ПРІРВА

Так Микола вчяився в школі:

Десять років утекли,

А своє ім’я “Микола”

Він карлюкав “ Ми- ки- ли”…

Та не та біда що хлопець

Свого імені не знав,

А що раптом на уроці

Два плюс два не рахував.

Вчителі “молились” Колі,

Били в дзвони і в набат:

Не закінчиш Коля школу,

Не одержиш атестат.

Та дарма! В лихій годині 

Хто при владі- той зумів!

Головне, щоб були свині!

Татко атестат купив…

Пролетіло кілька років,

Татко викупив й диплом.

Без навчання, без мороки,

Став Микола агроном!

То ж ходою як в пігмея

Вийде агроном в поля

І питає: люди, де я?

Чи це небо, чи земля?

Якщо небо, то я льотчик,

Якщо море – капітан.

Імідж зміню як захочу,

Бо росте в хліву кабан!

Вчителі, хоч і не люди,

Думку ставили ребром:

“А якщо то прірва буде,

Ким ти станеш, агроном?”

Посміхається Микола:

“Академій не кінчав,

А коли ходив до школи

Слово “прірва” не вивчав!”

Та бува сміється доля 

Над нахабними людьми.

Трапилося так, що в Колі

Захворіли кабани.

Коля за спеціалістом

Бігає, як тінь, слідком.

А у того, як навмисне,

Теж був куплений диплом.

Головний ветлікар вчився

Геть ніяк! Життя навчить!

На посаді примостився

Так робить, щоб не робить…

То ж зайшов поважно, вільно,

В очі глянув кабанам, 

І промовив: “Не стерільно!

Вилікуй хворобу сам!”

Розвернувся й вимив руки.

(Хоч і вимиті були)

Кабани від хворі в муках

Ноги в гору потягли…

Ображається Микола:

“Ти не лікар – дуролом!”

А у відповідь, як з голки:

“Ти сміття – не агроном!”

Побалакали. Між ними

Прірва злості пролягла.

Стали злими і дурними,

Хоч бери тікай з села.

Хто не вчиться душу мучить,

І свою й чужих людей.

І того життя не учить,

А до прірви приведе!