ЩАСТЯ

Якось вирішила я піти шукати щастя. Встала рано-вранці, взяла рюкзак і вирушила в подорож. Дорога привела мене у дивовижний сад. Там били фонтани і цвіли троянди, зелень дерев вбирала очі, а на озерах плавали прекрасні лебеді. «Добре тут, – подумала я, – взяти б якогось насіння і посіяти у своєму саду. Воно виросте і принесе мені таке ж красиве щастя, як і все тут довкола» Та раптом сумніви охопили мене – але ж це все занадто просто! Всі ці квіти, дерева, вся ця краса… Все це уже було до мене! Хочеться чогось особливого… І я пішла далі. Зустріла стареньку хатину, а біля неї – садиба. Там було багато всякого добра, все було доглянуте, виплекане і жодної бур’янинки не було поміж ним! Вийшов з хати старий дід – трудяга, руки вироблені, жилаві. «Я дам тобі найкращого насіння, дівчино» - сказав він. Я подумала і відповіла, що вдячна йому за турботу, але не хочу, щоб моє щастя діставалось мені так важко. Постійна праця повинна була підтримувати його, а я… я хотіла свободи від земних турбот. Отож пішла я далі. Далі трапилася мені широка алея, уздовж якої пахнули лілії й лаванда. Неповторної чарівності квіти тягнулися до мене і схиляли свої голівки, примовляючи: «Яка ти гарна, панно! Яка вродлива! Все життя ми співатимемо тобі хвалу!» «Як нудно! – подумала я. – Я й так знаю, що я вродлива! Пусті вихваляння! Слухати це кожен день – невже в цьому все моє щастя? Нічого корисного вони не можуть зробити для мене!» І знов пішла ні з чим…

         Пройшла я багато країв, аж поки не забрела на один пустинник. Він нагадував руїни після бою. Він був похмурим і зловісним. Гнилі пеньки вкривав товстий коричневий мох, колюча трава ледь пробивалась скрізь суху потріскану землю, дерева стояли без листя і їх почорніле гілля вже обсипалось від вітру і часу. «Що сталося тут?» – подумала я. Ніби якась отрута спалила цю місцину. Немає тут ні радості, ні життя, ні щастя. Аж раптом я натрапила на маленьку пожовклу рослинку – життя в ній вже не було, але насіння! Так, темна поморщена коробочка все ще зберігала круглувату насінину, яка, мабуть, теж хотіла жити! Я пожаліла її… «Тут вона не виживе, – подумала я. – Треба взяти її з собою, посадити і своєю любов`ю виростити з неї дивну квітку, яка віддячить мені за спасіння і подарує безмежне щастя…»

           Я посадила ту квітку у найкращому місці свого саду. Я прокидалася на світанку, збирала росу і нею поливала. Так було сорок днів. Я відкрила їй всі мрії, віддала всі сподівання, я любила її, як саму себе. Я уявляла, що вона розквітне прекрасною трояндою і дасть мені те, чого не мають інші люди. З`явилися сходи. Вони росли на очах. І опівночі, на третю ніч, бутон повинен був розпуститися. Я чекала цього моменту, як окаянна. Ходила сама не своя, рахувала хвилини і секунди. І ось нарешті довгождана ніч. Годинник пробив дванадцяту. Бутон розкрився і… що я бачу? То була троянда, але не червона, не рожева, і навіть не жовта. Вона була чорною! «Що це? – спитала я. – Чому ти чорна? Я ж ростила тебе з любов`ю і думала, що ти відчуєш це і виростеш милим створінням!» Але, на жаль… яке насіння – такі і плоди… Що ж мені тепер з тобою робити? Куди подіти? Знищити тебе я не можу, бо я тебе принесла в свій сад, дала тобі притулок. І головне – я ж люблю тебе, попри те, що ти така – чорна і порочна… І як бути тепер із своїм щастям? Де шукати його і як, якщо я свій вибір уже зробила…

 

Write a comment

Comments: 1
  • #1

    kazkalita (Sunday, 30 December 2012 19:54)

    Дуже хороша за мудрістю казка!