ЩОДЕННИК АФРОДІТИ (Всі казки Лілії)

Щоденник Афродіти

 

Багато років тому у далекій Фессалії жила найвродливіша жінка на землі – богиня кохання Афродіта. Ні на землі, ні на Олімпі їй не було рівних, та й ніхто не жив у таких розкошах, як це капризне і розніжене створіння. Афродіта мала власний палац із мармуру та платини, всередині ж усе було залито золотом і діамантами, особливо її улюблена кімната, в якій вона часто усамітнювалась і писала свій щоденник. Із усіх її речей, коштовних, неповторних, безцінних – він був найголовнішим скарбом, адже там було все, що стосувалося її божественної і земної влади, а саме – людського кохання. Щоденник закривався на ключ із оленячого рогу, який вона завжди носила з собою – таємниць щоденника не знав ніхто, навіть її чоловік, Гефест, який її вірно і віддано любив.

Про що вона писала в своєму щоденнику? Про звичайні людські почуття, про зустрічі, розлуки, про сльози, розпачі, радість і гнів. Вона рахувала всі трагедії і безумства, що траплялися через кохання, всі зради та розбиті серця. Кожного дня красуня робила нові записи. Нерідко Афродіта сама вигадувала історії та експериментувала їх на людях, звісно, її кришталевому серцю не було жаль нікого, вона із задоволенням спостерігала за своїми ігрищами на землі, потім годинами підряд роздумувала над ними, а про найцікавіші писала цілі повісті. Ніхто не уявляв, скільки віри, надії та страждання було поховано у цьому злому документі. Бодай в одній цифрі або фразі там згадувалось кохання усіх людей та богів, не було нічого сказано лише про неї саму, адже її вільне розбещене серце ніколи не знало тих дивних щирих порухів, що були притаманні слабким людям на землі; єдиною любов’ю для неї була її влада над почуттями інших і в цьому полягало усе її щастя.

Та одного разу все змінилося. Якось раптом вона закохалася в одного земного юнака із невеликого гірського селища, що стояло недалеко від моря. Закинувши щоденник і свої божественні справи, вона день у день спостерігала із високого Олімпу, як він милується зі своєю коханою Ерікою, та вмирала від ревнощів та горя. Він навіть у думці мав, що вона, сама богиня Афродіта, зав`ялила через нього своє серце!

А був це звичайний хлопець, працював на полі, пас стада овець, майстрував знаряддя із дерева та металу; жив просто і нехитро, не хотів багатства та почестей, радів тим, що має, та був щасливим. Та недовго тривало те щастя. Не виповнилося йому і двадцяти років, як із його нареченою сталася біда. Збирала вона лікарські трави в передгір`ї, а тудою їхала ватага розбійників, схопила її і забрала з собою. Так Афродіта вирішила розлучити закоханих і відвоювати хлопця собі. Вона розраховувала на те, що шукаючи Еріку, він нарешті прийде до самого Олімпу і проситиме богів про допомогу.

Так воно й сталося. Зрозумівши, що кохана пропала, він обходив усі найближчі околиці, гори і ліс, розпитував людей, та ніхто йому нічого не розповів… Зрештою вирішив будь-що розшукати дівчину і зібрався в дорогу, казав, що обійде весь світ, а знайде неодмінно. Батьки відговорювали його, мовляв, її, можливо, уже в живих немає, а ти згубиш себе і другим горе принесеш! Та де там! Не слухав хлопець нікого, зібрав сухий пайок на перший день, закинув торбину через плече і подався, куди очі глядять. Плакала мати, плакав батько і сестри – все даремно: простився і пішов.

Довго бідний юнак блукав світом, всякого вдалося йому побачити: і голоду, й холоду, і злості людської. Кочував із села в село, з міста у місто, із країни в країну, тяжко працював, аби заробити на шматок хліба. Довгими вечорами блукав по пустинних вулицях, не маючи де заночувати й перегрітися; уранці прокидався в холодних стінах храмів чи під білими колонами амфітеатрів, і, йшов далі, все більше і більше втрачаючи надію знайти ту єдину, заради якої і терпів усі ці жертви. Проходив повз людні ярмарки з усіляким добром та ласощами, дивився, як щебечуть діти, а поряд з ними – усміхнені батьки. Ловив на їх лицях просту людську радість, і, важка туга стискала йому серце – це ж колись і він був такий – простий, хай не надто розумний, але щасливий, безтурботний і спокійний душевно. Бачив він багатство і славу інших, марнотратні розкоші і безчесні здобутки, несправедливість і кривду. Все бачив, та блукаючи окаянним світом, все більше розумів, що життя – це зовсім не безвинне існування на лоні чарівної природі і в полоні простої нехитрої радості, насправді це постійна брудна боротьба без правил і правди, а всі чесні мрії – абсурдні і щасливець той, кому вдається безкарно відірвати ласий шматок та жити з нього в своє задоволення, не зважаючи ні на кого. За весь час цих гірких мандрів в його уяві розвіялися всі минулі ідеали, він став зовсім іншим: той простий наївний хлопець, якому для щастя було так мало треба, загинув, загубився у вихорі жорстокого світу, та зрозумівши, що втрачати уже нічого, він подався в далеку Фессалію, де і стояла божественна гора Олімп.

Перейшовши через старий ліс та велику смарагдову долину, він прийшов до річки із прозорою, як кришталь, водою, умився, ще раз згадав свою кохану і подався нагору, до божественного палацу всемогутньої красуні.

Коли Афродіта побачила, що він піднімається по схилу, то вийшла йому на зустріч.

– Знаю я, за чим ти прийшов, юначе, – мовила вона, – та можу сказати тобі одразу – своєї дівчини ти більше не побачиш, тому що я цього аж ніяк не дозволю.

– Але чому, божественна Афродіто? Невже ти, богиня кохання, не хочеш, щоб закохані були разом і були щасливі? О богине, змилуйся! – заблагав він і простягнув до неї руки. – Моя кохана – це єдине прекрасне, що я мав в своєму житті! Коли немає її, то немає і сенсу жити!

– Ні, ні і ще раз ні! – власно промовила вона.

– Я ішов через стільки миль і загроз, аби просити твоєї милості, а ти можеш бути такою жорстокою?

– Ти красивий хлопець, – відказала Афродіта, – але нерозумний. І взагалі, ти нічого не знаєш про життя. Тобі послала мене сама доля, точніше, це я влаштувала так, аби твою наречену розлучили з тобою і ти прийшов до мене.

– Але навіщо? Що усе це означає?

– Ти розбив мені серце, юначе, – сміливо зізналась вона, – і я більш ніж впевнена, що твоє серце також буде моїм.

– О Афродіто! Прости, але я ніколи не мріяв про богиню, я кохаю одну-єдину земну дівчину і кохатиму її до останнього подиху. Мені від тебе нічого не треба, лише скажи, де моя наречена Еріка, інакше, якщо я не знайду її, то помру.

– Значить, не хочеш! Та як ти можеш говорити про кохання до якоїсь смертної, коли тобі відкриває серце сама богиня? Невже ти не боїшся, що ці слова можуть виявитися для тебе останніми!

– Заради свого кохання я готовий на все, навіть на смерть.

– Чи не забагато в тобі нахабства, юначе? Ти вважаєш, що твої надумані ідеали можна ставити вище за божественну волю?

– Але я не ніколи не покохаю іншу, навіть якщо це буде богиня. Я люблю лише Еріку і без неї моє життя мені не потрібне. Вам, богам, не зрозуміти простого людського кохання, – сказав він і раптом злякався власних слів.

– Це ти не все розумієш, хлопче, – спокійно мовила Афродіта. – Зараз тобі здається, що ти любитимеш її завжди; зараз для тебе весь світ у безтурботних барвах, поки ви обоє молоді і гарні, але через кілька років, коли її засмокчуть діти і хатні турботи, ти подумаєш: «Невже заради цього поморщеного обличчя я був готовий на все, навіть проститися із власним життям!» Земна жінка швидко набридає, адже вона змінюється в гіршу сторону, вона старіє… Зі мною ж ти будеш вічно молодим, я зроблю тебе богом і в тебе буде все, про що може тільки мріяти земна людина. Погоджуйся – зараз або вже ніколи!

– Ні, Афродіто, я не можу прийняти твого дарунку, бо це буде означати зраду. Я поклявся, що любитиму Еріку, щоб не сталося і яких би жінок мені не доводилося зустрічати.

– Боятися зради, навіть якщо тобі відкриває серце сама богиня? Це безглуздо! Ти просто нікчемна земна людина, ти не можеш усвідомити тієї честі, яка випала на твою дурну голову! Я відкрила тобі серце, а ти смієш використовувати це в своїх людських забаганках!

– Невже тобі буде добре від того, що я нещасний? Якщо ти не повернеш мені мою наречену, то краще убий мене одразу, ти маєш на це право, адже ти богиня, а я всього лиш слабке створіння, яке прийшло до тебе у відчаї і з останньою надією. Чи ти не віриш у те, що я здатен на велике кохання до когось іще, крім тебе?

– Ти гарно говориш, юначе, але люди не завжди розуміють те, що кажуть. Ти правий, велике кохання існує, але тільки тоді, коли ти не знаєш вищих істин і вищих світів. По-справжньому можна кохати лише ідеальну жінку, а ще краще ту, яка завжди залишатиметься недосяжною, як небесна зірка. Після зустрічі з богинею ти вже не зможеш любити іншу, адже кожну, з ким тебе буде зводити доля, ти порівнюватимеш з тією, з ким ти був поруч, але навіки упустив, промінявши її на земні нісенітниці, – Афродіта зневажливо скривила губи і вела далі. – Кажуть, чим наївніша людина і чим простіше її життя, чим менше вона знає і бачила, тим менше їй потрібно для щастя. Коли ж вона побачить більше, то вже не захоче задовольнятися малим, адже потреби людські безкінечні – варто людині зрозуміти, що можна жити краще, і вона буде постійно до цього прагнути, навіть тоді, коли вже можна зупинитись. Якби тобою не зацікавився «вищий світ», ти б і далі жив безтурботно і щасливо, думаючи, що більших благ не буває. Але тепер… усе буде по-іншому.

– Мені на цьому світі нічого не треба, – трагічно сказав хлопець і впав на коліна, – убий мене, скарай своїм гнівом, аби я більше ніколи не відчував такого болю, як на цій землі.

– Гаразд, я скажу тобі, де твоя Еріка, але сумніваюсь, що після цього ти захочеш її шукати далі. Зараз вона на піратському кораблі – розважає розбійників, подає їм їжу і вино. Вона давно забула про тебе, бо їй вкрай сподобалось легковажне життя. Вона вже ніколи стане такою, як була раніше. Якщо хочеш, забирай її! Я тебе відпускаю! Іди! Будь щасливим на своїй землі та ніколи більше не смій приходити до мене, бо другим раз пощади не буде! Іди, чого ти стоїш! Іди! Іди… – чулося йому вже ніби здаля, а таємничий і божественний силует Афродіти розмивався і канув в порожнечу. Ще мить і його очі заслонив густий туман, ніби вся долина застелилася сірою їдкою темрявою; Афродіта замахнулась рукою і враз зірвався ураган, на її обличчі заблищали сльози і тут же над Олімпом зібралися чорні грозові хмари. Шалений вітер збивав хлопця з ніг. Він вчепився за дерево, щоб не впасти. Тепер він сам собі зізнавався, що кращої жінки, ніж Афродіта, він не бачив і, мабуть, не побачить, та, раптом він з острахом зрозумів, що більше не кохає Еріку і ніби й ніколи не кохав – невже богиня сказала правду і навіки закрила йому шлях до людського щастя?! «Ні! Я не міг відгукнутися на її клич, – подумав він, – я смертний і мені немає місця на Олімпі, але я зустрівся з богинею і в цьому моє горе, її образ стоятиме переді мною вічно і я нікого вже не зможу полюбити!»

А негода все ширше розпрямляла над долиною свої чорні крила. Хмари, тепер уже товсті і пелехаті, ворожо косилися жовтими очима блискавок і видавали грізний моторошний рев, від якого холонуло серце. Великі важкі краплі дощу розбивали сірувато-туманне повітря і грохкались од землю та скелі, наче короткі глухі постріли у темному старому лісі. Вітер забивав подих і звалював з ніг, але ще більша негода вирувала в його тривожній розтраченій душі, що була тепер звільнена від усіх земних радощів, від віри і надії…

Скажений ураган носився тепер з космічною силою, і ніби від гніву богів він перетворився на жорстоке чудовисько із безпощадними залізними руками, що згортали все на своєму шляху. Ще мить – і з гір полетіло каміння, спочатку дрібне, а потім все більше і більше, землею почало трясти і великий Олімп захитав своєю верхівкою, ніби покивав йому на прощання. Але хлопець навіть не намагався втекти з того проклятого місця, він стояв біля дерева, як прикований, і його погляд застиг в одному напрямку. «Так, – подумав він, – краще мені загинути зараз, аніж потім все життя каратись і згадувати про всі втрати і страждання, які я переніс, про примарну славу і облудні спокуси! Я вже не зможу жити так, як раніше, тому, що я уже не той і ніколи більше ним не стану!»

Із величезним гулом із гори скотився найбільший камінь і помчався прямо на те дерево, біля якого стояв хлопець. І у страшенному розпачі він кинувся назустріч його смертельним обіймам, в ту мить він згадував Афродіту і частинку світу, який вона йому відкрила і який ніколи, ніколи не буде йому належати!..

А тим часом Афродіта стояла край вікна своєї кімнати і тихо втирала скупі кришталеві сльози. Сьогодні вона перенесла свою власну, невигадану втрату, і, тепер зробить ще один запис у свій щоденник, де розіп’ято і схоронено стільки земних доль. Сьогодні вона, мабуть, вперше засмутилася, як проста жінка, що навіки втратила свою єдину земну втіху. Проте коли Гефест покликав її, аби показати нові прикраси, які він для неї зробив, богині одразу полегшало і вона знову посміхнуся своєю непереможною величною усмішкою…

 

Троянда і Дикунка

Жив собі на світі один чоловік, який дуже любив квіти. Біля його будинку був великий сад, де їх росло безліч – чарівних, ніжних та прекрасних. Не було там лише троянди. Одного разу навесні він приніс додому невелику гілочку з жовтими колючками і висадив її в самому центрі саду. Дуже тішився своїм новий вихованцем, адже це був рідкісний і благородний сорт, який дістався він йому по хорошому знайомству від одного знаменитого і шанованого садівника.

А незадовго після того в саду з`явилася ще одна нова рослина: дивний трав`янистий кущик з маленькими круглуватими листками. Спершу чоловік хотів було зрубати його, а потім передумав. «Хай росте, – подумав, – може і з нього виросте щось путнє».

Так зосталася вона жити в його прекрасному саду. Троянда і дика квітка росли не по днях, а по годинах, і зацвіли майже одночасно: перша була червона та розкішна, натомість як пелюстки другої були дрібненькі, але миловидні і сині, наче небо. Він назвав ту квітку Дикункою за її дивний вигляд та невідоме походження. Але на тому його турбота і закінчилась. Зате до своєї Троянди він приходив кожного дня, а то й по кілька разів на день: поливав, виполював бур`янці та підсипав у грунт всілякі добрива. Кожного дня він говорив їй, яка вона прекрасна і торкався до неї рукою, але горда Троянда щоразу демонстративно відвертала голівку, задаючись своєю красою, і тоді чоловік дуже засмучувався.

Троянда росла і гарнішала на очах, але вона була настільки пихата, що у саду в неї зовсім не було друзів, вона навіть не розмовляла ні з ким, бо вважала всіх недостойними її товариства. Та ось, одного разу вона звернула увагу на простеньку синю квітку, що росла неподалік і їй страх як захотілось її зачепити.

– Слухай, бур`янино, – каже, – а ти звідкіль тут узялася і хто така? Мені здається, що тобі не місце у цьому саду, тим більше поруч зі мною! Я скажу хазяїну, хай скосить тебе, аби ти не заважала моєму чудовому цвітінню!

– Ми вільні квіти, – відповіла тій синя Квітка, – і ростемо там, де нам хочеться. Нас не можна знищити. Якщо нас зрубують, ми пускаємо коріння під землею і з`являємось в інших місцях.

– Та як ти можеш бути такою нахабою! – обурилась Троянда. – Ти поглянь на себе і поглянь на мене! Кожен, хто лишень погляне, називає мене королевою краси, а тебе навіть не помітить! Ти ж сіра і потворна, наче жаба, ти нікому не потрібна, ти зайва в цьому світі!

– Може я і не така розкішна, як ти, зате в мене є багато друзів. От поглянь - у мене всі друзі: і сонце – я купаю в його промінцях свої листки, та мені ніколи не буває спекотно; і вітер – він тихо-тихо розказує мені про все, що чув і бачив, тому я все на світі знаю; і дощ – він падає на моє листя легко й бережливо, тому мені ніколи не буває холодно. Всі квіти в цьому саду – теж мої друзі, і наш хазяїн, і ти – також мій друг. А в тебе? В тебе немає бодай одного-однісінького друга! Ти ж зовсім самотня. Невже тобі це справді подобається?

– Та як ти смієш зі мною так розмовляти! З королевою квітів!

– А я тебе так би не назвала, – продовжувала вперта Квітка. – Так, ти красуня, і кожен, хто проходить повз тебе, неодмінно погодиться з цим. Але твоя краса неприхована, вона… звичайна, а от мою красу може оцінити лише справжній поціновував прекрасного, той, хто здатен побачити глибинну сутність простоти… Якщо вдивитися у мої квіти, то можна помітити там усі кольори веселки. Пелюстки мої сині, як небо, серцевинка – золота, як сонце і як вогонь. Коли придивишся уважніше, то помітиш і сріблястий колір – це колір води, а вода основа всього живого.

– Гаразд. Може, ти й не потворна, але до твоїх нехитрих казок нікому немає діла, бо всі люблять тільки мене і милуються мною одною! Все одно, я краща за тебе, – сказала Троянда і капризно надула губи.

– Мою красу створила сама природа, а твою створила людина. Ти залежна від неї. Поки людина піклується про тебе і доглядає тебе, ти прекрасна, але як тільки у неї зникне бажання це робити, ти перетворишся на дику колючу шипшину. Тож ти маєш бути щиро вдячна своєму хазяїну, а не відвертатися від нього щоразу, коли він приходить тебе полити.

– Та де ти взялась на мою голову, язиката нахаба! Ось тобі, ось тобі! – задеренчала Троянда і стала тягнутися до Квітки, щоб вколоти її своїм шипом, але тільки марно стратила свої сили і, втомившись, невдоволено тряснула голівкою.

Після того Троянда стала ще більш надутою і задиристою, всім прагнула довести, що вона найкраща. І знову чоловік приходив, аби полити її, а вона фиркала і відверталася від нього. Дикунка дивилась і тільки посміхалася.

Та невдовзі сталося несподіване. Чоловік виїхав в інший край, а будинок і сад залишив без нагляду. Троянду стало нікому доглядати, вона зробилась понурою і сумною. Погода зіпсувалася, затяжні дощі і шквальний вітер, здавалось, назавжди закрили перед нею ласкаве тепле сонце. Троянда щодня тремтіла від незвичного для неї холоду, і, щоб зігрітися, вкрилася грубою темною корою і густими злими шипами. Її квіти поменшали, зблідли і перетворилися на дику тривожну шипшину, що самотньо гойдалася серед холодного дощового саду. Усі квіти також сумували і хилили свої голівки низько до землі.

Та негоді не судилося тривати вічно. Раптово із-за хмар виглянуло сонце і світ заблищав у золотих потоках його проміння. Усі квіти раділи і сміялися, і, особливо синя дика Квітка. Від довгих літніх дощів вона набралася життєдайної сили і розрослася своїм корінням далеко-далеко в сторони. Скоро уже весь сад був оповитий маленькими чарівними квітами кольору небесного простирадла. Навіть вікно і ганок покинутої оселі були огорнуті синіми квітами. А між ними росло безліч інших – червоних, рожевих, білих і помаранчевих. Часом люди проходили повз той будинок і казали: «Яке чудове квітуче місце, неначе сам небесний рай! Шкода, що тут ніхто не живе».

 

Казка про білий Лотос

Колись давним-давно, між синім морем та чорними горами, була багата квітуча країна. Безмежні степові простори тягнулися ген-ген за обрій, перетинаючись голубими стрічками дзеркально чистих річок, смужками молодих березових гаїв, лісків, соснових дібров та пишних яблуневих садів. Там ніколи не бувало занадто жарко, або занадто холодно. Сонце гріло ласкаво і турботливо, а вночі було світло, майже як удень. Птахи прилітали туди із холодних країв на зиму, усім вистачало місця і їжі. А високо в небі була ще одна країна – країна зірок. Зорі сяяли, наче діаманти, і спускали на землю золоте чарівне світло.

Жилось там, як у раю, мирно, тихо і злагоджено. Кожна травинка, кожен листочок, кожна крапелька води відчувала себе потрібною, була невід`ємною частинкою цієї довершеної гармонії, та найбільше усі любили там дивну білосніжну квітку Лотоса, що ріс посеред затишного кришталевого озера, у тіні верб та лип. Де він тут узявся – невідомо: чи то вередливий вітер завіяв його насінину із далеких країв, чи то якась пташка принесла з собою – але, коли він розпускався вранці на озері, навколишня природа починала так співати і радіти, що часом цій радості заздрили навіть високі всемогутні зорі. Він був білий-білий, як сніг, тендітна коротка ніжка купалася в чистій прозорі воді, а всередині палахкотіла маленька ніжна серцевинка, схожа на небесну зірку. Коли квітка розкривала свої пелюстки, навколо розливалися чарівні пахощі, і вони були чутні так далеко, що, здавалось, і вода в річках, і повітря, і земля теж ставали пахучими.

Та недовго судилося бути цьому добру. Мабуть, занадто уже хорошим був той край, аби існувати вічно. Розбещені славетним і безтурботним життям, зірки змовилися і скинули на землю купу зоряного пилу, аби знищити на землі щастя і мир. Незчулася щаслива природа, як її зелені степи стали вицвітати, а вода каламутніти. Сонце опустилося нижче, усе навкруги вигоріло, ріки й озера поміліли, дерева зав`янули і перестали давати плоди. Земля вкрилася грубими бур`янами і пустельними колючками. Квіти загинули, а їх коріння поховалися глибоко в землю. Лише білий відчайдушний Лотос ріс на своєму місці, як і раніше, і з усіх сил не хотів піддаватися силам згубних стихій.

Та даремно було надіятись, що все повернеться. Щодень ставало все скрутніше. Дуже швидко земля перетворилася на суцільну пустку, піщану пустелю, де по десять годин на добу шалено палило сонце, а сухий, аж кислий, вітер здіймав хмари жовтого пилу, встилаючи обрій, наче туманом. Він розігнав усі хмари на небі і за весь час цього смертельного безкінечного літа на стражденну землю не випало жодної краплі дощу. Навіть колючі нахабні бур`яни і ті загинули – нікого не осталося, тільки маленька білосніжна квітка в невеликому кар’єрі, що нагадував висохле озеро. Кожного ранку вона збирала у своїх пелюстках скупі крапельки роси і проціджувала їх у піщаний грунт, аби хоч трохи поживитися з нього маленькими корінцями. Кожного вечора вона стулювала свої пелюстки якомога щільніше, щоб не замерзнути від морозу, який приходив із півночі. Удень, голодні зморені перехожі, ідучи повз Лотос, дивувалися цій, по істині, героїчній боротьбі одинокого беззахисного створіння, і, можливо, комусь від цього ставало легше йти і боротись самому…

Та була в Лотоса одна заповітна мрія. Борючись із випробуваннями долі, він дивився у високе недосяжне небо і завжди думав: «Як би я хотів бути зіркою, сяяти велично в небі, не відчувати ні холоду, ні спраги… Чому ж холодні жорстокі зірки, світять там, високо, у безтурботній країні, а я, чесна невинна квітка страждаю на спустошеній землі?»

А зірки розкошували і безчинствували, влаштовували зоряні війни, а по перервах між ними – бенкети із галасливими танцями. «Світ дуже несправедливий, – продовжував міркувати Лотос, – у ньому ніколи не буде виправданий невинний і покараний той, хто цього заслуговує. Можливо, і не варто було боротися так довго… Не бачити мені вже ні неба, ні сонячної ласки!»

А сонце пекло ще дужче, вітер носився, як блискавка, змітаючи на своєму шляху все, що бачив. Земля окам`яніла і дала довгі тріщини, не стало навіть найменшої можливості, щоб підтримувати життя. Пелюстки колись прекрасного білого Лотоса прив`яли, а серцевина поникла. Минув ще один важкий спекотний день. Настала ніч. Прийшов мороз і залоскотав гострою пелехатою бородою. Лотос обняв сам себе споганілими пелюстками, принишк, і відчув, що помирає. Ще трохи-трохи… і все! Та раптом – що це?! – де-не-де узявся бистрокрилий вітер, що давно уже був вмостився спати під скелею, завив моторошно, і, закрутився по білому світу з такою силою, що досі не бачено! За мить то був уже не вітер – зірвався страшенний ураган, та такий страшенний, що поскидав із неба мало не усі фальшиві зірки, а золоту, ще ледь-ледь жевріючу, серцевинку Лотоса відірвав від його земного трав`янистого тіла і поніс високо-високо, у величну зоряну країну. Усі вони, не долетівши до землі, згоріли, а Лотос став сяяти на небі, яскравіше, ніж будь-хто до нього.

Він там і зараз, живе і радіє, і більше ніколи не опиниться серед голої дикої пустелі, бо там йому не місце, а місце – між зорями…

 

 

 

Король і Жаба

       Давним-давно жив собі на світі один король. Якось на полюванні, проїжджаючи повз озеро, він натрапив на маленьку сірувату жабу. У неї була зламана лапка. Жаба повільно повзла берегом, тягнучи її за собою і ледве пересуваючи незграбне тіло. Аж тут – гульк – вершник! Жаба зупинилася, поглянула на короля витрішкуватими трагічними очима і жалібно квакнула.

     Король розчулився, підняв її, сховав за пазуху і привіз до себе в палац. Там Жабу годували і носилися з нею, як з королевою. Лапка зрослася, жаба одужала і залишилася жити у палаці. Вночі вона спала на оксамитовій подушці з золотим мереживом, а вдень стрибала по розкішній кімнаті та ловила мухи в королівському саду. За цей час король дуже полюбив свою дивну знахідку і тому захотів, щоб вона завжди була поруч з ним. Обідали король і Жаба разом, на урочистих прийомах вона сиділа на самому видному місці на своїй вишневій оксамитовій подушці. Король наказав пошити нагрудну шкіряну сумку, аби Жаба могла їздити із ним на полювання. Всі довкола обурювалися, як можна панькатися з такою бридкою потворною істотою, як можна взагалі її тримати в палаці, але його величність нікого не слухав: надто вже прив’язався він до цієї скрекотухи – навіть про справи державні забув. А Жабі тільки того й треба було: все поквакувала та вилуплювала на нього свої круглі слизькі очі.

     Згодом Жаба почала вивчати грамоту, різні науки та державні справи, отож стала дуже розумною і всюди лізла із своїми настирливими порадами. А потім вона і вкрай «розперезалася»: стала вимагати, щоб на нею переписали частину земель в королівстві, а всі річки і озера мали бути виключно у її власності. На її честь мали писати оди і співати пісні. Король слухав банькату нахабу і виконував всі її забаганки.

     Але так тривало не завжди. З часом короля почало дратувати жабине нахабство, а невдовзі – і сама її присутність. Вигнати Жабу він не наважувався, але тепер з усіх сил старався зробити так, аби її не бачити. Згодом Жаба переселилася в окремий палац, який побудували поряд. Та далі було ще гірше.

     Зробившись дуже хитрою і жадібною, Жаба захотіла слави і всенародного визнання. Спочатку вона зуміла перебрати в короля частину влади, потім вже чимоло підданих схилилася на її бік: Жаба провела ряд реформ, які були немудрими, але дуже зручними для тих, хто бажав легко здобувати наживу і гроші. Деякі наївні громадяни вважали її ледь не святим створінням, посланим в їхню країну таємничими мудрими стихіями…

     Так Жаба поступово витіснила короля з трону. Тепер уже він був її підданим і мусів перед нею кланятися. Хотів він вернути собі минулу владу, але тепер це було майже неможливо: занадто мало людей стало б на його захист, вороги зайняли найкращі місця біля державного штурвала, колишні друзі кепкували та сміялися з нього. Через це королю було дуже гірко і прикро. Тепер він безкінечно шкодував, що прихистив колись нещасну сіру Жабу і зруйнував цим все своє життя. Вдень король не знав, де йому подітися – ходив, як сновида, сумний і пониклий, а вночі йому не давали спати кошмарні видіння, в яких найчастіше з’являлася ненависна Жаба та її нахабні витрішкуваті очі.

     Якось однієї ночі, коли король, як завжди, не знав спокою, йому здалося, що двері відчиняються і в кімнату заходить Жаба. «Ну ось! – подумав він. – Тепер вона хоче задушити мене, щоб остаточно прибрати із свого шляху. Невже це вдячність за те, що я колись врятував її від неминучої загибелі?» «Не души мене, іди назад, згадай про добро, яке я тобі зробив» – хотів сказати король, але не міг вимовити і слова, в горлі неначе став якийсь клубок і він з жахом дивився, як потворне сіре чудовисько, тепер уже значно більше, ніж насправді, наближається і огидно скрекоче! Король заплющив очі, закрив лице руками… так і не проснувся.

     А Жаба після того подуріла ще кілька років, та й «відкинула лапки», залишивши по собі розвалену країну. Жаби ж-бо не живуть довго…

 

     Мораль. Жаба тут означає жадібну невдячну людину, що використовує чуже милосердя задля власної наживи; а король означає добродія, який потрапив у залежність від тієї-таки одарованої ним людини. Полюбити Жабу – означає наївно довіритись комусь, близько допустити до себе хитру корисливу особу. Проте, зрозумівши свою необережність, дуже легко її потім зненавидіти. Часто будь-яка прихильність програє у боротьбі із власним «я», тому не дивно, якщо колишні дарувальник і обдарований стають суперниками…

 

 

 

Панегірики

     Жив колись на світі один старий князь. І був у нього один-єдиний син, молодий ще та зелений, але дуже пихатий і самозакоханий. Батько раптово помер і країна перейшла до його нерозумного сина. Не встигнув він прийти до влади, як всі відчули на собі його бездарність. Він одразу ж звільнив із посад усіх сановників батька і поставив на них своїх приятелів, таких же легковажних і розгульних, як і сам.

     До нестями любив той син багатство і розкоші, благородні метали та різні коштовності, вино і розваги, та найбільше з-поміж усього любив він панегірики. При його дворі влаштовували цілі вечори хвалебних творів, конкурси, в яких змагалося багато поетів та прозаїків. За кращі панегірики князь нагороджував золотом та різними титулами, дарував маєтки і почесні грамоти. Невдовзі по всій країні було заборонено абсолютно всі літературні жанри, крім панегіриків, а згодом – і всі види мистецтва: музику, танці, живопис та скульптуру, залишилося лише одне державно визнане мистецтво, а саме хвалебна ода князеві в найрізноманітніших його видах та формах – від вихваляння його всемогутньої влади до оспівування зовнішності найсвітлішого князя. Князь настільки захопився своєю безмежною величчю, що закинув усі справи, і тільки те й робив, що цілими днями слухав безкінечні нудні тиради в свою честь. Ні для кого не було секретом, що усі слова, які співалися на честь князя – брехня, та й твори ті не були занадто майстерними, якщо не сказати – бездарними. Підлабузництво і роздута краса не потребують великого таланту…

     А тим часом у країні творився справжній жах. Народ збіднів до краю, хапуги і злочинці придбали до своїх рук усе, що тільки можна було прибрати, повсюди діялися злочини і безпорядки, люди втратили віру в справедливість і будь-які моральні цінності, та страшенно зневажили свого князя. Він перетворився для них на потворне чудовисько, яке, здавалось, буде існувати вічно і ніколи не дасть їм спокою. Наперекір хвалебним віршам своїх підлабузників, князь був страх яким некрасивим: неправильні несиметричні риси обличчя доповнювали численні набуті недоліки. Одного разу у дитинстві він опинився на кухні і кухарка, не помітивши його, випадково вилила на нього суп із великого ополоника, що й залишило на його обличчі шрами та опіки. Але головне не це - куди більші шрами були на його зачерствілій самозакоханій душі та безвідповідальній совісті. Проте ніхто не наважувався виступити проти його божевільної влади, усі покірно терпіли ці безглузді порядки та нікчемні панегірики, якими були завалені усі бібліотеки, школи та навіть монастирі.

     Та от одного разу безтурботне життя князя різко урвалося. На князівство напали загарбники і розпочалась довга й кровопролитна війна. Армія була в настільки поганому стані, що вже з перших днів вона віддавала ворогові найважливіші фортеці і міста; серед народу витали прокляття та розпач, а дурний розбещений князь робив становище ще гіршим, адже усунув від командування усіх досвідчених воєначальників і взяв керівництво на себе. У війську не вистачало їжі та води, коні ізнемоглися, солдати падали, як сніпки від шабель ворога. Якось поранили і самого князя. Удар виявився таки добрим і він тут же упав з коня без свідомості. Воїни противника проїжджали мимо і не чіпали його, бо думали, що він мертвий. Це його тоді і врятувало. Але раптом на полі битви привидівся князеві один віщий сон. Бачив він, як наближаються до нього десятки і сотні дивних чоловічків, коли ж придивився ближче, то острахнувся їх неприємного вигляду: одні були худорляві і сухі, як тростина, інші – товсті та пузаті – ледве переносили ноги; одні були одягнені в старе лахміття, натомість як другі маячіли строкатим розцяцькованим вбранням. Були серед них криві та потворні, деякі настільки страхітливі, як сама смерть. «Що це за лихо? – подумав князь і йому стало дуже моторошно.

        – Це ми, панегірики! – закричали вони. – Ми – твої вірні солдати! Це ми веселили тебе усі ці роки, прийшов час довести, що ти нас вартий, що ми не даремно стільки тобі служили!

       «Ой лишенько, та що ж це таке!» – тремтів князь і закривав лице руками, щоб не бачити їх, але вони були всюди і навіть із закритими очима він їх бачив. Аж тут з-поміж них з`явився красивий молодий хлопець у синьому, як волошки, вбранні. Обличчя його було світле й приємне і свіжий рум’янець горів на його щоках.

       - Я не хочу помирати, хлопче! – сказав князь. – Врятуй мене і я щедро тобі віддячу! Дам все, що ти хочеш, тільки не покинь у скрутний час! Що це за люди навколо? Забери їх! – благав він у хворобливому мареві.

     - Це усі твої панегірики. Це всі прекрасні слова, які ти закував у кайдани лицемірства і нікчемних лестощів. Поглянь, що з ними зробила твоя брехня. Сьогодні вони зібралися, щоб просити у тебе волі. Якщо ти доведеш, що гідний усіх тих слів, які тобі співалися, ти врятуєш і їх, і себе, якщо ж ні, то ти помреш, а твоє князівство потрапить до лап ворога.

     - Що я повинен для цього зробити?

     - Ти повинен наказати своїм підданим спалити усі панегірики і поклястися, що більше ніколи не дозволятимеш їх писати. Тоді ти станеш молодим душею і вродливим зовні, а твоя країна здобуде мир і спокій.

     Він відчував, як його тіло стає важким і пливе кудись у безодню, як руки його полонить холод і колючий трепет лоскоче душу, як зір його застилається туманом, а слух наповнюється безтямними моторошними звуками. Він знав – все це через ті прокляті панегірики, якими він задушив правду і закон!

     Прокинувся князь всередині якось темного сховища, де горіли факели і метушилися його воїни. Усі вони чекали, що їх найясніший от-от помре, але цього не сталося. Тоді князь без обдумування наказав знищити усі хвалебні твори, які були написані на його честь, і передати командування досвідченим генералам. Спочатку піддані було подумали, що він марить, і, вийшли зі сховища, щоб порадитися, але коли ж вони повернулися всередину, то виявили, що він помер, і в той же час, недалеко звідти бачили якогось молодого хлопця дивовижної вроди, який подівся невідомо куди.

     А тим часом воїни зраділи, що нарешті спекалися свого заядлого князя; командування армією перейняли кращі полководці і загарбники потроху стали відступати. Зовсім скоро ворог був остаточно переможений – в країні знову настав мир. Рада старійшин обрала нового князя, а від влади старого не залишилося й сліду – всі панегірики було спалено раз і назавжди. Знову відродилося мистецтво і старовинні ремесла. А минулі часи стали для того народу добрим уроком – другого такого князя він не потерпить!

 

Мораль. На світі було багато лжегероїв, яким співали оди і які підкоряли собі всякий закон. Але людина не вічна і її влада також. Постійними остаються істинні моральні цінності і справжнє мистецтво. Тому рано чи пізно історія все розставить на свої місця – відсіє полову і залишить тільки зерно, те, що є беззаперечним і прекрасним.

 

 

 

 

ВТРАЧЕНА ПІСНЯ

     Десь там, в українських степових краях, де під пишними зеленими шатами яблунь та верб причаїлися села, де розкинулись безмежні килими трав та хлібів, де під синім небом цвітуть мальви і черво­ніє калина, було одне чудове місце, яке дуже люби­ли подорожні. Там можна було відпочити у затін­ку, напитися води. Гайок був невеликий, але дуже хороший і гарний. У самому центрі кучерявився дуб, старий та розлогий; у густій траві червоніли маки, задивлялися синіми очима у небо волошки. Біля кринички розрослась калина, вода в криничці холодна, добра. Було там і маленьке озерце неподалік, над яким дружно схилився ряд верб, а обабіч дороги хвилююче тріпотіли кронами ніжні берізки.

   Не можна було пройти, не зазирнувши в гайок. Зайдеш, сядеш під дубом, подивишся на цю красу — і вся втома тобі зникне. І жити хочеться, і радіти життю! Здавалось, навіть повітря там якесь особли­ве — чисте, солодке…

         Якось навесні туди залетів Соловейко, моло­денький, жвавий. Йому сподобалось в гаю і він там залишився. Звив гніздечко на дубі і витьохкував щодня собі та людям на втіху. Тепер уже жоден подорожній не минав гаю. Заходив, щоб послухати, як співає ця маленька чарівна пташка. Слухаєш — і душа твоя співає разом із ним, вище тягне до сонця зелені віти дуб, не цвіте — буяє калина, виблискує, мов кришталь, озерце, а сонечко гріє ласкавіше. Навіть вода в криничці ставала від його співу смачні­шою. «Ну й соловейко, ну й чарівник! – захоплювались люди. – Звідки ж голос такий у тебе, нечуваний і неповторний?!» — «Люблю я досвітні роси пити та на вечірні зорі дивитися, слухати, як шумлять трави і співають струмки, — казав Соловейко, — а ще я люблю людям радість дарувати та рідну природу звеселяти».

         Та недовго довелося Соловейку співати. Налетіли на той гай чорні круки і заскрекотали там свою зловісну пісню. Замовк тоді Соловейко, зажурився. Що ж робити? Де взяти сили, щоб змагатися з таким товариством? Може, вони ще полетять собі і більше не повернуться? Ні, здається, надовго засіли. «Ну чого вам тут треба? — думав Соловейко. — Літайте десь над пустирями, над степами німими...». Та де там! Не залишать круки гаю, бо не до вподоби їм та пісня солов'їна! «Заглушимо його, — каркали вони, - хай не співає!»

       Минає день, минає другий, а у гаю все круків чути. Мовчить Соловейко, не співає. Похилилася калина, засумував дуб, потьмяніло озерце. Не лунає ніжна і хвилююча мелодія, а лише зловісне каркання.

       Та от прилітає кручий ватажок до Соловейка та й каже:

—    Співай з нами, Соловейку, все одно у тебе вибору немає. До того ж, по-нашому співати зовсім не важко, треба лише спробувати. От і будеш нам побратимом, а не ворогом.

—    Я краще помру, ніж буду з вами співати! — відповів Соловейко і полетів геть від Крука.

—    Що ж, — мовив Крук своїм товаришам, — ми йому ще покажемо, як з нами сперечатися! Спа­лимо його гніздо! Хтось має дістати вогню і під­ палити його! Але не личить нам, крукам, по чужих гніздах літати, хай це зробить Зозуля!

   Відшукали Зозулю і стали умовляти. Спочат­ку вона не хотіла, а потім і погодилася. Переконали її круки, що Соловейка треба спекатися. Що ж уміє, справді, та Зозуля? Ку-ку та ку-ку і більш нічого. От і взяла її заздрість. «Хай не співає!» — подумала теж.

   Соловейко все рідше бував у гаю, все літав у села або у степ, зажурений та мовчазний. А Зозулі тільки того й треба. Дістала вогню, прилетіла до гніздечка і підпалила його. Прилітає Соловейко — нема гніз­дечка, спалено! Образився він дуже і полетів звідти назавжди.

         Не стало Соловейка, не стало його прекрасного голосу! Усох дуб, зів'яла калина, повсихали верби, вигоріла трава, занепала криниця. Озеро заросло очеретом і перетворилося на болото. Не зупиняються більше там подорожні, обходять стороною. Пуст­ка стоїть на місці колись квітучого зеленого гаю. Сухий вітер хитає оголене гілля печальних бе­різ, пекуче сонце допалює висохлу траву, чорнить віти дуба. Дуб обліпили круки і, махаючи чорними крильми, вороже каркають...

Де ж воно все поділося? Куди пропало і чому? Чому?!

Мораль казки. На жаль, одного лише талан­ту не достатньо для того, щоб зберегти своє гід­не місце у безмежному морі сучасного мистецтва, у якому далеко не всі є талановитими «солов'ями». Соловейко занадто рано здався, йому не вистачило наполегливості у боротьбі з бездарними, але зух­валими і самовпевненими круками. Тому і втратив він свою пісню. Лише той, хто бореться, досягає своєї мети.

 

 

 

Державна служба.

     Жив собі на світі Жайворонок, та такий бідний – «ни кола, ни двора», ні брата, ні свата, як-то кажуть. Мав лише своїх два крила та волю синьооку: все літав попід небесами, купаючись у променях сонця та свіжому вітерцеві.

     Якось Жайворонок прилетів до струмка напитись води. Тільки хотів вмочити дзьоба, як над водою промайнула тінь. Жайворонок подивився вгору, аж там сам цар птахів Орел кружляє. Зробив кілька кругів і приземлився біля нього. А в того Орла було дві голови: одна думає, а друга говорить.

   – Ти хто? – спитав він.

   – Я – Жайворонок, – відповів той.

   – Жайворонок, значить… А що це ти робиш?

   – Воду п`ю.

   – Дивно, я тобі не казав тут воду пити.

   – Нічого дивного… я тут завжди п`ю і ні в кого дозволу не питаю.

   – От за це я тебе й з`їм!

   – Не їжте мене, ясновельможний пане, – заблагала пташка, – я ще молодий, жити хочу!

   – Гаразд, не буду тебе їсти, подобаєшся ти мені, візьму тебе краще до себе на службу!

   – Правда? – зрадів Жайворонок.

   – Авжеж, – сказав Орел. – Як будеш слухняним, то служитимеш у мене завжди. Летімо зі мною.

     Орел розпрямив дужі крила і безшумно знявся в повітря, за ним і Жайворонок пурхнув, і полетіли вони попід хмарами… Летіли над степом широким і над лісом дрімучим, над озерами і болотами, аж поки не прилетіли до самого царського палацу.

     У палаці Жайворонка причепурили, попурхали пір`ячко блискучим лаком, одягли у піджак із галстуком, поселили в затишній кімнаті.

     Жайворонок служив Орлу вірою і правдою і згодом він призначив його головним церемонемейстром у палаці, йому виділили окремий кабінет, в який його кожен ранок супроводжували два охоронці – беркути. Він спав на пухових перинах і їв за панським столом. На сніданок йому подавали рибу в китайському соусі, на обід – черепаший суп, китові котлети із заморськими овочами, а на вечерю – печеню із зайчатини або дикої лані. Таким був тепер його щоденній раціон. Якби хтось колись сказав – не повірив би! Бенкетував він разом з Орлом, пив бургундське вино і розкидався похвалами і лестощами.

     Жив Жайворонок, як-то кажуть, на широку ногу, з`явився у нього і «брат», і «сват», і шана, і увага. Але все йому чогось не вистачало. «Може, дзеркало замінити в спальні? – думав він. – Може, попросити в Орла новий костюм?» (А в нього їх і так була уже повна шафа).

     Замінили дзеркало і костюм дали, і не один, а три. «Не хочу вже літати, – думає далі, –машини хочу!» – є тобі й машина. І все ж не вистачає чогось! Забув він волю рідних степових просторів, сидів цілими днями взаперті, обвішавши шию золотими прикрасами.

     Якось викликав Орел Жайворонка до себе та й каже:

– Гарно ти служиш мені, на славу. Я тут вирішив дати тобі титул ерцгерцога, але спершу маєш виконати одне завдання. Велика твоя батьківщина, оком не осягнути, і живності там, мабуть, багато. Чом би їм не попрацювати на мене? Післязавтра на березі озера ми влаштуємо великий обід. Ти маєш скликати на нього всіх степових птахів. Після обіду ми оголосимо царський наказ: один день на тиждень вони будуть працювати на мене, решта ж шість днів – вільні.

     Подумав Жайворонок, що не слід вільних птахів неволити, але ж Орел обіцяв дати титул – треба рушати, до того ж – це лише один день на тиждень…    

     Привезли Жайворонка на машині, вийшов він у степ, вдихнув пахучий аромат трав, відчув свіже дихання вітерцю і засумував. «Може піти від Орла? – подумав він. – Тут так просторо, так добре…» Але тут згадав він високі палати, придворні почесті та смажені кролики, і зразу ж передумав.

     Скликали птахів і стіл накрили на березі великого озера. Наставили фруктів, вина, риби, підсмажили бізона. По самому центрі сів цар-Орел, по праву руку від нього – Жайворонок, далі – його придворні, а ще далі – всі прості птахи.

     Коли ж усі наїлися і напилися, Жайворонок встав і мовив до громади:

– Любі  друзі, ви маєте велику честь сидіти за одним столом із царем! А зібрались ми всі тут для того, щоб оголосити його царську волю. Отже, Його Величність хоче, тобто пропонує, щоб ви працювали на нього один день на тиждень.

– Згода! Згода! – загукала сита і задоволена громада. – Чом би нам не працювати на такого доброго царя один день на тиждень?

     Так почали працювати птахи на царя. Кожного тижня в понеділок вони прилітали до палацу і добудовували до нього нові палати. Потім їх знову зібрали на обід та й кажуть:

– Любе товариство, чом би вам не працювати на царя два дні на тиждень?

– Згода! Згода! Чом нам не працювати на такого доброго царя два дні на тиждень?!

     Проте не довго їм хотілося так працювати. Все менше птахів літало на ті роботи, згодом з`являлася лише половина.

     Збирає цар птахів утретє.

– Чом би вам не працювати на царя три дні на тиждень? – кажуть їм.

– Не будем працювати! – закричали вони раптом. – Ми волі хочемо! Не будем рабами!

     Здійнялись обурені птахи і полетіли звідти геть.

– Не буде так! – крикнув Орел. – Поверніть їх! Негайно!

     Зібралася зграя беркутів, та таких сердитих, таких злих, зараз же полетіла слідом за птахами, наздогнала їх і стала бити. І немає ніде від них порятунку, налетіло – сила-силенна, куди не тікай – доженуть!

     Мусіли бідолахи назад вертатися. Проте на наступний тиждень не прилетів ніхто. Тоді цар знову посилає своїх беркутів у степ. Прилетіли прокляті та й давай молотити. Погнали пташок назад у неволю.

     А тим часом царський палац дуже розширився. Бань на ньому було вже не одна, а п`ять, а над дверима палацу Орел наказав повісити свій портрет, де він був у коронах на своїх двох головах і з царським жезлом.

     Згодом птахи працювали на нього цілих шість днів на тиждень і лише один день був вільним. Кожного дня, ледь сходило сонце, зграя царських посіпак із сталевими дзьобами вирушала в степ і супроводжувала невільників на роботу, поверталися ж вони із заходом світила. Кожного дня бідні птахи безперестанку носили в дзьобиках землю, глину, гілочки і траву та будували царські палати на березі отого озера. А в степу цар поставив караульних, які дивилися, щоб ніхто не лишався вдома.

     Палаци росли, як гриби після дощу, уже й Жайворонок мав свій палац із власними слугами та вартою. А скільки в нього вже було тих титулів, звань, присвоєнь та призначень!

     Довго працювали птахи на Орла, та одного разу ввірвався їм терпець. Оголосили вони цареві війну. Рано-вранці серед степу широкого зібралися два табори – царських воїнів і повсталих невільників. Перших очолив Жайворонок. Не добре це, проти своїх виступати, але перед битвою Орел обіцяв дати йому звання генерала. Думав-думав, не хотів-не хотів, але ж «генерала» дають – треба воювати!

     Билися птахи три дні і три ночі. Стомилися дуже і сіли спочивати. А Жайворонок відірвався від своїх і полетів кудись. Ніхто його не займав і довго він так літав степом. Час уже до своїх вертатися, а він все літає. Відчув тоді Жайворонок смак забутої свободи, коли крила самі несуться назустріч вітру, а попереду лише синє небо і воля, воля! Весь світ отак облетів би, якби тільки вистачило сили. Летить і здається йому, що він чує тихий шелест трави, бачить, як у ній сором`язливо ховаються маки і косарики. Опустився Жайворонок нижче до землі – а от і струмок, біля якого він познайомився з Орлом і з якого так любив пити воду; а от і рідне дерево, де він народився і виріс. Замучила тоді Жайворонка совість. «Як же я міг виступити проти свого, рідного?» – подумав він і вирішив, що піде від царя, тепер уже остаточно.

     Коли ж повернувся він у табір, то побачив, що Орел там.

– Накажи своїм солдатам підпалити степ, та так, щоб він згорів ущент! (а тоді саме була найспекотніша пора і трава присохла, а подекуди й зовсім висохла)

– Ні, Ваша Величносте, – сказав Жайворонок, – не можу я так вчинити з своїм краєм. Я не буду більше воювати.

– Що?!! – засичали дві голови разом. – Тоді забирайся, ти мені більше не потрібен! Сам впораюся!

     Так позбувся Жайворонок і «генерала», і всього, що мав. Не стало «брата», невідомо куди подівся і «сват», і всі від нього відвернулися. А царські слуги підпалили степ і на його місці зробилася пустка, по якій вітер ганяв попіл. Так помстився Орел за непослух.

     А Жайворонок полетів світ-заочі, і хоч колись усе повернеться: і трава нова виросте, і волошки засиніють у ній, і забуяє калина над струмками, та йому вже сюди не повернутись. Буде він вічно мотатися по світу, шукаючи чогось. Була у нього Батьківщина, та вже немає і не буде ніколи…

 

     Мораль казки. Казка розкриває запроданство українських чиновників чужим державам. Двоглавий Орел – тут символ московського самодержавства, п`ятикупольний палац – царський Кремль, а праця птахів на царя – панщина.

 

 

Як звірі царя обирали

Зібралася якось лісова громада та й стала думати, кого б це їм обрати собі за царя. З першого разу не вдалося. Наступного теж. Вибирали-вибирали – втомилися, аж з ніг попадали! Нічого не виходить! Зібралися ще раз, потім ще раз – не можуть вибрати! Уже розчистили йому широку галявину, вже й зробили трон із старого пенька, а царя все немає. З кого ж справді обирати: Ведмідь – зажерливий, неповороткий; Вовк – жадібний, Лисиця – хитра і брехлива, Заєць – боягузливий, Гадюка – зла і підступна, Сорока – плітуха, Жаба – дурна і безтолкова, Комар – маленький і писклявий. Біда та й годі! Нема кого вибирати! Думали-думали вони, та й надумали: запросять завтра до себе в ліс Дракона, аби був він їм за царя та дбав про всю їхню велику громаду.

Так і зробили. Послали до Дракона гінця, вручили йому запрошення, незадовго прибув і сам Дракон. А він був величезний та зелений, як з вільхи листок. «Справжній цар! – казали звірі. – От тільки корони не вистачає». Зараз же і корону сплели із хмизу і дубового листя. Та з перших же хвилин показав він всім свій гонор. Подивився цар на трон та й каже:

– Що це за гнилий підпалок? Царю потрібен справжній трон і справжній палац! Наказую вам негайно побудувати його!

– Слухаємось! Слухаємось! – загукали звірі.

– Принесіть мені їжі! – сказав Дракон, – а то я уже зголоднів.

Заметушилася громада, взялась готувати цареві пишний стіл. Перший день усі веселились і святкували приїзд Дракона і був тоді великий бенкет, але ж ніхто у лісі не знав, що чим більше Дракон їсть, тим більше хоче ще. Проте це одразу стало видно неозброєним оком. Звірі встали з-за столу майже голодні, зате їх цар не залишив на ньому навіть рісочки – усе прибрав і став вимагав ще. На другий день він їв ще більше, особливо йому сподобався мед і бджолиний нектар, якими завідував Ведмідь та його підлеглі Бджоли.
За три дні був готовий і палац. Тепер біля нього безперестанку чергували постачальники, кулінарні секретарі та слуги. Усі збивалися з ніг, ледве-ледве встигали готувати та підносити цареві наїдки. Мабуть, вони не так уявляли собі нову державну службу, але що поробиш – самі напросилися, а заперечити було неможливо: він же – Дракон…

Згодом у царстві уже стояв цілковитий хаос. Багато звірів втекло в інший ліс, а з Драконом остались одні нахаби і дармоїди. З них-то він і сформував собі надійне оточення: Ведмедя призначив начальником королівського столу, Лисицю – старшою над підлабузниками, Сороку – міністром пліток, Вовка – головним жандармом.

З кожним днем Дракон їв все більше і більше, він наказав пообстригати гілки всім деревам, залишивши тільки стовбури, щоб вони швидко обростали дикими пагонами, які потім можна буде їсти – як у нього на батьківщині. Згодом йому вже стало замало зелені, ягід і меду, тому він наказав кожен день приносити йому вівцю або корову з сусіднього пасовиська. Коли ж пастухи перестали виганяли їх туди і їсти стало нічого, цар зажадав, аби йому на обід подавали всіляку лісну живність: оленів, косуль, кроликів та фазанів. З усім цим вдало справлявся Ведмідь та його помічник Вовк.

А Дракон їв день і ніч, і ніяк не міг наїстися. Він поїв майже всіх їхніх родичів і вони уже стали побоюватися, що одного разу він з`їсть і їх самих. Щодня цар посилав гінців роздобувати йому всілякі ласощі, які було вкрай важко знайти.
І тут стали звірі нишком радитися, що ж його робити далі, адже так продовжуватись аж ніяк не може. Та, на жаль, у них знову нічого не вийшло, пожурились-пожурились, та й розійшлися.

Аж ось про це якось дізнався Комар. Зібрав він товариство та й каже:

– А я знаю, як перемогти Дракона! Я зроблю так, що він назавжди покине наше царство!

– Ти? – здивувалися звірі. – Ти поглянь на себе – та він тебе придушить одним кігтем! Теж нам, обізвався сміливець!

Сміялися звірі, аж за животи бралися, а Комар тільки кружляв та собі посміхався.

– Не вірите? Ну й не треба! Самі переконаєтесь. Потім ще дякувати будете!

– Ну гаразд, що ти там придумав! – погодились вони.

– Про це ви дізнаєтесь потім. А зараз треба робити от що. Дракона треба добре

нагодувати, так, як ніколи. Три дні годуйте його, чим тільки можна, а потім – побачите, що буде.

Так і зробили. Годували Дракона три дні і три ночі безперестанку, а самі все чекали, що то задумав Комар. А цар тим часом став величезним, як гора, та таким надутим, наче всередині у нього було ціле море. На третій день цар несподівано скликає звірів і каже:

– Сьогодні ми влаштуємо бенкет на мою честь! Скоро мені буде належати і сусідній ліс, а в недалекому майбутньому і весь світ! Їжу, несіть негайно їжу! Я голодний до смерті!
Принесли м'ясо, вино, березовий сік та іншу поживу. Стали всі їсти й пити, а самі аж тремтять від страху – що ж вони наробили, навіщо занадили чудовисько у свою мирну тиху країну?

– От що я придумав! – сказав цар. – Ви мені принесли вдосталь їжі, але вся вона смертна і одноманітна. Я хотів би спробувати на смак сонце! До того ж, якщо я скуштую небесного світила, я стану безсмертним і сам сяятиму, наче сонце! Отже, ви маєте дістати мені його! Якщо ви цього не зробите, я поїм вас усіх!

Аж тут де-не-де взявся маленьким морочливий Комар. Вилетів на середину та й каже до царя:

– Помиляєтеся, пане! Ви уже ніколи нікого не зможете з`їсти. І царем ви більше не будете. Я скину вас із трону раз і назавжди!

– Ха-ха-ха! – зареготав Дракон. – Тебе – першого намотаю! Тільки свисне!

Аж тут Комар як розігнався… так жалом і пробив Дракону живота… і той здувся. Став він маленькою-маленькою ящіркою з метушливими боязкими очима. Озирнувся навколо себе та й гайда звідти – тільки його й бачили!

Усі звірі веселилися і бенкетували, танцювали і співали пісень. Втікачі почули про радісну звістку і повернули в рідні краї. Комара обрали царем – за першим разом і без суперечок. А випадок із Драконом став їм уроком, аби вони більше ніколи не довіряли свою батьківщину підозрілим незнайомцям, а піклувались про неї власними силами і розумом.

 

 

Невдалий ярмарок

Жив-був на світі один багатій. Себе страх як любив. Особливо любив купувати собі гарне дороге вбрання і демонструвати його на людях. В його гардеробі було двісті двадцять п’ять костюмів найрізноманітніших кольорів та крою, а також п’ятдесят п’ять пар наймоднішого взуття. Майже не щодня він купував собі новий одяг та все більше журився, що йому нічого надіти. Дорогі лахи швидко набридали, а кравці всюди шили одне і те ж саме. Хотілось одягнути щось незвичайне, таке, чого не було ні в кого.

Якось пішов він на велику ярмарку, ходив-ходив, дивився-дивився, та так і нічого не підібрав. Аж раптом помітив маленького товстого торговця, що продавав всього-на-всього одні штани незрозумілого вицвілого кольору. Одна штанина у них була довша, а друга коротша – майже до пів ноги, штани були вщент обвішані різними іржавими бляшанками, на колінах були дірки, а замість карманів – старі пом`яті латки із якоїсь мішковини…

– Панове! – натхненно викрикував він. – Наймодніші штані! Дуже рідкісна і дорога тканина! Ручна робота! Пане, не проходьте повз! – звернувся купець до чоловіка. – Погляньте, яка краса, яка майстерність, який незвичайний крій!

– І справді! Таких штанів я ще ніколи не бачив! – сказав багатій.

– Атож! Таких штанів у світі існує лише двоє і уявіть – їх власником можете стати саме ви!

– Скільки ж вони коштують? – спитав той.

Торговець поманив його до себе пальцем і щось прошепотів на вухо.

– Ого! Чому ж так дорого? В мене зараз і не знайдеться таких грошей.

– Так товар того вартий! – запевняв дядечко. – А щодо грошей – ви не хвилюйтесь. Якщо будете брати, я почекаю, обіцяю нікому не продавати.

Крутився-крутився чоловік та й каже:

– Таких штанів дійсно ні в кого немає, але чи не за дорого це?

– Ніяк ні, пане! Перший екземпляр продали у десять разів дорожче, порівняно з тим це просто благодать! Поспішайте, можливо, такий шанс трапився вам раз у житті!

– Гаразд! Я візьму їх, але пізніше, коли матиму необхідні кошти. Проте дивіться, не продайте комусь іншому, не підведіть мене!

– Що ви, що ви, голубчику! Як можна! Інтереси покупця в мене завжди на першому місці, тим паче, такого приємного, як ви!

Прийшов багатій додому, а в голові все ті штани стоять! «Чому ж так дорого?» – думає: і грошей шкода, і не купити не можна, бо страх як захотів їх мати! Думав-думав і нарешті зважився: продав свої усі костюми, маєток, кінний двір, ремісничий цех і млин за містом. Зібрав усі гроші і поніс хитрому купцеві, собі ж залишив лише маленьку дерев`яну хатину біля річки, в якій колись жив його бідний батько. «Завтра, – думає, – у короля світський вечір. Мене запросили, аби дати найпочесніший титул, а отже – землю, підданих і – новий маєток. Тому нічого не шкода, аби виглядіти завтра належним чином!»

Прийшов на ринок, коли це його знайомий купець уже біжить йому назустріч та ще краще припрошує:

– Ну як, пане? Будете брати штані? Ви не передумали?

– О ні, ні в якому разі! Ось вам ваші гроші, беріть і майте на здоров`я! А мені, надіюсь вони принесуть удачу, бо завтра я запрошений у королівський палац, тому маю виглядіти як найкраще!

– О, не сумнівайтесь! Усі будуть у захваті від вашого вбрання! Запевняю, ви про це не пошкодуєте!

Ішов чоловік додому і був на сьомому небі від щастя. Ніколи він ще не мав таких модних вишуканих штанів! Із спокійною совістю прийшов у батьківську хату, ліг на старому тапчані, закинув руки за голову і заснув. А вранці прокинувся, як на світ народився: нарешті настав довгожданий день, нарешті можна одіти свої штані, і – прямо в королівський палац, за титулом!

Ішов – землі не чув під ногами… Коли ж це його побачили у палаці! Ой лишенько! Діти стали розбігатися хто куди, жінки зняли вереск, сам король зняв свої окуляри і зміряв його зневажливим поглядом.

– Розбійник! – вигукнув він хвилину по тому. – У палаці розбійник! Хто його впустив? Негайно, негайно схопити!

Миттю в зал понабігали вартові, оточили його з усіх боків і схопили, не давши зробити і кроку.

– Ваша Величносте, це ж я, ваш вірний слуга! Я… – лементів переляканий чоловік, вигукуючи своє ім`я та заслуги перед країною. – Ви мали дати мені сьогодні титул! Титул мали дати!.. Рятуйте! Та що ж це таке?!

– Я його не знаю, – говорив король. – Це розбійник або вуличний злодій! Відведіть його у в’язницю!

– Але за що? За що, Ваша Величносте? – голосив той.

           – За те, що посмів, простолюдин, з`явитися у моєму палаці, та ще в такому вигляді! – відрізав король.

Потримали бідолашного у в’язниці тиждень, та й випустили. Проте позбувся він свого достатку, імені і титулу, а взамін набрався сорому, сміху і балачок. А хитрий торговець урвав з грішми, тільки його й бачили – шукай тепер вітра в полі! Прийшов чоловік до старої хатини, сів на ганку та й журився. А на ньому були знамениті обірвані штани, що коштували ціле багатство…

 

Мораль казки. Надлишок матеріальних благ може зіпсувати естетичних смак людини. Безмірне накопичення багатства призводить до втрати його цінності.

 

 

 

Щастя

         Якось вирішила я піти шукати щастя. Встала рано-вранці, взяла рюкзак і вирушила в подорож. Дорога привела мене у дивовижний сад. Там били фонтани і цвіли троянди, зелень дерев вбирала очі, а на озерах плавали прекрасні лебеді. «Добре тут, – подумала я, – взяти б якогось насіння і посіяти у своєму саду. Воно виросте і принесе мені таке ж красиве щастя, як і все тут довкола» Та раптом сумніви охопили мене – але ж це все занадто просто! Всі ці квіти, дерева, вся ця краса… Все це уже було до мене! Хочеться чогось особливого… І я пішла далі. Зустріла стареньку хатину, а біля неї – садиба. Там було багато всякого добра, все було доглянуте, виплекане і жодної бур’янинки не було поміж ним! Вийшов з хати старий дід – трудяга, руки вироблені, жилаві. «Я дам тобі найкращого насіння, дівчино» - сказав він. Я подумала і відповіла, що вдячна йому за турботу, але не хочу, щоб моє щастя діставалось мені так важко. Постійна праця повинна була підтримувати його, а я… я хотіла свободи від земних турбот. Отож пішла я далі. Далі трапилася мені широка алея, уздовж якої пахнули лілії й лаванда. Неповторної чарівності квіти тягнулися до мене і схиляли свої голівки, примовляючи: «Яка ти гарна, панно! Яка вродлива! Все життя ми співатимемо тобі хвалу!» «Як нудно! – подумала я. – Я й так знаю, що я вродлива! Пусті вихваляння! Слухати це кожен день – невже в цьому все моє щастя? Нічого корисного вони не можуть зробити для мене!» І знов пішла ні з чим…

         Пройшла я багато країв, аж поки не забрела на один пустинник. Він нагадував руїни після бою. Він був похмурим і зловісним. Гнилі пеньки вкривав товстий коричневий мох, колюча трава ледь пробивалась скрізь суху потріскану землю, дерева стояли без листя і їх почорніле гілля вже обсипалось від вітру і часу. «Що сталося тут?» – подумала я. Ніби якась отрута спалила цю місцину. Немає тут ні радості, ні життя, ні щастя. Аж раптом я натрапила на маленьку пожовклу рослинку – життя в ній вже не було, але насіння! Так, темна поморщена коробочка все ще зберігала круглувату насінину, яка, мабуть, теж хотіла жити! Я пожаліла її… «Тут вона не виживе, – подумала я. – Треба взяти її з собою, посадити і своєю любов`ю виростити з неї дивну квітку, яка віддячить мені за спасіння і подарує безмежне щастя…»

           Я посадила ту квітку у найкращому місці свого саду. Я прокидалася на світанку, збирала росу і нею поливала. Так було сорок днів. Я відкрила їй всі мрії, віддала всі сподівання, я любила її, як саму себе. Я уявляла, що вона розквітне прекрасною трояндою і дасть мені те, чого не мають інші люди. З`явилися сходи. Вони росли на очах. І опівночі, на третю ніч, бутон повинен був розпуститися. Я чекала цього моменту, як окаянна. Ходила сама не своя, рахувала хвилини і секунди. І ось нарешті довгождана ніч. Годинник пробив дванадцяту. Бутон розкрився і… що я бачу? То була троянда, але не червона, не рожева, і навіть не жовта. Вона була чорною! «Що це? – спитала я. – Чому ти чорна? Я ж ростила тебе з любов`ю і думала, що ти відчуєш це і виростеш милим створінням!» Але, на жаль… яке насіння – такі і плоди… Що ж мені тепер з тобою робити? Куди подіти? Знищити тебе я не можу, бо я тебе принесла в свій сад, дала тобі притулок. І головне – я ж люблю тебе, попри те, що ти така – чорна і порочна… І як бути тепер із своїм щастям? Де шукати його і як, якщо я свій вибір уже зробила…

 

 

 

Зоряна троянда

Жив на білому світі один бідний хлопець на ім`я Мирон. Такий був бідний, як билина при дорозі – нічого не мав. Таки нічогісінько. І чому тільки доля його так обділила: і на вроду гарний, і совісний, і до роботи беручкий – не хлопець, а золото! Та за що він не брався, як не старався, все йому не везло, ніби закляття якесь. До чого не візьметься, куди не піде – невдача, халепа, і толку ніякого.

Якось зрозумів він, що не знайти йому щастя на землі та й став до всього байдужий. Жив сьогоднішнім днем, ні за що не журився, ні про що не думав – якби день до вечора. А увечері вийде надвір, сяде і дивиться на зірки до півночі. Це було для нього єдиною втіхою і єдиною радістю. Дивиться у вечірнє небо і забуває, що він нещасний. Отак сидів він день за днем, ніч за ніччю, та все чекав, а чи не упаде ненароком із неба зірка? От тоді б все стало по-іншому: він би побіг за нею, навіть на край світу, впіймав у свої долоні, загадав бажання і став щасливим… Але зірка все не падала і не падала…

Та якось одного разу, коли Мирон, як завжди, сидів і замріяно дивився у вечірнє небо, із темного простирадла зненацька зірвалась найбільша, найблискучіша зірка і стрімко полетіла вниз! Не встиг Мирон і кліпнути, як вона була уже прямо біля нього: велична і яскрава, вона палахкотіла так, що ніч стала схожа на день, а там, у ній, було все: і мрії, і щастя, і найзаповітніші бажання. Хлопець зіскочив на ноги, не вірячи своїм очам.

«Яке щастя! – подумав Мирон. – Потрібно негайно підняти її, а то ще прийде хтось і відбере у мене».

Взяв він зірку у руки, милувався-милувався нею, а тоді й каже:

– Посаджу-но я її в землю, побачимо, що з неї виросте.

Так і зробив. Вирив ямку, поклав туди зірку, запорпав, ще й водою зверху полив. А потім загадав бажання. «Хай росте, – думає, – колись зародить мені золотом, я його зберу, куплю собі дім і все, що захочу».

Щодня ходив Мирон та дивився, чи не виросло ще із його зірки щось путнє. Минув тиждень – ані сліду, минув другий – теж саме. На третій тиждень з`являється на тому місці пагін, та не простий, а золотий, а сам увесь голочками всипаний, як їжачок. Був Мирон у той день сам не свій, весь час ходив кругами біля пагона, чекав – що воно далі буде?..

А той ріс на очах, до вечора був уже Миронові по пояс, а опівночі, коли місяць став на середині неба, пагін розпустився і став прекрасною пишною трояндою, такою, що не знайти в цілому світі!

Зрадів Мирон і на радощах так і кинувся до квітки… Аж тут і зупинився. Квітка була така величезна і така гаряча, від неї так сильно віяло полум`ям, що не те що доторкнутись – підійти близько було неможливо!

Каже тоді до неї Мирон:

– Моя трояндо, трояндо щастя! Не гнівайся на мене! Я тебе посадив, виростив, я не спав ночами, носив тобі воду, стеріг від ворожого ока, і ось, яка ти виросла! Здійсни моє бажання! Створи небесне диво на землі!

– Послухала троянда та й каже:

– Ех, Мироне-Мироне! Не дам я тобі щастя, навіть не проси. Зарив ти мене в землю, закрив мені моє високе небо, щоб я його не бачила ніколи, поховав ти мене в чорній землі і чекав, щоб із мене виросло дерево, з якого ти міг би збирати гроші? Не зміг ти зрозуміти зоряної мрії, то ж і залишишся з нічим. Завтра вранці я погасну, а увечері запалаю на небі знову, щоби ти дивився на мене і жалкував, що не зберіг мене, а невдячно образив. Дивися і далі в зоряне небо, та знай – щастя ти своє втратив, упала до тебе зірка, а другої вже не буде…

 

Мораль казки. Наш герой – людина, яка шукає щастя, зірка – це можливість його здобути, але не кожен здатний осмислити і зрозуміти цінність подарованого йому добра. Часто нам випадає велике щастя, але ми не вміємо зберегти його, використати правильно. Високі «небесні» дари не можна зводити до примітивних земних еталонів, тратити на низькі прохідні потреби, сіяти зірки в землю, як зерно… «Не хлібом єдиним житиме людина».

 

 

Струмочок

Народився якось на світ струмочок. Маленький такий був і беззахисний. Тік обережно і невпевнено, боячись поглинутись в гігантську землю. Та час ішов, струмочок розливався і дуже швидко перетворився на сильний бурхливий потік. Невдовзі на його місці уже текла широка повноводна Річка і простягалось навколо неї квітуче зелене царство. Текла вона через ліс дрімучий та степ широкий, текла через круті гори до самого синього моря, даруючи всім воду і життя. Дно її було кам’яним, а вода прозора і чиста, як сльоза. Понад берегами шуміли високі трави, співали птахи, квіти видихали п’янкий аромат, а сонячні промінці, стрибаючи по її хвилях, ставали золотими. Жили біля Річки найкрасивіші люди, співали найкращі пісні, трудилися і примножували багатство.

Було в тому казковому царстві все ідеально, лише в одному темному-темному байраку, якраз там, де починалась Річка, «мешкало» одне невеличке Болото, сонячне проміння майже не торкалось його поверхні, так дерева та лісові зарослі ховали його від світу. Береги заросли осетом, так що ні пройти, ні пробратися. Водились там жаби та інша не приємна живність.

Подумала якось Річка та й каже до Болота:

– Знаєш, Болото, мені дуже не подобається, що ти весь час псуєш краєвид у моєму прекрасному царстві!

– Даремно хвилюєшся, Річко, я занадто маленьке і непримітне. Навряд чи на твоєму тлі на мене хтось буде звертати увагу.

– А от і неправда! – сказала Річка. – Ти тут одне, як будяк серед квітів. Мені уже навіть соромно бачити твою присутність поряд із собою! Я велика життєдайна Річка, прозора, як дзеркало, і чиста, як сльоза, мені завдячує своїм існуванням вся тутешня природа! А з тебе яка користь? Тільки жаб розводиш і мікроби! Як ти гадаєш, чи не взяти тебе та й висушити?

– Ех, Річко-Річко, – відказало Болото, – впевнене твоє бажання, та нездійсненне! Бо ж якщо не стане мене, то не буде і тебе, ти висохнеш, а з тобою загинуть і всі, хто жив тут до того.

– Злякало! – пихато буркнула Річка. – Думаєш в моїх володіннях не зможуть обійтися без такої миршавої калюжі, як ти!

– То-то! – сказало Болото, – бо таки не зможуть.

Ясна річ, ніхто не послухав Болота. Висушили його до останньої крапельки, а Річка стекла в море… Вигоріли високі трави, зав`яли дерева, розвелось безліч комарів, бо не було жаб, аби їх їсти. Не чути вже було ні веселих пісень, ні дзвонів молотів та серпів. Вимерла тамтешня живність, люди розбрелися хто-куди в пошуках кращого життя. На місці Річки стояло голе каміння і пісок. Вітер грався ним, наче дитина, пересипаючи з долоні в долоню.

 

Мораль казки. Істина відома і проста: у кожної, навіть найуспішнішої людини, є свої корені, свої первинні витоки – те, з чого все починалось: труднощі, невідомість і «темрява». Тож кожному слід пам’ятати і шанувати свою Батьківщину, свій рідний край, хату, в якій виріс, та, свою історію. Звідси і прислів’я: «Хто забуває минуле, ризикує втратити майбутнє».

 

 

 

Про дурного Кота і мудру Мишу

Жив собі на старій кухні Кіт. Кіт не простий, а особливий. Окрім довгих пишних вусів і брів, рудої шуби та полосатого хвоста, він мав ще чотири коротких лапи, одягнених в білі шкарпетки, гострі мохнаті вуха та великий товстий живіт. Щодня із-під печі на кухню вилазила Миша, аби наїстися досхочу сиру, хлібної скоринки, ковбаси, похлебтати молока. А Миша та теж була файна: ходила в намисті і червоних чобітках на високих підборах.

«Дурний це народ – миші, – думав Кіт, – їдять самі із чужих кухонь і думають, що мають все у цьому житті. Звичайно, чого варте життя Миші у порівнянні з моїм життям? Миша тільки те й робить, що крадеться крізь мою засаду, аби не вмерти з голоду, а мені! мені все те, що є на цій кухні, належить по праву, як-то кажуть, по закону речей! Ех, ганебне життя мишаче – ворогу не побажаєш!»

Вилізла якось Миша, а він їй і каже:

– Слухай, Мишо, і не соромно тобі отак усе життя живитися із моєї милості?

– Ні, Коте, – відказала вона, – мені це навіть дуже зручно.

           – Ну і нахаба ж ти, та до того ще й дурна! От якби ти могла зрозуміти мою котячу мудрість, то навряд чи жила б зі мною під одним дахом.

           – А це ще чому? – спитала Миша.

           – Дуже дивно, як ти до сих пір виносиш поруч із собою мій авторитет! І це при тому, що з тебе немає ніякої користі, тільки об`їдаєш мою хазяйку!

           – Можна подумати з тебе більше користі, – сказала вона.

           – О так! Моя роль тут надзвичайно велика. Я не тільки п`ю молоко, їм сметану і ковбаси, я ще й пильно стережу кухню хазяйки від таких дармоїдів, як ти. Бачиш, крім тебе тут немає жодної миші, тому що ні в кого не вистачило б нахабства з`явитися на території моїх володінь (крім тебе, звичайно). Через що й кажу – дурна! І яка тобі користь іти на такий ризик, адже все твоє життя, як-то кажуть, у моїх лапах?

             – У твоїх словах явне перебільшення, – вела своє Миша. – Невже ти думаєш, що я коли-небудь буду мати прикрість побувати у твоїх лапах? Ти мене все одно не хочеш ловити, а якщо й захочеш – все одно не впіймаєш!

– Ти права. Якщо я тебе впіймаю, у мене більше не буде можливості щодня сидіти біля твоєї нори, спостерігаючи, як ти нахабно прошмигуєш і насолоджуватися думкою, що кожна така мандрівка могла би бути для тебе останньою. Кожного разу я дарую тобі життя, хоча ти на нього зовсім не заслуговуєш, і це ще більше підкреслює мою незбагненну роль. Правда, я міг би тебе і впіймати, якби краще прицілився, але навіщо мені об таку, як ти, бруднити лапу!

– Запевняю, що тобі не доведеться цього робити, бо насправді ти дурний, а лише вдаєш із себе розумного! Я – сенс твого життя, і коли ти його втратиш, тобі вже не поможе ні молоко, ні м'ясо!

– Вперше чую, щоб Миша зі мною так розмовляла! – обурився Кіт. – Якщо раніше я тільки думав, чи ловити тебе, то тепер знаю точно!

– Тратити свої зусилля на мене? – здивовано промовила Миша. – Невже тобі себе не жаль? Невже у тебе недостатньо їжі на цілій кухні?

– А чому б і не впіймати? Свіженька мишка, як-то кажуть, натурпродукт.

– Я зовсім не смачна. Навіщо тобі зайва морока?

– Тут діло принципу. Багато шкоди від тебе! Багато хліба їси, ковбаси підгризаєш, молоко хлепчеш, в борошні капостиш! Давно вже треба було тебе зжити!

– Ану спробуй!

– І спробую!

– А ти спробуй!

– А я спробую!

– Лови!

Як розізлиться він тоді, як вскочить, а Миша – чмих і вже в другому кінці! Дарма розігнався Кіт що є сили, тільки вивернув по дорозі казанок з борщем, влетів у відро з водою, потім у мішок з борошном, начепив в’язку цибулі на шию та вкінці-кінців замотався в долівку, і з нею докотився до самої мишачої нірки. А Миша – лишень її й бачили – забігла в свою хованку, тільки чобітки погубила, а їх було всього чотири – червоні і на високих підборах…

 

Мораль. Отак буває і в людей. Сильнішого обдурює слабший, але хитріший, бо найбільше багатство – це розум. Природа створила бідних для багатих і багатих для бідних, аби вони могли мати користь одне з одного. Часто бідний недооцінює своє вигідне становище, а багатий помиляється у своїх безмежній владі.

 

 

 

Птаха щастя

Жили собі колись чоловік і жінка. Бідні-бідні. І був у них син Іван. Ходив він, як це звичайно бувало в селі: коліна в латках, пошарпана свитка, шапка дірява, як решето. Такі були бідні – нічого не мали. А цього року ще й дах став текти, піч стала валитися, кури лисиця поїла.

Пішов якось Іван у гайок вполювати хоч якогось зайця чи качку. Ходив-ходив і так нікого й не застрелив. Сів на пеньок та й зажурився. Раптом він глянув на небо і помітив там велику крилату птаху. Схопився, націлив рушницю, але зразу ж відвів її. Птиця махнула хвостом і ніби війнула в очі сліпучим сяйвом. Іван закрив очі рукою, а коли відкрив їх, птаха була вже ледве не над самою головою. У синьому і золотому пір`ї блищали вкраплини діамантів, як зорі північного неба, із крил сипалися сонячні промені, хвіст переливався всіма барвами райдуги та так і палахкотів різнобарвним вогнем, а голову прикрашала корона на синьому оксамитовому чубчику. Іван з подиву відкрив рот. Невже це була Жар-птиця?

Вона опустилась на землю і розпустила пишний хвіст, що відбився на траві калейдоскопічними кругами .

– Здрастуй, красний молодець! – сказала вона. – Як поживаєш?

– Ех, який же я красний? – зітхнув хлопець. – Куди не глянь, як не латка, то дірка, а в кишенях вітер свище.

– Жаль мені тебе, Іване, славний ти молодець, але бідний. Хочеш, я зроблю тебе багатим і знаменитим?

– Мене? – здивувався Іван. – Але ж просто селянин, як же я стану таким?

           – Дуже просто, ось вибирай!

          Диво-птиця махнула крилом і з-під нього випало три гаманці. Махнула вона другим і біля них з`явилось маленьке озерце. Потім вона висипала у нього золотий порох із першого гаманця.

         – Дивись!     

          У воді з`вилась картина великого бойовища. Там Іван – славетний полководець, скаче на вороному коні, у червоному мундирі й генеральській шапці та косить ворогів направо й наліво. Його армія носиться країнами й народами й скрізь перемагає. Потім він тріумфально в`їжджає у столицю великої імперії, всі його вітають, закидають шапками і квітами.

Жар-птиця висипала другий гаманець і от в озері відбилася банкетна зала в царському палаці. Грають музики, посередині вистрибують танцюристи, столи ламаються від усяких наїдків і напитків, вино і мед ллються рікою. Іван одружується з царівною, а цар-батько дає йому півцарства і призначає своїм наступником.

У третій картині він був султаном чи еміром якоїсь тропічної країни. Він сидів у шатрах, від підлоги до стелі завішаних розкішними килимами, всі йому поклонялися, підносили їжу і подарунки.

Тоді диво-птиця махнула крилом і все те зникло.

– Ну що? – спитала вона. – Яке з трьох бажань ти вибираєш?

         – Не знаю… – розгубився Іван. – Я до такого життя не звик…

         – Не хочеш?

         – Краще зроби так, щоб не лише я, а всі люди на землі стали багатими, – вирвалось раптом у Івана.

         – Це неможливо, – відповіла птиця, – так створений світ, що хтось має бути багатий, а хтось – бідний, хтось щасливий, хтось – ні. Але я можу дати тобі у дар велику мудрість і силу волі і ти досягнеш всього сам!

Подумав Іван, та й каже:

– Дай мені краще нову хату і велике хазяйство.

– Ото чудний! Від такого великого багатства відмовився, а таке мале просиш. Не дам! Ну тебе!

– Ну тоді дай мені хоч качку, щоб я додому з пустими руками не вертався.

– Гаразд, ось тобі качка.

          Жар-птиця знову махнула крилом і нізвідкіль взялася качка. Іванові навіть стріляти не прийшлося: летіла-летіла – бух і впала в кущі.

           –  Іди бери, неси матері…

           Іван пустився йти, але оглянувся, щоб подякувати, та диво-птиці вже не було, лише на тому місці, де вона стояла, залишилася вигоріла трава, яка ще диміла.

          Приніс він качку додому, мати попарила її, обскубла, добре натопила піч і вставила пекти. Всі раділи, що увечері буде печеня. Потім мати вийшла надвір. Довго її не було в хаті, коли це забігає вона й кричить.

         –  Корова отелилась!

        Усі побігли до корови. Засиділись коло тієї корови аж до вечора, а про качку забули. Коли ж прийшли до хати, то вона вже згоріла…

 

Мораль казки: те, що дається дарма, короткочасне і зникне так само, як і з`явилося. Жар-птиця пропонувала Івану велику дармову славу і гроші, щоб перевірити його, але вона також пропонувала йому інше багатство – мудрість і силу волі, аби він цього всього досяг сам. Проте Іван виявився не здатним оцінити такий подарунок і обмежився примітивним матеріальним проханням. В результаті не отримав нічого: качка, і та згоріла…

 

 

 

Лелека і горобець

 

     У зеленому буйному лузі, далеко від села, забутий всіма стояв вітряк, старезний-престарезний, пошарпаний з усіх боків і почорнілий від часу. Давно вже ніхто не молотив у ньому зерна, не сходились туди люди з міхами збіжжя. Вдень він вимальовувався серед свіжої живої зелені, чорний та великий, ніби сперечався із цим радісним пейзажем, а вночі, серед гробової тиші, при блідому сяйві місяця, від нього віяло чимось моторошним і зловісним, чимось невідомим.

     Проте і цей млин мав своїх мешканців: малі руді миші, різні комарики, жучки, горобці. Останніх – сила-силенна! Ото рано як почнуть випурхувати з того млина, то здається, що й сам старий прокинувсь і відродився до життя після темної ночі. Правда, жила там і пара лелек. Звідки вони прилетіли і чому осіли тут, а не в селі – ніхто не знав.

     В середині млин був ще менш приємний, ніж зовні: скрізь висіло павутиння, якісь мотузки, лантухи, а на підлозі була розкидана запріла солома. Але родині лелек там жилось затишно. Кожен день вони зустрічали сонячні світанки і вечірні зорі, ділились їжею, гуляли по світлій долині. Їхнє гніздо знаходилось вище за всі гороб`ячі – під самим дахом. Жили птахи безтурботно і легко.

     Та одного дня, уже ближче до вечора у тому краї сталася страшенна буря. Чорні грозові хмари закрили все небо і стало темно, як уночі; розгулявся скажений вітер, колесо почало крутитися, вітряк захитався в усі боки і так голосно зарипів, ніби йому стало боляче.

     Сполохалося тамтешнє птаство, заметушилися руді миші. Раптом блискавка вдарила у млин і він загорівся. Спалахнула стара солома, трухляві сухі дошки. Ті горобці, що були всередині, чимдуж кинулись тікати через дірки, а журавка заплуталась крильми у старих мотузках і не змогла звільнитись.

     Лелека був тоді далеко від млина, але побачивши, що той загорівся, зразу ж полетів до нього. Він пробрався у палаюче страховисько, довгим та міцним дзьобом розірвав старі мотузки і звільнив свою кохану. Потім вони обоє з обсмаленим пір`ям вибралися з вітряка і закружляли над чорним гаєм. А навкруги метушились горобці, залишивши у млині свої гнізда і пари. Не всім вдалося вибратися звідти…

     Млин згорів швидко, як паперовий будиночок. Потім полився дощ і вбив його попіл в землю. Проте наступного дня, вранці, негоди вже не було. Небо стало ясним, ніжно-голубим, зійшло ласкаве сонечко і на небі, виразно й величаво, вималювалась райдуга, а на її фоні ширяло двоє птахів – підсмалені, але щасливі лелеки.

 

Мораль казки: горобці створюють пари на один рік, лелеки ж – на все життя. То ж не дивно, що горобець турбується лише про себе, а лелека не залишить свою пару в біді. Сірий попіл – це короткочасні гороб`ячі вподобання, ранкова веселка – вічна журавлина вірність, яка воскресає знову і знову.

     Так і в людей.

 

 

Про гусака-ватажка і старого діда

Летів якось у вирій табун диких гусей. Аж раптом де не взялися постріли і куля влучила в гусячого ватажка, який летів, як і годиться, першим, трохи відірвавшись від зграї. Та, на щастя, гусак залишився живим, бо шубовснув прямо в ставок, де його так і ніхто не знайшов. От тільки крило його було переламане і летіти далі він не зміг. Принишк в ставковому очереті і пересидів там лихо, а коли мисливці зникли, то виплив на воду і став шукати дрібної риби, бо був дуже голодний.

Якось до того ставка прийшов порибалити старий самотній дід. Побачив його з поламаним крилом і стало йому жаль пташки. Забрав гусака до себе додому. Приніс його змарнілого, облізлого та прозяблого від холоду. Надував його, настелив сіна в хліві, позатикав старі дрантиві двері ганчір`ям, аби йому не віяв вітер і сніг. Носився з ним, як з малою дитиною – дід-бо жив один-однісінький, навіть пса не мав, не було до кого й заговорити…

Та зима промайнула, прийшла весна, крило в гусака зрослося, а пір`я виросло здорове та блискуче. Радів старий за свого вихованця, не міг нарадітися. Та ось одного разу він помітив, що його немає. Полетів той від діда назад, на волю, повернувся на лоно дикої природи. «Навіщо ж ти так зробив? – думав дід. – Чи я ж тебе не годував, чи зобидив коли, чи не я ж тебе врятував від лютої зими та голодної смерті? Навіщо покинув мене, самотнього?»

Аж тут раптом упало дідові на подвір`я велике гусяче перо. Підняв його дід, глянув та й зажурився. «Не прилетить, – думає, – до мене більше мій гусак, забув назавжди». Коли це дивиться старий, а він тут як тут – зашелестів крильми над головою і опустився на землю. Став і дивиться на діда. А дід йому каже:

– Нащо ж ти лишив мене, старого? Жили б собі разом в мирі і злагоді, горя б не знали! Чи я ж тебе не годував, чи в холоді тримав? Тепер прийдеться в самотині старий вік доживати – навіть заговорити не буде до кого!

Послухав гусак та й каже йому людською мовою:

– Вибач, діду, але воля мені миліша, ніж усі твої турботи. Ти врятував мені життя – спасибі тобі велике, але без свободи воно мені не потрібне. Я народився на лоні природи і залишусь їй вірним, хоч би яким добрим не було для мене інше життя.

І він полетів назад у свою стихію, а дід, як і раніше лишився сам…

 

Мораль. Природу людини не можна зламати ні злом, та й добром, на жаль, також. Усі ми не однакові, тому вибираємо собі різне життя, але саме те, що відповідає нашій сутності, нашим переконанням та природним задаткам. Намагатися переробити людину на свій лад – це означає обманути себе пустими надіями, розраховуючи на те, що ми, нібито, можемо змінити закладене самою природою. 

 

 

Про Івана-старосту і одну дійну корову.

          Жив-був собі один селянин на ім`я Іван, простий такий, незавидний: «Шапка-бирка, зверху дірка», солом`яні постоли, кожушина з третього постригу. Хата під соломою, низенька. Хлівець, клуня – от і все. Хата – поле, поле – хата – криниця – його звичний щоденний маршрут.

          Працював Іван – де подітись, але любив і поспати, і під скиртою полежати, люльку закурити, чарчину випити, та найбільше любив Іван сметану. Любив їсти її із сиром, із варениками, любив у борщеві, і просто так, ложкою. Та от якось Івана покинула жінка і корову з собою забрала. Жінка, було, видоїть молоко, збере сметану, поставить на столі – добре! Тепер жінки нема, а самому – лінь, та ще й корову нову треба купляти. От біда! Як же це буде, без сметани?

        «Є, кажуть, у нашого старости (себто, голови), – подумав Іван, – така корова, в якої молоко саме доїться, кладеться з відром в сінях, збирає сметану та багато ще чого. От би мені таку!»

          Пішов якось Іван на базар, дивиться, аж там сам голова стоїть і коровою торгує. Підійшов до нього Іван, а той і каже:

         – Бери корову, добра: сама доїться, молоко в сіни кладе, сметану збирає та багато ще чого.

         – Я б взяв, – каже Іван, – але в мене грошей не вистачить.

         – Я її не за гроші продаю, а за одну послугу.

         – Яку?

         – Я, ось, в місто їду і хочу комусь передати посаду. Погоджуєшся бути замість мене – корова твоя.

         – Не знаю… – засумнівався Іван.

         – Погоджуйся! Шанованим чоловіком будеш, робити важко не прийдеться, сметани буде – скільки схочеш!

         – Ну добре, давайте!

          Взяв Іван корову, та й пішов додому. Коли приходить, а там! – клуня новесенька, хлівець – аж блищить, хата – слів немає: висока, широка, свіжовибілена, та ще й розмальована, як писанка великодня! Глянув на себе – аж на ньому чоботи червоні, кожушина – першого постригу, файна, міцна: ниточка до ниточки, ще й штани новомодні, як в самого міського старости!

         «Оце-то дивина!» – подумав Іван. Завів корову в хлів, а там уже й все готово: і соломи підстелено, і сіно лежить – от і добре, можна піти поспати!

       Спав-спав, лежав-лежав, аж ось його і ранок застав – понеділок, треба йти на роботу. Вийшов Іван у сіни, глип на стіл – аж там молоко де-не-де взялося, стоїть в глечику, красується. Там і сметана з варениками, борщ в казанку – і все гаряче, ніби щойно з печі витягнуте.

       Сів Іван, наївся, та й вийшов у двір. Тут йому стало цікаво, а що ж у тій новенькій клуні, що біля хати? Зайшов, а там! – і ковбаса, і гуси печені, і риба смажена, а вина, а квасу, а компоту – якого ти не хочеш, та найбільше – сметани. Де тільки тієї сметани не було: в глечиках, в мисках, у відрах, на полицях, на вікнах, на землі – ото вже краса божа!

      Став Іван, наївся ще й тут, та й пішов на роботу, у свою «конторку».                                    

     Отак було кілька днів. Їв Іван, пив Іван, ходив на роботу в червоних чоботях, та, видно, скоро йому це набридло. Раніше, пам’ятає, був вільний, як орел: вижав пшеницю, та й під сніп – спати, або – в зарослі очеретяні, а звідти – в ставок, або ще краще, на друге село – до молодиць, а ще краще – в шинок, до чарочки. Тепер же пити не можна, бо людей соромно – голова все ж таки. Сидиш цілими днями в «конторці», проблеми громадські «рішаєш», ще й пройти спокійно не можна вулицею – всі тобі кланяються, шапку знімають – тьху! – оце влип!

      Вирішив тоді Іван не йти більше на роботу, все одно, корова є, сметана є – не піде більше! «Піду, краще, під дубом посплю». Зняв свої червоні чоботи, вкрився кожухом, та й спить. Прокинувся, мац-мац за кожуха – старий, дірявий! Глип на подвір`я – аж там хата стара стоїть: під соломою, на один бік похилилася. Клуня трухлява, валиться, ні ковбаси там нема, ні сметани – одну павутину павуки в кутках снують. Глип він в хлів, аж там і корови немає, немає нічого, ніби все те було сном…

 

Мораль казки. Іван звик до простого селянського життя, в якому тільки й було радості, що полежати під снопом, посидіти в шинку чи поїсти сметани. Але він не розумів, що у світі є ще щось крім цього, до чого можна прагнути і що можна мати. Людині, яка не зацікавлена в собі, в рості власної особистості, зосереджена лише на примітивних потребах, нічого просто так з неба не звалиться. Потрібно власними зусиллями і наполегливістю самому здобувати собі краще життя.

 

 

 

Недосяжна вершина

Десь біля підніжжя височенної гори, на розлогому кедрові, гніздилися благородні гірські орли. Там, в сусідніх гніздах, жили названі брат і сестра – Янек і Астерца. Жили вони у мирі і злагоді, як рідні. Зиму і літо пташенята разом їли, грілися на сонечку і мріяли, що колись, коли у них виростуть дужі крила, вони злетять до самої вершини, туди, де пливуть хмари і біліють сніги.

Минали роки. Орлята виросли, в них з`явилися великі і міцні крила. Янек був старший і полетів першим.

– Не лети, – благала його Астерца, – гора занадто висока, до неї треба летіти не один день і не один тиждень, а ти ще надто молодий, щоб впоратися з цим завданням. Почекай ще трохи, нехай подужчаю я і ми полетимо разом.

– Не хочу! – сказав Янек. – Я полечу сам! І от коли вже полечу, то більше на землю не повернуся!

Як не благала його сестра, як не просила, а все марно. От і батьки приказували: «Не лети, Янеку, розіб`єшся!», а він вперся і все!

І полетів…

Летів він не один день і не один тиждень, та скоро відчув, що його крила втомилися. Звик Янек, що його завжди всі жаліли і турбувались про його, а тут нема кому пожаліти, нема де прихилитися і нема що їсти: як впіймає нальоту якусь мушку чи листочок, то й добре буде...

Летів Янек у люту спеку і холодний дощ, та все дер голову, чи не близько вже та вершина. А вона ще ой як не близько! А далі стало сиро і холодно, Янек застудився, весь горів, але все ж, клятий, летів далі, навіть не думав повертатися.

Та не довго ще тривав його політ, виснажився Янек, ізнемігся, кріпкий мороз зустрівся йому шляху, лапатий сніг заліпив очі, колючі крижані вітри поламали йому крила і він стрімголов полетів униз…

А як упав!.. то побачив, що повернувся туди, звідки все починалося: росте розлогий кедр, і гніздечко на ньому стоїть, а он і струмок, з якого батьки носили їм з сестрою воду. А вершина!.. так і залишилась недосяжною, тільки крила поламала та осоромила…

А тим часом Астерца подорослішала, зміцніла і стала сильнішою, ніж був він, коли покидав рідне гніздо. Справжня красуня! А Янек так і залишився молодим зеленим стрибунцем, а тепер ще й без половини пір`я і з поламаними крильми.

Спустилася вона на землю, обняла його дужим крилом, та й питає:

– Чи ти не забився, братику?

– Виходь за мене заміж, – каже Янек.

– Е ні! – сказала Астерца. – Тепер ти будеш моїм молодшим братом і будеш мене в усьому слухатися, а там, далі, буде видно.

Привели Янека додому, зігріли, вилікували і став він жити, як раніше. Але вигляд у нього залишився пихатий. З того часу в усіх орлят однакове обличчя: очі дитячі, а дзьоб задиристий.