилетіли прокляті та й давай молотити. Погнали пташок назад у неволю.

    А тим часом царський палац дуже розширився. Бань на ньому було вже не одна, а п`ять, а над дверима палацу Орел наказав повісити свій портрет, де він був у коронах на своїх двох головах і з царським жезлом.

  Згодом птахи працювали на нього цілих шість днів на тиждень і лише один день був вільним. Кожного дня, ледь сходило сонце, зграя царських посіпак із сталевими дзьобами вирушала в степ і супроводжувала невільників на роботу, поверталися ж вони із заходом світила. Кожного дня бідні птахи безперестанку носили в дзьобиках землю, глину, гілочки і траву та будували царські палати на березі отого озера. А в степу цар поставив караульних, які дивилися, щоб ніхто не лишався вдома.

  Палаци росли, як гриби після дощу, уже й Жайворонок мав свій палац із власними слугами та вартою. А скільки в нього вже було тих титулів, звань, присвоєнь та призначень!

    Довго працювали птахи на Орла, та одного разу ввірвався їм терпець. Оголосили вони цареві війну. Рано-вранці серед степу широкого зібралися два табори – царських воїнів і повсталих невільників. Перших очолив Жайворонок. Не добре це, проти своїх виступати, але перед битвою Орел обіцяв дати йому звання генерала. Думав-думав, не хотів-не хотів, але ж «генерала» дають – треба воювати!

    Билися птахи три дні і три ночі. Стомилися дуже і сіли спочивати. А Жайворонок відірвався від своїх і полетів кудись. Ніхто його не займав і довго він так літав степом. Час уже до своїх вертатися, а він все літає. Відчув тоді Жайворонок смак забутої свободи, коли крила самі несуться назустріч вітру, а попереду лише синє небо і воля, воля! Весь світ отак облетів би, якби тільки вистачило сили. Летить і здається йому, що він чує тихий шелест трави, бачить, як у ній сором`язливо ховаються маки і косарики. Опустився Жайворонок нижче до землі – а от і струмок, біля якого він познайомився з Орлом і з якого так любив пити воду; а от і рідне дерево, де він народився і виріс. Замучила тоді Жайворонка совість. «Як же я міг виступити проти свого, рідного?» – подумав він і вирішив, що піде від царя, тепер уже остаточно.

    Коли ж повернувся він у табір, то побачив, що Орел там.

– Накажи своїм солдатам підпалити степ, та так, щоб він згорів ущент! (а тоді саме була найспекотніша пора і трава присохла, а подекуди й зовсім висохла)

– Ні, Ваша Величносте, – сказав Жайворонок, – не можу я так вчинити з своїм краєм. Я не буду більше воювати.

– Що?!! – засичали дві голови разом. – Тоді забирайся, ти мені більше не потрібен! Сам впораюся!

    Так позбувся Жайворонок і «генерала», і всього, що мав. Не стало «брата», невідомо куди подівся і «сват», і всі від нього відвернулися. А царські слуги підпалили степ і на його місці зробилася пустка, по якій вітер ганяв попіл. Так помстився Орел за непослух.

    А Жайворонок полетів світ-заочі, і хоч колись усе повернеться: і трава нова виросте, і волошки засиніють у ній, і забуяє калина над струмками, та йому вже сюди не повернутись. Буде він вічно мотатися по світу, шукаючи чогось. Була у нього Батьківщина, та вже немає і не буде ніколи…

 

  Мораль казки. Казка розкриває запроданство українських чиновників чужим державам. Двоглавий Орел – тут символ московського самодержавства, п`ятикупольний палац – царський Кремль, а праця птахів на царя – панщина.