ОТ ВЕЛИКОГО ОКТЯБРЯ  ДО ВЕЛИКОГО УТОПА

1917 - 2017 рукой подать

(ТАЙНЫ ЛЕГЕНДАРНОГО НАЧДИВА)

Евгений Мищенко,  Василий Юдов

Давно уже не существует колхоз имени легендарного начдива Василь Иваныча Чапаева. Да и село Чапаевка прохудилось и количеством жителей, и их благосостоянием. Только деревянная боевая тачанка – символ Гражданской войны, еще догнивает в разобранном виде  возле сельской конторы на пьедестале, когда-то, лет девяносто назад, олицетворявшем победу над белогвардейскими  шкурами.

Да еще дед Максимыч жив пока. А он-то внук то ли Анки с Петькой, то ли Василь Иваныча с Анкой! Точно-то уж и сам дед Максимыч не помнит. Знает, что назван в честь деда своего Василием, а это значит, что Петька здесь не причем.

Однако, присядет по-родственному дед на колесо тачанки и, если есть кому, различные небылицы о своем деде рассказывает, уверяя, что это секретные семейные  тайны, а уж правдивые до тошноты!  И множество таких тайн – успевай слушать.

 

 

ПЕРЕВЕРНУТЫЙ ЯЗЫК

 

Не бывало в Уральской степи белых ночей, все больше темные, томные. Поэтому Чапай рано ложился спать, чтоб коротать небелые ночи, а поднимался с постели белым утром. Ни свет, ни заря, а он уже своим проснувшимся видом дивизионных лошадей пугает - осматривает посты, значит! Готовит личный состав к бою за светлое будущее.

И вот, один раз, заваливает в такую-то рань в резиденцию Петька, а Чапай преспокойно дрыхнет...

-Проснись, Василий Иваныч, худо нынче!

Чапай открыл око, глядь на Петьку,  а у того глазища красные, сапоги лошадиным навозом вымазаны и руки трясутся... Так испугался Чапай, что хотел было спросонку закричать «Измена!», а еле вымолвил:

-Ты что, посты всю ночь проверял?!

-А что, сапоги грязные?!

-Да самогонкой прет и морда, как семафор - красная! Если еще раз без меня посты проверять будешь - убью! Изрублю, как интервента! Как... Как... Хр-р...

Глаза у Чапая закрылись, по телу пробежала сладкая нега, и лишь ртом он бормотал о том, как нужно изрубить Петьку за нарушение воинской дисциплины.

-Проснись, Василий Иваныч! - Петька дернул Чапая за рукав. - Это комиссар Фурманов меня самогонкой упоил! Он на тебя книгу пишет!

-Донос, что ли? - Вздрогнул Чапай и проснулся.

-Навроде того... Иду я вчерась мимо, глянул, комиссар чегой-то пишет. «Чего пишешь?» - спрашиваю. А он так с усмешкой наливает мне самогонки и говорит: «Пей Петька, да рассказывай, какой такой Чапай!»...

-Ну а ты? - Чапай сонным взглядом, с укором уставился на Петьку: будет ли он после такого верным человеком?

-А я и говорю: «После первой не рассказываю!»

Чапай усмехнулся довольный - молодец Петька, верный Чапаю человек! Где ж это видано,  после второй иль третьей правду говорить, а уж после первой завсегда!

-Ну, налил он мне еще и еще, пока я перевернутый язык и ни придумал…

-У-у? – Чапай, с удивлением, глянул прямо на Петькины сапоги и представил себе язык эдак вверх сапогами...

-Как это того?

-А вот скажи, Василий Иваныч, так: «я иду спать».

-Ну-у...- Чапай опустил сонно веки, по телу побежала конница сладости и, конечно, последнее слово Василий Иванович так и не договорил: - я иду-у-у...

-А на перевернутом языке это означает: «По коням! Рысью! Шашки наголо!» - Стал шуметь Петька и Чапаю пришлось проснуться.

-Да ну! Вот бестия! И как же ты вот такое придумал?

Петька стал скромно переминаться с ноги на ногу и отвалил от сапога кусок лошадиного навозу, потом зашептал:

-А комиссар сказал так: если то, что ты говоришь верно - назову книгу Российская Защитная Акция, типа РОЗА…

-А чего это он акацию розой называет? А? - Чапай даже приподнялся с постели, так ему шибко интересно стало. - Акация-то белая! А роза-то красная! Темнит комиссар...

-То-то и я  подумал - темнит! Сегодня к тебе обещался зайтить. Из тебя партрету писать. Так-ить спросит кой-чего про акцию энту, а ты перевернутого языка-то и не знаешь - несовпадения получится. Я опосля всю ночь в конюшне переживал, прикидывал - зачем эндак надо было Фурманову столько самогону на меня извести?

-Да брось переживать, Петруха! Может быть комиссар представление на Орден Красного Знамени пишет! А из чего у знамени древко, а? Из акации! - С надеждой произнес Чапай и, закрыв глаза, сладко добавил: - По коням! Шашки наголо!

-А может и донос... - Пробормотал Петька и, стукнув дверью, ушел.

И сниться Чапаю сон, как он, прославленный комдив, несется на коне, шашкой машет, а Фурманов в это время сидит под кустом и пером скрипит... «Что пишем?» - спрашивает Чапай – «Может представление на Орден?» А Фурманов и отвечает с усмешкой – «А может и донос...» Да как грюкнет кулаком по написанному, как будто дверь закрыл...

Чапай проснулся в холодном поту. Глянул - нету Петьки! Может, все это приснилось? А дрожь по спине не унимается: доносы писать еще рановато - белых еще не разбили, но ведь неспроста комиссар Петьку самогонкой поил... Если бы представление на Орден писал - от Петьки самогонку требовал бы, дескать, ставь за командира своего. А так перевернуто как-то получается.

Глянул Чапай на пол - так и ахнул! Был таки тут Петька! Не сон все это! Вон сапожищами своими наследил, боров нечищеный! Эх, заставить бы его это все выдраить... Чтоб до блеску... Чтоб до... Хр-р... По коням...

 

Дня три Фурманов к Чапаю не наведывался. Да и на кой ему портрет Чапая, ежели и так ясно какой такой Чапай. И Петька по-пьяни все по пунктам расписал: и про картошку в мундирах, и про Анку с пулеметом...

Но вот к концу третьего дня стал Фурманов замечать, что в чапаевской дивизии творится чертовщина. Анка всех посылает в баню, а бойцы берут миски и получают похлебку... Чапай кричит, чтобы арестованного палихмахера увели к Ядреной Фене, а ведут к Чапаю... Нечто Чапай - Ядреная Феня? А Петька обнаглел пуще других. Говорит: «До красной звезды мне эти наряды, я иду спать!» Спать в военное время?! С каких-то пор в дивизии такая чертовщина?! И комиссар пошел к Чапаю за разъяснениями.

-Здрастуй, Ядреная Феня. - Так полушутливо начал было комиссар, но как пригляделся к командиру, остолбенел: Чапай? Не Чапай? Усы-то его, чапаевские, а голова не его - лысая...

-Кто таков, шутник? - Строго спросил командир.

-Как же, Василий Иваныч, я комиссар твой - Фурманов!

-Маланец, что ли? Не знаю таких! Пошел вон! Убью!..

И для достоверности сказанного достает командир Маузер...

Выбежал комиссар, ноги подкашиваются, в желудке мутит, голова кругом идет. Смотрит, боец идет: Петька? Не Петька? Дай, думает, спрошу:

-Эй, боец, кто это в штабе сидит?

Боец смеется:

-Испугался буржуй! Так-ить это ж батька наш - товарищ Котовский...

-А где ж Чапай?

-Чапай три дня назад в Урале утоп. На него какая-то сука донос написала. Он запил с горя, и утоп...

-Как же так: дивизия-то чапаевская, речка вон и горы Уральские... И тут Котовский...

-Окстись, буржуй! - Смеется боец. - Ошибаешься, речка-то Днестр, а горы-то Карпаты! А ты, буржуй, мотай откудова пришел. Не то командиру скажу, он из тебя живо лапшу нарежет.

Вот и пришлось комиссару собирать свои вещички, рукописи всякие и оставить дивизию восвояси. А в Москве доложил, как полагается, чтоб не скомпрометировать свою книгу:

-Погиб Чапай смертью храбрых при переправе через Днестр...

-Через какой такой Днестр? - Спросил комиссара товарищ Дзержинский, дружелюбно.

-Через Уральский! Извиняюсь...

 

И комиссовали комиссара по всем правилам революционного времени. И  стал он писателем во славу будущего Беломорканала. А книга его, правда, с измененным названием, про Чапая до сей поры остается в сердце народа. По ней фильмы делают, анекдоты рассказывают... Вот как все это было с перевернутым-то языком.

 

 

"СЕКРЕТНАЯ КАРТА"

 

 

    По широкой степи, во чистом поле гоняла  Красная конница  Белую конницу, а догнать не могла. Бывало, взметнётся пыль на горизонте, а чапаевцы уж несутся во весь опор! И час, и другой скачут, а всё, как на одном месте! Из сил выбьются, глядь, а пыль уж в другом конце клубится…

И по ночам покоя не было! Чудилось Чапаю отдалённое ржание, слышался ему топот копыт. Припадёт он к земле ухом, что-то считает про себя, а после выдаёт результат акустической  разведки: противник числом во столько-то сабель совершает обходной манёвр на удалении во столько-то  верст, по коням!

Мало-помалу бойцы роптать начали: доколе нам по степям рыскать! Белые, поди, давно уж по домам разошлись, нешто мы рыжие… И поползли  подлые  слухи, что Чапай с ума спятил.

Факт разложения налицо, а спросить не с кого: не было в ту пору у Чапая комиссара…

Позвал он верного своего человека Петьку и говорит:

- Дошли до меня слухи, что ты распускаешь слухи!

- Брешут, Василий Иваныч!

- Может и брешут, а чем ты докажешь, что брешут?

- Кровью своей докажу, Василий Иваныч!

- Крови мне твоей не надо, но иди-ка ты не знаю куда и приведи мне белого офицера, живого, а не мёртвого! Не то срублю я тебе голову, чтоб другим неповадно было!

Сказавши такие слова, он сердечно обнял Петьку:

- А ежели чего, то насчёт Анки даже и не сумлевайся, дорогой ты мой товарищ!

Закручинился Петька, пошёл, поколотил Анку:

- Из-за тебя, стерва, Василий Иваныч  погубить меня вздумал, из личного к тебе интересу!

- Не виноватая я, Петюня, - заныла Анка, - намедни он сам пришедши! Покажь, говорит, что на сердце, а что под сердцем. Раскинула я карты и вышел ему трефовый  интерес, а тебе - дорога и встреча с Валетом оной же масти! Положися на судьбу, Петро Ликсеич, а ежели чего…

- Цыц!..

 

    Нарядился Петька в дорогу монахом, помахал Анке кулаком и поскакал, куда глаза глядят.

Долго, коротко ли ехал он, но не повстречал ни единой живой души, не считая ворон, а ежели считая, то выходило числом более трёх сот!

Кружат они над головой, каркают, а Петьке только и слышится: дурак! дурак!

День сменился вечером, луна взошла ясная, и Петька забылся сном тревожным, чутким.                                                                       

 

   …Снится ему, будто конь вдруг остановился и заржал человечьим  хохотом. Глянул Петька вниз, а там, под кустом Чапай с Анкой милуется!

- И как же это называется?! - горестно воскликнул Петька.

- Кустическая  разведка, Петюня! - отвечает Анка…

Встряхнулся Петька, открыл глаза, а перед ним всадник на белом коне!

Вот тебе и Валет трефовый!..

 

А белый, между тем, внимательно разглядывал Петьку.

- Здорово, монах! Далеко ли путь держишь?

- Далеко, сын мой! - отвечает Петька, а про себя прикидывает, как бы офицера половчее взять, - В монастырь путь держу!

- А откудова ты? - допытывается тот.

- Так-ить из монастыря, сын мой! Откудова же ещё?

- Что-то ты темнишь, отец мой! Тут на сотни вёрст - ни одного монастыря! Может ты и не монах вовсе?

Петька - шасть рукой к бедру, а кобура-то под рясой - вот незадача!

И для отводу глаз, он чесаться давай, будто воши едят его со страшной силой! Изогнулся восьмёркой: одна рука за воротом  дерёт, другая под подолом шарит…

А офицер уж вплотную  подступился, посмеивается:

- Что, воши кусают, ваше преподобие?

- Ага, - простонал Петька, - ажно спасу нет, Василий Ива-а-аше  благородие!

- Да ты никак, чапаевец! - воскликнул офицер.

Пружиной распрямился Петька, да так припечатал в холёную морду, что белый с коня слетел и дух из него вон! Помер…

Огорчился Петька, но ничего не поделаешь! Воротился он в дивизию на третий день без офицера, однако и не с пустыми  руками - с боевыми трофеями!

 

А Чапай саблю вострую точит, грозной тучей глядит.

- Вот, Василий Иваныч, коня тебе доброго привёл! - похваляется  Петька, - глянь, какие зубы!

Чапай будто и не слышит его; оттопырил ус, и самый кончик саблей отхватил, со значением!

- А вот ещё ботинки аглицкие тебе справил - носи!

Чапай  к Петьке уж примеряется, будто фотограф заправский: подойдёт, голову ему поправит чуток, отойдёт, прищурится, дескать, погоди, щас птичка вылетит!

- А вот ливольверт системы «Наган»! Стреляй, Василий Иваныч, на здоровье!..

Так они изматывали друг друга психически, а когда Чапай всерьёз размахнулся, Петька достал кой-чего из-под полы:

- А вот тебе карта секретная! Изучай, Василий Иваныч!

Чапай так и застыл, как памятник!..

«Ай-да Петька, ай-да сукин  сын!» - обрадовался он, но виду не показал, а учинил Петьке форменный допрос:

- Секретная, говоришь? А чего она такая жёлтая и в пятнах? Блины на ей ели, что ли?

- Это в целях военной маскировки, Василий Иваныч! Цвет - хаки!

- Ага, - Чапай склонился над картой низко, поводил носом, - А чего она вся в точках? Не иначе мухами засиженая…

-Так-ить карта - секретная, Василий Иванович, - краплёная, стало быть!

- Верно!.. Чапай задумался. Он мог бы сразу сказать, что карта эта никудышняя, потому как устаревшая, но хотелось осадить Петьку: уж больно гладко чешет!

- А теперь, прохвесор, скажи, как называются вот эти тонкие линии повдоль-поперёк?

- Паралейные имидианы! На картах это завсегда, Василий Иваныч! - пояснил Петька важно, мол, хоть ты и Чапай, а вот я сам запросто бы мог дивизией командовать!

- Я этих секретных карт сколь перевидал - ужасть!

- Пшёл вон!

 

   …Чапай ещё долго изучал карту на предмет дислокации белых. Должен быть какой-то потайной  знак!.. Однако усталость сморила и он лёг спать: утро вечера мудренее!

 И привиделся ему странный сон: заходит будто голая баба - Анка - не Анка, а Дама Треф, переминается у изголовья:

- Я к тебе, Василий Иваныч, по личному вопросу.

- А как же Петька?

- Петька мне никто! Можно я у тебя в головах прилягу, в уголочку?

- Лягай, Анюта!

- Я не Анюта, - загадочно улыбнулась Дама, - Я - твоё Классовое Сознание! Положися  на меня, Вася!..

Чапай  мигом  проснулся  и - к карте: так вот в чём секрет! Вот они где, белые! В головах, в самом верхнем уголочку, где чёрная звезда о четырёх концах!

Немедля созвал он военный совет: так, мол, и так, по данным разведки, опорный пункт белых находится вот тут, товарищи, видите - белогвардейский знак! Это стало быть вон там! - он указал рукой перед собой, - с утра, товарищи, выступаем!

С тем и разошлись. Однако не спалось Чапаю, - стояло перед глазами Классовое Сознание в голом виде и слышалось это: «Положися на меня, Вася»…

 

    Пламя свечи колыхнулось, потянуло сквозняком… В проходе  стояла Анка, но уже в пристойном виде, в исподнем то есть.

Чапай приподнялся с подушки, ущипнул себя - нет не сон!

 - Я к тебе, Василий Иваныч, - заговорила Анка, направляясь к нему.

 - По личному вопросу?

 - По личному, - Анка присела на койку и захныкала, - Петька нынче, как сдуревши, можно я у тебя в ногах лягу?

 - В ногах правды нет! Лягай в головах, Анюта!

 - В головах? - Анка помедлила, - Нет, лучше в ногах…

 - В ногах пахнет! - горячо возразил Чапай, - А в головах подушка вона, какая мягкая!

 - Нет! - заупрямилась Анка, - лягу в ногах, валетом!

 - Валетом?! - Чапай обмер, - Уж не трефовым ли?!.

Ему и впрямь почудилось, что не Анка это, а видение!

Ущипнул он слегка её, за титьку…

Анка взвизгнула и отскочила.

 - Ах, ты старый кобель!..

Хлопнув дверью, она ушла, а Чапай плюнул вослед: тоже мне Дама!..

 

«Ну какая разница, - рассуждал он, прохаживаясь мимо стола, - в головах или в ногах, а ведь всё одно - сбоку! Никакой разницы!..»

Тут он глянул на карту и обомлел: белогвардейская звезда была теперь не в верхнем, а в нижнем уголочку! Выходит, пока то да сё, белые поменяли позиции, обошли Чапая!.. Упредили…

- Измена!! - закричал он страшным голосом.

Петька прибежал первым, в кальсонах, и Чапай припёр его к стенке:

- Где Анка ночью была?!

- При мне, Василий Иванович!

- Врёшь, подлец!

- Ей богу, не вру! Я всю ночь с её глаз не спускавши!

- Не спускавши?! А это как понимать?!! - Чапай тыкнул саблей в чёрную звезду.

Петька от изумления рот раскрыл и подумал, что Василий Иваныч в самом деле спятил на умственной почве и потому выразил полное согласие:

- Ай-я-яй! На минутку отлучилась по лёгкому, а что натворила! Вот паскуда! Убить её мало, Василий Иваныч, но у пулемёта ставить некого!

 А вокруг уж толпа образовалась, и Анка сквозь толпу пробирается, заспанная, но одетая по полной  форме:

- Кого убили, Василий Иваныч?

- Даму Треф… По коням !!

 

    И поскакали чапаевцы по утренней росе. К полудню добрались до низины: нету белых! Что за чертовщина?

Петька взял карту, повертел её, и по его разумению выходило так, что белые не внизу, а вверху, в левом уголочку:

- Вон, Василий Иваныч, видишь - звезда белогвардейской масти!

 

    Мотались они целый день, все углы обскакали, однако без толку!

К вечеру вернулись на прежнее место, уставшие и голодные, как черти!

- Дело тут нечистое! - сказал за ужином Петька, - Надобно, Василий Иваныч, карту эту ликвидировать!

- Это тебя надо ликвидировать! - ответил Чапай, обгладывая  окорочок неизвестной птицы, - Вот разобьём белых, разберёмся, тады, что ты за птица!

- Эх, а замечательная тады жизня будет!..

Тут Анка с самоваром подоспела:

- Откушайте чаю с сахаром, Василий Иваныч!

 

Очень любил Чапай после трудов ратных, особенно вечерком, погонять чаи на свежем воздухе да помечтать за новую жизнь!

А карту негодную приспособили на манер клеёнки.

И вот уж сидят они втроём, упревшие да разомлевшие, напевают негромко:

- Чёрный ворон, чёрный ворон…

Вечерний туман стелился по степи мягким одеялом, и Чапай сказал, что надо ложиться пораньше, потому, что завтра рано вставать…

 

   …Тёмный силуэт одинокого странника возник будто из ничего;

он плыл навстречу, не касаясь земли, и сразу повеяло религиозным дурманом. Анка перекрестилась, Петька осторожно глянул на Чапая, но тот и усом не повёл.

- Вечер добрый! - молвил странник, приблизившись, - который тут Чапай?

- Ну я! - Чапай выпятил грудь.

- А я - Фурманов, комиссар твой!

- А коли ты комиссар, то почему пеший? - усомнился Чапай, - Почему босый? И чего у тебя морда такая чёрная?

 

И поведал комиссар, что в пути подвергся он разбойному нападению, что тут, у Чапая под боком бесчинствует банда чёрных монахов, а он, Чапай, тем временем преспокойно чаи распивает!

Чапай встрепенулся:

- По коням!

- А как же я! - обеспокоился комиссар.

Привели ему трофейного коня.

- Моя кобыла! - воскликнул комиссар, - Аврора! Авророчка!

Кобыла тоже признала хозяина: заржала, забила копытом!..

 

Вернули комиссару ботинки аглицкие, портупею, ливольверт системы Наган…

- Ну, спасибо, Василий Иванович!

- Петьке спасибо скажи! У белых отбил…

- Спасибо, Пётр! От имени… - Комиссар попытался обнять Петьку, но тот увернулся и глядел исподлобья.

- А карта! - вспомнил комиссар, - Не было ли у белых карты?

- Эта ли? - Чапай стряхнул объедки и вручил комиссару злополучную карту.

Тут и секрет открылся: звезда четырёхконечная вовсе не белогвардейской знак, а Роза  Ветров! А сама карта никакая не секретная, а географическая, и нет на ней ни белых, ни красных!

 

 

 

ЖЕЛЕЗНЫЙ ЗМИЙ

 

Политработа Фурманова сводилась к мероприятиям: как лучше организовать время личного состава чапаевской дивизии. Поэтому везде рдели лозунги: «Пьянству бой!», «Враг не спит!», «Дурман религии - вон из армии!».

Постоянная занятость бойцов в таких мероприятиях мешала прославленному начдиву Чапаеву выявлять Белые армии. Трезвые бойцы просто не хотели замечать беляков в голой степи даже ночью, хотя религиозно верили, что Белые армии не спят!

Они же, Белые армии, для Чапаева слыли неким белым бельмом, сродни белых пятен, таким, что было похожее на бельмо у Петьки на глазу.

Белое бельмо Петьке на глаз водрузила Анка, при изучении пулеметного дела. Показывая Анке деталь пулемета «прицел», Петька, как-то небрежно, напомнил о прицеливании к цел...

На этом слоге и схлопотал, как говориться, в глаз. Бельмо разрослось, и только красной повязкой можно было скрыть его на Петькином лице.

 

Чтобы избавиться от комиссара Фурманова на некоторое время, освободить бойцов для ратных дел, Чапаев созвал совет своих верных людей.

Петька, с повязкой на глазу, был похож на капитана «Летучего голландца» и все к нему прислушивались, как к лидеру, даже если бы Петька предложил бы вышить  на красном знамени «Веселого Роджера»...

На совете разные были предложения: послать комиссару черную метку, пропустить его через строй с розгами. Кто-то предложил напоить комиссара самогонкой!

Большинством последнее предложение не было поддержано из экономических, моральных и политических соображений, ведь самогонка самим нужна!

Согласились на то, чтобы послать Фурманова с секретным пакетом в Китай или Индию. По крайней мере, он сможет вернуться оттуда под конец Гражданской войны...

На том и порешили.

Только адрес был немного изменен. Фурманов направлялся в Москву, лично к товарищу Владимиру Ильичу Ленину, понятное дело, с секретным пакетом.

Совет закончился под утро.

 

Сургуч для пакета содрали из старой довоенной депеши, которую, по словам Петьки, не успел сожрать деникинский шпик-почтальон, как бы ему эту депешу в рот не запихивали.

Конверт соорудила Анка из фотокопии портрета Николая-второго в военной форме... Ибо до появления в чапаевской дивизии комиссара Фурманова все считали, что энтот портрет есть фотографической физиономией Александра Васильевича Суворова и бережно его хранили на видном месте, на манер иконы.

Когда Анка придавала портрету форму конверта, в ухе Николая образовалась дыра...

-Император вшивый! - Ругался Чапаев. - Кабы не секретное письмо самому Ленину, спользовал бы тебя в уборной!

-Гнилой монарх, - подсказала Анка, - только руки измараешь, Василий Иваныч.

-Тады... Тады... - Чапаев стал было думать, чего бы он сделал «тады», да вдруг заметил, что через дырку в ухе конверта смотрит правый глаз Николая...

-Вона тады что! - Возмутился начдив. - Каков подлец! Дорогу к Ленину проглядеть вздумал!

И уж было размахнулся Василь Иванович шашкой, чтобы продырявить глаз императору, как тут Анка:

-Тихо, Василь Иваныч, комиссара разбудишь. Чичас я сама с монархом погутарю...

Она ходила с конвертом взад-вперед, чего-то шептала, плевала и, наконец, залепила дыру шкуркой от картошки, залила ее сургучом.

Текст для Владимира Ильича отыскать было трудно. Вернее, сказать вождю революции было что, а вот записать на бумагу некому. В чапаевской дивизии было только два грамотея: собственно сам Фурманов и убежавший из Томского цирка-шапито пудель... Пудель умел считать цифры до пяти и читать названия большевистских газет «Искра» и «Правда».

После долгих раздумий Василий Иванович решил ничего не посылать Ленину, окромя пустого, запечатанного сургучом конверта. Во-первых, потому, что конверт Анка залила сургучом и в него уже ничего вложить невозможно, а во-вторых, если Ленин есть великий человек и гений, то он и без всего писанного поймет, что хотел сказать ему прославленный начдив!

 

-Решил я послать тебя в Москву, - по-дружески, с красными от бессонницы глазами, предложил Чапаев комиссару ровно в семь часов, во время приема по личным вопросам.

-На ловца и зверь! – Обрадовался комиссар. – Я и сам хотел в Москву смотаться. Пришло время, начдив, всю твою дивизию на колеса ставить!

Василий Иванович не мог представить всю свою дивизию на колесах. Он мог бы представить одного бойца на колесе, но это был бы уже не боец, а какой-нибудь эквилибрист… Цирк получается, а не война!

-Ну, это ты, того, зверя в Москве нету, выбила его Красная армия, и ловить там тебе нечего! – Строго заявил Чапаев. – И не для того моя дивизия на копыта поставлена, чтобы ейную на колеса, как в цирке… Вот тебе пакет секретный, лично Владимиру Ильичу передай. Ты человек грамотный – тебе пакет и в руки!

 

Когда Фурманов отбыл из дивизии, Чапаев сонно усмехнулся: «Ловец, туды  твою!.. Пока он зверя в Москве искать будет, мы тут пару Белых армий наголо и порежем! Циркач… Эквилибрист…» Так и заснул начдив сверху развернутого плана боевых действий, а первый разведэскадрон уже ускакал в направлении вражеских позиций. Во главе эскадрона весело размахивал шашкой красноармеец с красной повязкой на глазу.

 

Проспал Василий Иванович часов так  десяток к ряду, а когда проснулся, сразу Анку к себе приказал:

-Ты, Анюта, сны вещие разгадывать могешь?

-Чаго я только не могу! – Похвасталась Анка. – Матушка моя, перед тем как ее сожгли на костре мироеды капитала, всему меня научила: и порчу всякую на скотину навести, и мужика какого от двора отбить…

-Тады скажи мне, чего бы значило: толи скачу я, толи стою посередине степи, а надо мною яйцо, как слон, сверкает, мигает. И голос как бы небесный «Бросай Васька братоубийственную войну, не то утопим в речке, как паршивого кота»…

-Так ведь ведомо к чему это, - воскликнула Анка, - к непогоде! Снег пойдет!

-Какой снег, Анюта, лето же нынче?

-Ну, значит, известие получишь, особой важности! – Фыркнула Анка. – Вона Петька с разведки бежит.

Петька ворвался в штаб весь потрепанный, с перебитой шашкой, даже повязку красную потерял и зловеще  сверкал бельмом налево и направо.

Анка от такого его вида простила все на свете и уже согласна была продолжить науку пулеметного дела… Но, подумав, удалилась, испугавшись.

-Василий Иваныч, ты змиев видал? – Ошарашено спросил Петька.

-Белые, Петька, все змии! – Ответил уверенно комдив.

-Да не, Василий Иваныч, настоящих змиев – железных!

-Железного Феликса видывал, а вот кто таков железный змий?

-Ого! – Докладывал Петька, - Это что в книжках пишут: огнем дышит, головой вертит, в землю зарывается! Об его шкуру мы все шашки поломали, а он, гадюка, из своего единственного глаза огнем стреляет. Вона мне буденовку продырявил…

Глядел Чапаев на дыру в буденовке и думал: «Видать косой, змий-то»… А вслух сказал:

-На, вот, прицепи звезду, и незаметно будет! Эдакой звездой я все дырки затыкаю. У Фурманова их навалом!  А теперича веди меня, Петр, на змия того поглядеть. Не верую я в сказки – не интернационал это, чтоб в их верить! Не пристало и красноармейцам в сказки верить.

И накинул Чапаев на себя бурку, всю увешанную красными звездами.

-Моль, зараза, поточила! – Оправдался он перед Петькой.

 

Пять суток наблюдали из засады Василий Иванович и Петька за действиями змия. Но тот стоит себе посередине степи и никакой стратегии не проявляет…

Особенное внимание змию уделялось ночью. Но и тогда он, весь освещенный звездами, наводил тень на плетень своим бездействием. Петька, от скуки, грыз ногти.

-И чего он, змеюка поганый, высиживает? Умер что ли?

-Сдается мне, - сказал Чапаев, - не змий это! У змия должно быть не меньше как три башки, хвост аршин десять, и крылья птичьи…

-Ну, положим, - рассуждал Петька, - пару голов в прошлой атаке мы ему оттяпали, хвост сам отпал с испугу, как у ящерицы, а крылья… Так-ить, змий-то железный! А стало быть ненормальный…

И тут Петьку осенила догадка, что он чуть палец себе не откусил:

-Родился он таким, понимаешь?

-Не мути! – Обрубил Чапаев. – Задницей чувствую я, не змий это! Коли ты змий, то должен быть ползуч! А может ты, одноглазый, не тем глазом смотрел?

Петька от такого оборота половину ногтя забыл выплюнуть и закашлялся. А Чапаев сердито продолжил:

-Не верую я в сказки, хотя, однако, не мешало бы эту белогвардейскую нечисть прощупать сабельной атакой.

-Так щупали уже! – Обиделся Петька. – Вона все шашки пополам!

-Это ты Анку так щупать будешь, пополам! – Разозлился Чапаев. – А в тактику боя не лезь. Не твое, одноглазый дело! Чичас же снимаем пост наблюдения и поднимаем дивизию в атаку!

 

В Москве, в наркомате обороны, Фурманов подал заявку на обеспечение чапаевской дивизии броневиками и бронепоездами. Но нарком вежливо заявку отклонил, ссылаясь на то, что бронепоезда Чапаеву в Уральской степи не нужны, ему нужны бронепаромы или бронелодки, которых еще не придумали,  а броневики еще не отбиты у господина Петлюры.

Но, все же, учитывая вклад чапаевской дивизии в исход Гражданской войны, нарком наградил чапаевцев автомашиной, экспроприированной у убежавшего авиаконструктора. А еще, лично от товарища Сталина, лично для Чапаева, был передан кулек апельсинов, подарок от грузинского народа.

На капоте  автомобиля красной краской было начертано: «Даешь Деникина!», а ниже, золотыми: «Наше дело правое – левой!».

 

Комиссар Фурманов возвращался в дивизию на автомашине, которая блестела свежей краской и оставляла за собою  клубы вонючей пыли. Комиссар думал о словах, сказанных на прощанье наркомом: «Защитить завоевание холодного Октября – это, значит, не утопнуть в теплом Июле! Не в кошки-мышки мы должны играть с беляками!»

И, вдруг, где-то в районе дислокации Чапаева, узрел комиссар в степи брошенный танк.

-Вот, удача! – Решил комиссар. – Теперь мы покажем белякам кошки-мышки! Попробуйте против танка голой шашкой! Да вот и пример – сколько вокруг танка сабельных обрубок валяется… Дурак какой-то атаковал.

Фурманов припарковал автомобиль к борту танка, а сам залез во внутрь бронированного механического зверя.

 

Дивизия Чапаева, шашки наголо, неслась по степи с сумасшедшей скоростью, заходя с двух сторон к железному змию. Неустанно строчили пулеметы максимы с тачанок, поражая цель: огромного железного змия,  а рядом, маленького змееныша.

-Вона чего змеюка неделю не двигалась, - объяснялся Петька, - она дите высиживала! Сука, стало быть, змеиная!

Когда атака с двух сторон пронеслась мимо гадов ползучих и конные отряды развернулись для повторного разбега, то от подаренной наркомом автомашины осталась неопределенная груда механических частей. Танк все выдержал, бронированный, как ни как!

Фурманов, чуть было не побелел, сидя внутри танка, и, ни живой, ни мертвый, догадался выбросить вверх свое исподнее белье на манер белого флага.

-Во, как надобно! – Гордо заявил Чапаев. – От одной атаки змеюка белый флаг выкинула…

-Боится, чтобы ей яйца не подмяли. – Радовался Петька. – Плодючая, видно, зараза. Вона сколько икры оранжевой размусорила вокруг себя и дитяти…

-Возьми, Петр, пару эскадронов и конвоируй эту гадину в штаб дивизии! – Приказал Чапаев. – Тады разберемся откудова такие отродья ползают по стране Советов и сеют апельсиновую икру по степи…

 

Танк припарковали к забору штаба дивизии. Он красовался будто железный сфинкс у гробницы фараона. От автомашины остался только капот, где красными буквами «даешь…», а золотыми «…право…».

Фурманов приказал бойцам капот поровнять и дописать недостающие буквы, прикрепить капот на стену штаба, как агитацию.

Василий Иванович был в состоянии полнейшего конфуза. Он отцеплял со своей бурки красные звезды и слушал воспитательную речь комиссара:

-Учиться тебе надобно, Василий Иваныч, учиться! Бить белых в июле, это не в кошки-мышки играть в октябре…

-Это все Петька, - оправдывался Чапаев, - змий, говорит, железный, высиживает, говорит…

-Ну, с Петькой мы еще разберемся, куда его бельмо белое смотрит. Но ты-то, Чапаев, опытный полководец, награжденный самим наркомом автомобилем, а Иосифом Виссарионовичем лично апельсинами, поступаешь не по-ленински – с шашкой на танк. А ежели бы в нем сидел не я, а женщина, например, с дитем малым, что тогда? Ты и на нее всю дивизию поднял бы, шашки наголо?..

-Не-е, - запротестовал Василий Иванович, - для женщины и одного Петьки хватило бы! Да и я сам бы не прочь бабу из танку выкурить. Кабы эксперимент был бы. Я прикажу Анку в танк запереть… Вот, только, дите где взять?..

-Эх, ты, стратег! – Пожурил Чапая комиссар. – А что бы сказал бы Владимир Ильич, когда узнал бы, что прославленный начдив воюет с бабами и детьми малыми? А?

-Ну… - Еще больше сконфузился Чапаев. – Ну ты, не перегибай-то! Скажешь еще, воюет! Ты-то пакет секретный Ленину передал?

-Не пришлось, Василий Иванович, мне Ленина видеть. Архизанят он. Но пакет твой передал лучшему другу и соратнику Владимира Ильича – Иосифу Виссарионовичу Сталину. Он сказал, что обязательно твой пакет Ленину покажет в развернутом виде, чтобы он на портрет взглянул, а тебе вон апельсины прислал и просьбу частного характеру…

-Какую такую просьбу? – Пробудился от конфуза Чапаев.

-Просил он у тебя узнать, не глубока ли речка Урал? Не то в Москве жара стоит, даже искупаться негде…

-Шутник, однако, соратник… - Тихо, про себя, заметил Василий Иванович. – А все-таки  врешь, не возьмешь!

 

 

 

НОЧНАЯ ВЫЛАЗКА

 

Сидя на корточках, Петька старательно чистил чапаевские сапоги двумя щётками и думал, какой он молодец, что раздобыл гуталину.

Как раз над головой вороны затеяли свару и он отвлёкся:

- Василий Иваныч, а верно ли, что вороны триста лет живут?

- Верно, - лениво отмахнулся Чапай.

- Триста лет! Это ж получается три века! Это ж какая несправедливость в мировом масштабе!..

 

- Василий Иваныч, - заговорил он полушёпотом, - а вот, к примеру, сказали бы тебе: будешь жить триста лет, но быть тебе вороном - согласился бы?

- Не! - Чапай брезгливо поморщился, - Они падаль жрут!

- Ну а всё же, Василий Иваныч, чтоб ты делал, ежели б вороном обернулся?

- С голоду бы подох, а падаль жрать не стал бы!

- Оно конечно! - согласился Петька, - Ну а до того?..

- До того, как подох? - Чапай пожал плечами, - Летал бы!

- Это уж, как пить дать! - резонно заметил Петька, - А вот как насчёт тактики, Василий Иваныч?

- Полетел бы впереди стаи, - ответил Чапай скромно, - увлёк бы личным примером…

- Куда? - Петька воровато огляделся, - Ну в смысле общей стратегии!

- Ну мало ли? - Чапай замялся, - Да отвяжись ты! Пристал, как репей: чего да куда!..

 

«А и в самом деле, какая разница? - подумал Петька, - Куда б ни летел Василий Иваныч, а его, петькино дело, - быть завсегда рядом!

Куда Чапай, туда и Петька!»

Он серьёзно занялся сапогами, засопел, а Чапай опять попытался сосредоточить мысли вокруг деникинского штаба… Однако мысли разлетались в разные стороны, как вороны!

 

- Собрал бы всё вороньё, - вдруг заговорил он, устремив взор куда-то в небо, - и внезапной атакой сверху ударил бы в самую голову!..

- Ну и…- выдохнул Петька.

- Выклевал бы глаза Деникину!

Петька загоготал! Он, конечно, смеялся над Деникиным - поделом ему! Ай, да молодец, Василий Иваныч!..

А Чапаю вдруг представилась эта дурацкая картина, как он, прославленный начдив, словно мокрая курица, сидит на деникинской голове с поганым глазом в зубах…

- Тьфу! Да иди ты в жопу!

- Не-е! - мечтательно протянул Петька, - я бы в Питер слетал! К Ленину… Сказал бы ему: Дорогой товарищ…

- Вороны не говорят! - оборвал Чапай.

- Ну это я так, к примеру!

 

И одуревши от своих фантазий, Петька даже щётки побросал, а правую руку приложил под козырёк:

- Дорогой товарищ Ленин, докладаю тебе…

- Вороны не говорят! - Чапай побагровел в лице, - Вороны каркают!

Петька вздохнул:

 - Ну тогда бы я всё равно накаркал бы ему, по-вороньему, значит, так, мол и так…

- Дурья башка! - взвился Чапай, - Да нешто Ленин станет ворону слушать!? Ленин!! Соображаешь?!!

- Да это я шутейно, - надулся Петька, - я к примеру, а ты…

 

Он пошоркал голенища рукавом для пущего глянцу, но Чапай уж встал и отстранил его ногой. Сапоги сверкали на солнце так, что Василий Иваныч даже зажмурился, и видно было, что он доволен петькиной работой, а ругался всё больше для порядку.

- Думать надо! Кто Ленин, а кто… Ну кто ты такой? Ты есть гнида против вождя! Гни-да! А туда же - докладаю!..

Чапай потянулся, поправил ремни, а Петька глядел снизу вверх на него, такого агромадного полководца и представлял себя гнидой…

 

Но не какой-нибудь и не где-нибудь, а на самой ленинской голове! Куда Ленин, туда и Петька, только он даже ещё выше!..

Чапай зашагал было прочь, и тут Петька будто выстрелил в спину:

- А ежели бы сам Ленин приказал: жри падаль!!

- А что - и жрал бы! - ответил Чапай невозмутимо, - С большим удовольствием! И тебя бы, подлеца, заставил!.. Я вот гляжу на тебя, Петька, и понять не могу: вижу, что выпимши, а перегару не чую! И чем ты таким вонючим закусываешь, бестия? Дохлой вороной, что ли?

- Да не выпимши я! - огрызнулся Петька, - И не жрамши!

- А чего глаза красные?

- Так-ить всю ночь не спамши!

- А чего не спамши? - Чапай подмигнул, - Небось с Анкой пулемёт изучал?…

И  Петьке до того обидно стало, что он даже зубами заскрипел, схватил банку…

- Гуталину-то в дивизии нету! Нигде нету! Сам Семён Михалыч дёгтем перебивается! А я вона - раздобыл, нонешней ночью…

В штабу, ажно в деникинском!!

 

 

ВЕРБЛЮД В ПУСТЫНЕ

 

И охраняли завоевания Великого Октября, и берегли Его как зеницу ока своего, легендами ославленные красноармейцы чапаевской дивизии. А для того и военный совет был созван при комиссаре Фурманове. и тут-то Чапай речь держал:

-Чичас обсуждаем военную операцию «Верблюд в пустыне». Вариант «Азьм»: переправляемся через реку Урал, спускаемся галопом в Каракумы, ищем белых. Превосходящими силами рубим деникинцев и маршем возвращаемся назад. Вопросы будут?

Петька почесал брехню и задал непредсказуемый вопрос:

-А если превосходящими будут беляки?

У Чапая левый ус вздрогнул, Чапай взглянул на комиссара, но все же Петьке  ответил по-отечески значимо:

-У нас есть вариант «Бэ-э-э». Если превосходство на стороне беляков, тогда мы на фиг никуда не переправляемся, пускай они галопом ищут нас, хуть под водой, и не находят.  Вопросы будут?

Снова Петька после почесона:

-А если белые прячутся в тайге?

-Ишь ты, таежник! - удивился Чапай познаниям Петьки в области климатических зон, - Тогда и операция будет называться «Верблюд в тайге».

-А если в тундре?

-«Верблюд в тундре».

И тут Петьку прорвало в области почесона брехни:

-А если беляки прячутся на болотах, то операцию назовем «Верблюд в болоте»? А если в джунглях, тогда  «Верблюд в джунглях»? А если в прериях, то…

-Тут ты, географ, конечно, прав, - задумчиво перебил Чапай Петьку, - одним верблюдом всю революцию от беляков не защитить! Но у Советской власти наверняка есть еще в запасе различные твари, какими можно назвать военные операции во многих местах мира.  А животные израсходуются, то растения есть, фрукты всяческие. Те же пильсины, например. На то Великой Октябрьской Революцией и Советская власть создана: чтоб искать врага везде, хоть под подушкой! Вынь, да положи врага на лопатки! Вот так-то, Петруха!

-Мудрый ты, Василий Иваныч, аж жуть! - согласился Петька, - и мудрость твоя тебя переживет, в веках останется! Другие командиры на тебя равняться будут, мудрость свою с твоей сличать!

-Вот, куда загнул, подлиза! – Вмешался комиссар Фурманов. Его самого начинала зудить гнида зависти от того, что к Чапаю прислушиваются как бы к попу, безоговорочно. И стал править комдива:

-Ну, во-первых, вариант операции  не "Азьм", а "Азимут". И прежде, чем форсировать реку Урал, нужно кому-то обследовать дно, мели, так сказать, глубины, водовороты...

-Дык энто все Анка знает! - уверенно заявил Чапай, - Она когда портки стирала, после последней атаки эскадрона, в водоворотах все портки и утопились. Эскадрон теперича на голых жопах шаровары таскает.

-Так это ты, начдив, боевую пулеметчицу в прачки приспособил? - Сердито отметил Фурманов, - Не ценишь ты свой боевой состав! Революция, под руководством Ленина, на то и совершалась, чтобы равенство меж людьми из рабства и гнета добыть. И прачки, поэтому, государством управлять могут, а тем более из пулемета палить! И нечего им назад старые режимы реставрировать!

-В наряде она была... - Обиделся Василь Иваныч, потому как уважал Ленина, и упрек Фурманова его задел за живое.

-Да, ладно, ладно, - примирился Фурманов, - пусть Анка знает, где портки утопли, но она рядовой красноармеец и стратегии из водоворота не уловит. Тут нужно чтобы опытный военный эксперт на водовороты взглянул. Ну, вот как бы ты, Василий Иванович, со знанием боевого искусства, вот тебе и задача - изучить фарватер реки Урал, ежели таковой имеется.

Петька снова взялся чесаться за брехню, потому как аглицкое слово "фарватер" не укладывалось в прямолинейные красноармейские мозги, освобожденные Великим Октябрем. Верблюд укладывался, а фарватер нет.

Чапай также не ведал аглицкого языка и считал себя сухопутным волком, а отнюдь не морским, но на умняк Фурманова ответил жестко и строго:

-Фарьватер, так фарьватер, изучим, значит, чичас же! С Анкой пойдем в речную разведку. Возможно, и портки разыщем.

-Эх, акваланги бы вам заиметь для такого дела, - Мечтательно произнес Фурманов, - так французы с нами не воюют, отбить не у кого.

-Не боись, когда-нибудь все отобьем! - Заверил комиссара Чапай, - Такую мировую революцию раздуем, что и твои авакшланги появятся!

-А как же я? - не переставая чесать брехню, обозвался Петька, - Операция "Верблюд в Урале" без меня обойдется?

-Не обойдется, Петруха, - успокоил его Чапай, - Бери пулемет и пристреливать тот берег будешь, как бы какая-нибудь белая сволочь у нас фарьватер не отбила. На сим военный совет считаю закрытым.

 

И изучал Василь Иваныч мели и глубины реки Урал подробно, долго и усердно. А Анка на берегу картошкой карту фарватера складывала. А Петька постреливал из пулемета по белякам, как бы так же изучавшим реку для обратного форсирования согласно варианту "Бэ-э-э". Вот только Великий Октябрь, вместе с комиссаром Фурмановым написали совсем другую историю, увековечили, так сказать, великого прославленного начдива, где не было места верблюдам. 

 

 

НЕЧИЩЕНАЯ КАРТОШКА

 

В выходной от ратных подвигов день любил Чапай в шашки сыграть. Бойцы чертили на пыльной дороге шашечное поле, расставляли картошку и выбирали для Василия Иваныча соперника.

Играть с самим начдивом дело нешутейное. Поэтому никто из бойцов не осмеливался играть по собственному желанию - все переглядывались, роптали...

-Эх, была, ни была! - Вызвался Петька. - Ну-ка, Василий Иваныч, давай сбацаем!

Играть с Петькой Чапаю изрядно надоело - как ни выходной, так крутится он около культмассовых мероприятий, будто бы окромя шашек во всей дивизии работы нет.

-Петька нынче в наряде! - Приказал Чапай. - На кухне картошку чистить треба!

Конечно, без Петьки игра - не игра, но уж больно шустрит в дамки пробраться и все норовит начдива в сортир загнать! Пусть пока на кухне Анку подменит, а Анка в шашки сыграет!

-Ты бы, Василий Иванович, бойцов в шахматы играть научил. - Подсказал комиссар Фурманов.

Чапаю стало стыдно, что он, прославленный командир, а в шахматы играть не умеет. И чуть было не покраснел перед своей красной дивизией, как тут Анка:

-По что вызывал, Василий Иваныч?

-Хочу я с тобой, Анюта, в шашки сыграть. Оно-то, конечно, можно и в шахматы сыграть, - прищурился Чапай,- но то игра как бы буржуйская: шахи, короли, королевны всякие. И маты совсем не наши, чуждые нам маты! А шашки игра пролетарская - наша, стало быть, игра! Выбирай Анюта, какими будешь играть: черными, али белыми?

 

Вся дивизия подступилась вокруг. Каждый боец знал: не любит Чапай белыми играть.

Зажал Чапай в одной руке чищеную, значит белую, картошку, а в другой нечищеную, значит черную, спрятал руки за спину...

-А Ленин тоже в шахматы любил играть. - Слукавил комиссар Фурманов. Он-то знал, как Чапай уважает Владимира Ильича.

Чапай побелел... А после, когда окончательно покраснел, ответил комиссару официально, вопросом:

-А какими шахматами Ленин любил больше играть: черными, али белыми?

И не дожидаясь ответа заключил:

-То-то же! Я тоже люблю играть черными! Анюта, говори в какой руке?!

Анка нерешительно указала на левую. И, глядя на Василия Ивановича, упала на колени. Откуда  ей, рядовому красноармейцу, лучшей в дивизии пулеметчице было знать, что белые всегда правые...

Чапай стал похож на бездыханного боевого коня в позе прыгающего слона. Он застыл перед шашечным полем в недоумении: или же ходить буквой «Г», или же сикось-накось.

 

Не ведала Анка, что натворила! Не простит ей Чапай такой выбор! Так и знай - в сортир загонит и быть ей битой, как говорится, наголо и возможно вожжами. Вовремя Петька подоспел:

-Белые, Василий Иваныч!

-Да знаю, - рассеяно бормотал Чапай, - у Анки черные!

-А ты, Василий Иванович, не горюй, - вмешался Фурманов, - ты представь, что это вся твоя дивизия на белых конях скачет.

-Не могу! - Чуть ли не рыдая обрубил полемику Чапай. - Это что же получается, я впереди дивизии на черном коне скакать буду?! Командир должон...

-Василий Иваныч, белые! - Неунимается Петька.

-Иди ты, Петька, куда я послал! На кухню!

-На кухне белые, Василий Иваныч!

Пока Чапай доставал из кобуры наган, чтобы выстрелить вверх и закричать «Измена!», Фурманов дивизию поднял в ружье и с докладом к командиру:

-Именем революции, веди нас, товарищ в бой!

-Ну, коли так, - смягчился Чапай, - тогда, как сказал великий полководец Македон-с... Ганибал-с... Ага, товарищ Фрунзе, лучшая защита - стремительная атака!

И с этими словами чапаевцы лавиной бросились на кухню.

 

Была ли чапаевская дивизия железной, скажет история, а пока брали бойцы кухню, наделали столько металлического грохоту и скрежету, что даже у самого начдива на зубах нервы открылись.

Чапаевцы разгромили кухню, разбили котлы, перевернули кашу и пошли дальше - в дивизионные склады. И, наверное, не устояли бы ветхие деревянные сооружения от такого стремительного натиска революционного пролетариата, и голодала бы чапаевская дивизия еще долго, если бы не отличился Петька:

-Вот су-ка! Вот где, Василий Иваныч!

Он извлек из помойной ямы эту самую суку - не суку, но по всему видно и не кобеля: в белом халате, со стеклянными пузырьками.

-Гляди, где спрятался! А халат-то белый, Василий Иваныч! Стерьва белогвардейская!

Мазаные-перемазанные в сажу и кашу бойцы окружили помойную яму и с гневом смотрели на белый халат белогвардейского разведчика.

-Да она баба! - Удивился Чапай. - Футы нуты, мы что же, у Деникина всех мужиков перебили?

-Белячка! - Сиял радостный Петька. - Черт в юбке!

-Как звать? - Решительно спросил Чапай.

-Розалия ее зовут! - Ответил комиссар Фурманов. - Это сотрудник санэпидемстанции. Вчера из города приехала искать бактерии.

В чапаевской дивизии наступила молчанка. Чего такое «бактерии» дивизия не знала, а вот что Розу со станции Фурманов привез - это понял каждый и уж подумал: не измена ли в штабе?

-А коли так? Кто докладал об ее приезде? Про «материи» эти самые?

-Да ты че, Василий Иванович, - ужаснулся комиссар - еще вчера про Розалию говорил с пробирками...

-Да не с придирками я! Хочу знать, кто ейной бабе этот дурацкий халат разрешил носить? Нешто у Советской власти нету красной материи?

Тут-то Фурманов и ответил:

-Есть у Советской власти и красная, и оранжевая и, если надо, голубая материи, потому как материализм. Но материю экономить нужно - до коммунизма дорога далекая, мало ли на что еще наш материализм понадобиться. Есть у революции начало – нет у революции конца! А сколько еще революций может быть впереди! Поэтому лекарям, ученым и поварам Ленин разрешил носить белые халаты! А Розу не трогать! Она здесь для того, чтобы дивизия не «дезинтерировала»!

Затем, слово попросила Розалия. Она заклеймила позором красноармейцев, которые безответственно относятся к санитарному состоянию дивизии и уподобляются буржуйским свиньям - сплошь облитых сажей и помоями. Нам с ними не по пути! А еще нам не по пути с тем красноармейцем, который вытаскивал Розалию из помойной ямы. Он никогда не придет в коммунизм потому, что хватается руками не за те места, за которые нужно хвататься, чтобы соблюдать личную гигиену! После, Роза заверила, что дивизия «дезинтериить» не будет, так как наложен запрет на употребление бойцами нечищеной картошки!

-Так-ить, чищеная картошка - это как бы буржуйская, белая, Василий Иваныч. - Стал оправдываться Петька. - Да и там, в яме, я Розалинду совсем не хватал, а арестовал как агрессора...

-Цыц, подлец! - Приказал Чапай. Но митинг уже закончился, и сотрудница санэпидемстанции снова ушла в яму.

 

В шашки уже никто не хотел играть. День был испоганен до основания. Бойцы шатались то там, то сям, вспоминая про кашу. Один Петька как бы наглел:

-Василий Иваныч, давай в шашки сбацаем?

Ничего не ответил Чапай. Молча подошел к шашечному полю и как зацепил сапогом со всего маху и белую-чищеную, и черную-нечищеную картошку, что покатилась она за пределы поля.

С той поры прошло немало времени. Что-то может и забылось про легендарного начдива, но его удар сапогом по картошке навсегда останется в памяти народной, ибо этот удар подарил миру настоящую пролетарскую игру в шашки, которая называется «игра в Чапаева». Вот как оно все обернулось.

 

 

АТМОСФЕРНОЕ ЯВЛЕНИЕ

 

Однажды над чапаевской дивизией завис неопознанный объект. Неопознанный он потому, что его никто из красноармейцев, сплошь до самого начдива, признать не мог.

-А может, того, это, ероплан. - Сообразил взбудораженный Петька, приставив ладонь над бровями, чтобы так лучше рассматривалось атмосферное явление.

-Не-а, не похож! Ё ма ё! - уверенно размышлял Чапай, - У ероплана, поди, номерок должен быть и колеса, как яйца куриные, только черного цвету.

-Тагда это дерижобель!

-Сам ты жобель! - засмеялся Чапай, - "Сратосрат" нужно говорить, придумал тоже, жобель... Но не сратосрат это! У того корзина должна быть, как гнездо куриное, и вверху яйцо размером со слона веревкой замотано. 

-Василь Иваныч, а ты слонов видал? - Неожиданно спросил Петька.

-А хто ж их не видал, - ответил Чапай, - большие они с ушами.

-А может это, того, и есть слон! - Озарился Петька догадкой. Василий Иванович усмехнулся:

-Слоны не летают, Петруха! Слоны в цирке выступают!

-А может это летающий слон - секретное оружие беляков! - Неунимается в догадках Петька. Но от такого замечания начдив все-таки вздрогнул:

-А ну, живо боец тащи сюда пулемет! Чичас поглядим, из какого он матирьялу...

 

Пока Петька гонял за пулеметом, Чапай наблюдал странную картину на небесах: объект превращался то в кусок колбасы, то в сыр голландский надкушенный, то вообще рассыпался по небу тысячами красных икринок, а под конец даже в бутылку шампанского перекинулся, да как бабахнет пробкой... И исчез, только пена от шампанского на мундир Чапаевский пролилась... Принюхался Василий Иваныч, бурку свою лизнул. Ну точно шампанское! Вот бы еще минут пять явление повыпендривалось, так и самогону бы ливануло с ведро...

Петька еле припер пулемет, запыхался, озлобился.

-За зря, что ли, энту Максиму тащил?

-Как же за зря, тута останешься! На посту! - Строго приказал Чапай, - Появится слон с ушами, патронов не жалей. А я за ведром схожу, пьянка грандиозная намечается...

 

А где-то далеко, за тыщи миль от уральской степи некий Никола Тесла эксперимент электрическими токами проводил, беспроводную энергосвязь мобильную налаживал. То в колбасу электропровода сунет, то в сыр голландский. Самогону, правда, у него не было. Кто ж знал, что зазря.

 

 

 

ПОЛЕ ЧУДЕС

 

Все нынче думают, что знаменитую игру "Поле чудес" придумали современники. Не так-то было, ибо изначально корни игры прорастали в далеких революционных годах Гражданской войны. Дабы занять каким-нибудь образом могучую чапаевскую дивизию в часы личного времени и прекратить поголовный алкоголизм на почве разложения старорежимных элементов дикости и безграмотности, комиссар фурманов объявил ЛИКБЕЗ в виде отгадывания слов по буквам.

Анка-пулеметчица черной ваксой рисовала буквы на портянках, кои ей намечал комиссар химическим карандашом.

 

-Люблю я малевать, - хвасталась Анка Чапаю, - как бы тихопомешанной становлюсь с энтой живописью, лучше чем пулеметом строчить беляков, как всегда патронов не хватает, а ваксы вона сколько! На худой конец ее можно дегтем заменить, или сажей с кухонного чугуна. Ишь, красиво выходит, когда портянки уж ваксой воняют, а не чем-то ищо...

-А ты, Анюта, знаш че малюешь? - лукаво заискивал к ней Василь Иваныч, - Ну, слова-то какие комиссар велит писать? Может подскажешь командиру своему чуток. А то как-то прославленный командир, а назначенный, туды его в коромысло, комиссар потешаться на до мною вздумал, опозорить хотить перед всей дивизией! Говорит, что вот с тебя, стало быть, начдив, и начнем наш ЛИКБЕЗ... В первую тройку поставить меня вздумал!

-Ну ты же ругаться могеш? Ругательства какие знаешь? - советует Анка.

-Ну, могу!

-Так и говори начало ругательства, чтоб не до конца. Буква получится.

 

Собрались в назначенный день и час красноармейцы дивизии кагалом перед бельевой шворкой. Развесил на шворку комиссар Фурманов размалеванные портянки так, чтобы ваксы не видно было для любопытных глаз. А ежели задрать один конец портянки то буква открывается.

 

-Что же, товарищи бойцы, - начал вступительную речь комиссар, - пришло время ударить Белые армии всеобщей грамотностью и знанием местности, где мы с вами защищаем славу Великого Октября. Узнает, например, скажем, Колчак, что красноармейцы не то, чтобы дрань и рвань, а высокультурные эрудиты, знатоки, обладатели не то чтобы какой-нибудь ночной совы, а осветленные дневными научными знаниями гуманитарии, так сказать, воины света. И удерет адмирал от этого из просвещенной Сибири где-нибудь на дикий Запад, а Деникин самолично застрелится из зависти, потому, как их армии не ученые, потому как белые, пустые листы. А мы как трудовые портянки красные, то есть красивые и ученые.

Комиссар фурманов сделал театральную психологическую паузу, и воцарилась тишина. Он взглядом окинул бойцов дивизии и остановился на начдиве - Василие Иваныче Чапаеве.

-Вот так командир, веди свою дивизию в мир знаний, как и велит товарищ Ленин, учиться, учится и еще раз учится! Личным примером веди. Первое задание такое: река из четырех букв, какая разделяет Европу и Азию. А за правильный ответ приз имеется. Петр Алексеевич, выноси!

Из-за сарая появился Петька в образе бурлака на Волге и пеньковым канатом стал вытягивать на всеобщее смотрение рыбачью лодку плоскодонку, с красными буквами на борту "Интернационал". Анка, глядя на свое творение, зарумянилась от гордости, но румянец был не заметен за размазанной красной краской на щеках.

-Вот кто первый отгадает слово, то есть название реки, тот цельный день будет водить непотопляемый "Интернационал" на волнах мировой революции. Ну, что, Василий Иванович, рискнешь первым? Какая такая река?

 

Чапай вышел к портянкам. Слева в руке шашка, справа в руке маузер, вид достойный полководца, поэтому конкуренты сразу удалились в общую массу красноармейцев. А Фурманов заявил:

-Разрешаю назвать любые четыре буквы!

Чапай как-то уже и, не раздумывая, выпалил:

-Да пошел ты у... р... л... б... п... х...

-Есть такие буквы в этом слове! - Закричал радостный Фурманов, - осталось отгадать последнюю букву "а".

Но Чапай растерялся. От волнения не может вспомнить ругательство на букву "а". Он бледнеет, покрывается каплями холодного пота.

Видя замешательство своего любимого начдива, красноармейцы дивизии громко скандируют: "Ананизьм, ананизьм!" И тут, словно телепатия, Василь Иваныч с великой потугой выдавливает из себя "а-а-а..."

-Есть такая буква в этом слове! - восклицает Фурманов, - ну, а теперь, может быть, назовешь слово целиком?

И комиссар открывает портянки, где корявыми палочками намазаны ваксой буквы "УРАЛ".

 

Чапай долго смотрит на буквы, конечно, их не знает, конечно, слово сложить не может. Фурманов в это время танцует, шутит, в общем, ведет себя как заправский клоун. Чапай не выдерживает, прячет маузер, цепляет  на место шашку и подытоживает финал игры:

-Да подавись ты своей лодкой, комиссарская морда! Еще скажи, что я плавать не умею!

 

                                                       

ЖИТИЕ АННЫ

Яко вставати

Прокляти закляти рабы

Тако буде рушити до основания!

Откровения от Карла

ПРО ЛОГОВО

Было то во дни Сотворения Нового Мира. В классовом озарении брат шёл на брата,
отец - на мать, дед - на бабку, бабка - на внучку, а внучка - в Чеку.

Чека ликвидировала контрреволюционное логово, а внучке выдало кожанку, фуражку и ливольверт с буквами!

- Оставайся с нами, Аннушка, - сказал Председатель Чеки, - мы тебе заместо семьи будем!

- Благодарна премного, товарищ, - ответила Анна, - Век бы тут жила с вами, но зовёт меня Революция туда, где труднее всего!

- Нешто у нас легко? - обиделся Председатель, но всё же скрепя сердце, выдал ей сухой паёк на дорогу.

- Поезжай, Аннушка, в самую трудную дивизию - в чапаевскую, и установи там факты  контрреволюционной деятельности.

А для легенды вот тебе диплом пулемётчицы!


 ПРО МАКСИМКУ

Максимку того возили на тачанке заместо пулемёта. Пули он не метал ввиду неисправности, зато производил сильный психический эффект! Петька навесил на него всяких гремушек и ствол удлинил на пол-аршина, а вдобавок к колёсам тачанки трещётки приспособил!

Когда белые шли в атаку, Максимку и выпускали! Тачанка с грохотом неслась навстречу, а разворачиваясь, обнаруживала Максимку с предлинным носом!

Белые в панике драпали, а Петька, окрылённый успехом, продолжал усиливать гремучую мощь и наращивал ствол!

Тачанка всё более походила на германский танк, только задом-наперёд!

- Куда нам с Чапаевым тягаться, - говорили белые, - у него вон какая техника!

 

 

Весть о чудо-бронеходе на гужевой тяге облетела фронты и вызвала интерес у самого адмирала Колчака! К тому времени тачанка стояла на пригорке, как на постаменте, и представляла собой обитый железом сарай с тремя башнями на крыше, из которых торчали дальнобойные оглобли… А на передней стене Петька сделал устрашающую надпись извёсткой: «На КолчИка!!!»

Колчаковцы не имели желания идти на приступ, а тачанка не имела возможности двинуться с места. Началось Великое Стояние…

 

Товарищ Ворошилов, подвергаясь смертельному риску, срочно прилетел на аэроплане. Хорошо принявши на грудь, он осмотрел сооружение и похвалил Чапаева за смекалку!

- А вот грамматические ошибки допускать в Красной Армии недопустимо!

Когда Петька переправил «и» на «е», Клим Ефремович, уже будучи в философической стадии  возлияния, сделал серьёзное замечание:

- Может это у белых так принято, а в Красной Армии «чека» пишется большими буквами!

А после, товарищ Ворошилов показал всем, кто есть первый стрелок в Красной Армии!..

Он поразил все пустые бутылки и свалился в стадии полного изнеможения!

 

Между тем белые, имея ввиду беспорядочную стрельбу и петькины перебежки, решили, что в чапаевской дивизии имеет место военный переворот! Когда же они, наконец, прочитали: «На Кол ЧК!!!», то само собой, стали ждать парламентёров с белым флагом. Однако ночью махновцы дали им под зад!  И все кублом укатились неизвестно куда-то…

Товарищ Ворошилов с тяжёлой думой вышел в полдень по нужде и пропал! А когда уже по третьей выпили, услышали треск мотора. Аэроплан шёл на взлёт, а с борта Клим Ефремович кричал что-то матерное, указывал на стратегический сарай  и махал кулаком.

Чапаев кинулся на Петьку:

- А ну разобрать всё к чёртовой матери!!!

К вечеру Петька разобрал сооружение, а также тачанку и Максимку, до последнего винтика!

- Разобрал всё, к чёртовой матери, Василий Иваныч!

Поглядел Чапай на громадную кучу и сказал такие слова:

- Чтобы через три дня тачанка была, как тачанка, а пулемёт, как пулемёт… А не то -   расстреляю к чёртовой матери!

Пригорюнился Петька: тачанку-то собрать - плёвое дело, а вот пулемёт… Их же в Англии собирают!

 

Ходили в дивизии слухи, что чапаевскому самодурству скоро конец придёт! Потому-то Анну приняли за Комиссара и с большим революционным энтузиазмом! Бойцы проходу не дают:

- Товарищ Комиссар, ты уж взгрей Чапая, как следует! Распоясался уж дальше некуда!

А чумазый кудрявый парень за рукав тянет к железной куче:

- Сам же велел разобрать, а я же ещё и виноватый!

Налицо факт контрреволюционной деятельности! Собралась Анна в обратный путь,                               да задержалась...

ЭПИЛОГОВО

- А как сия куча называется? - спросила она Петьку.

- Петя! Максимка, то есть, пулемёт!

Вот тут-то ей диплом и пригодился!

- Ну-ка, Петя, тащи сюда инструментарий!..

- Девушка, - подбоченился Петька, - а как вас зовут?..

 

А если бы припоздала Анна хоть на денёк, то… даже представить страшно! Не стал бы ей Петька заместо мужа, а Максимка - заместо дитяти… А если бы того же дня возвернулась в Чеку, то о Чапаеве даже воспоминаний не осталось бы!

 

 

ЗНАМЕНИЕ

 

Белоснежные Уральские степи морозной зимы так искусно прятали беляков и их армии, что Чапай подолгу вглядывался в тошнотворно белую даль, а увидать врага не мог, ажно бинокль 60-ти кратный к бровям приморозил.  Возвращался в штаб дивизии весь в изморози, словно старый чукча из вьюги, с торчащими, как полозья саней в разные стороны, ледяными усами.

- Ты на Деда Мороза похож! – Радовался Петька, - Уж, Новый год скоро! Подарки под елкой… Анка - Снегурочка…

- Не придумала еще наша Советская власть Деда Мороза, - поправил  Петьку исторической справкой комиссар Фурманов, - не до праздников нынче!

- Ну тагды Санта Клаус! Мироеды его уже придумали!

- Замолч, полиглот! – Оскаблился синими губами Чапай, что аж иней с папахи посыпался, - Наслушался в деникинском штабе про Санты энти, больше не пойдешь в разведку! На посту сгною, пардонь, заморожу, чтоб Кланус твой в головах не возникал почем зря.

 - Какие ж посты в такую холодину?! – Стал воспарять Петька, - Не видать ни хрена в снегу-то,  а меня с беляками спутать можно…

- Ага, чтоб не путать, наденешь красные революционные шаровары! – Приказал Чапай, - Вона деревня Елки, елки-ее-палки, тамачи церковь с куполом. Вот на купол и полезешь, пост там твой, значит. Да гляди в оба, беляков не проворонь! Такой тебе подарок под елку от Деда Мороза. 

Чапай на мгновение задумался и добавил: - и от Снегурки!

 

Много лет спустя крестьяне Елок будут добиваться переименования своей деревни в Ельцино, утверждая, что именно там родился Великий и Настырный Президент Федерации, оспаривая другие уральские деревни рождения безоговорочным аргументом – так пить самогонку могли только выходцы Елок, крещенные в церкви св.Луки, обученные этому искусству красноармейцами чапаевской дивизии.

Но во времена Гражданской это была простая деревня Елки, имеющая ветхую церквушку св.Луки-мученика, который всю свою жизнь боролся за трезвый лик святого с грехом алкоголизма. Вот на купол этой церкви и взобрался пост номер один – Петька в красных шароварах. 

Крестьяне Елок в своей скромности как раз додумались послать ходоков к Чапаю. Назрело крестьянам поговорить с прославленным начдивом об коммуне и ее последствиях, ибо белые приходят – грабят, красные приходят и то же, понимаешь ли, грабить начали… Дык, хорошо, коли пришли да и ушли восвояси, а то, понимаешь ли, на постой остановились, коммунизьму в деревне организовали – все бабы равны каждому, самогонка в кучу и поросята уже в деревне кончились. Бог весть, сколько годков еще они тут простоят, а запас у крестьян небольшой, остались одни петухи, потому как по сугробам не ловко поймать кричащую птицу.

В общем, накопилось у крестьян вопросов к Василию Иванычу множество, а трепетно каждому с самим начдивом говорить. Шибко уважаемый Чапай среди крестьян, ведь из простого мужика в такие великие люди пролез! Ну и кинули жребий царским пятаком: кому орел двуглавый – тот и ходок к Чапаю…

Собралось в колонну пол деревни, потому как поп Ефлампий бракованным пятаком жребий кидал, где со всех сторон орлы двуглавые… Взяли ходоки икону «Мадонна с дитем», опять же по совету попа, с хоругвями и крестом направились к штабу чапаевской дивизии, пробиваясь сквозь сугробы. 

 

Петька на куполе изрядно промерз. Шаровары больше не грели. Из широких карманов Петька выудил все запасы бутылок и горшков. С вывернутыми наружу карманами он издали стал похож на красную звезду, потому, как и лицо его рдело от мороза, и от выпитого самогону.  Он стал приплясывать на куполе, крутиться вокруг креста, как проститутка на шесте. И тут увидел: идет все-таки чертово семя сдаваться, колонной выстроились, впереди белые флаги, и поют так жалобно, аж жуть…

- Надобно Чапаю докладать! – Воскликнул Петька и поскользнулся. Зацепился шаровариной  за крест и так повис вниз  головой, сбивая мордой сосульки. Понятно, со страху заорал:

- Караул! Белые!

 

- Гляди же иже на храм Божий! – Прервал песнь молитвенную поп истошным голосом, упал на колени и затрепыхался  в  культовом экстазе, крестясь…

Крестьяне тоже вылупились на купол церкви  и их ряды смялись и поредели – как ни как знамение Господние над деревней Елки взвилось. Наместо креста звезда Давидова прилипла, да только красного цвету, да не просто так сияла, а время от времени из шестиугольной Давидовой в пятиугольную Советскую красноармейскую превращалась… Вот тебе чудо в начале двадцатого века! 

Как понять такое знамение крестьяне не могли, а поп Ефлампий из экстаза не выходил. Потому ходоки все атрибуты побросали в сугробы и разбежались по домам праздновать, стало быть, такое революционное знамение. О претензиях к Чапаю и его дивизии забыли после первой же стопки.

 

В штабе дивизии, коим служила добротная баня на околице Елок, Чапай оттаял, усы его обсохли, а на красной морде, вокруг глаз белели следы примороженного бинокля, как очки Санта Клауса. Уж было хотел затеять с Фурмановым перепалку на счет Интернационала, как на дворе послышался топот и ругательства караульных.

- Кто идет? – Громко спросил Чапай в сени. Оттудова выглянула голова Анки, вся в инее, точно Снегурка,  и доложилась:

- Черт попа несет!

В банную резиденцию дивизии ввалился черт в красных шароварах: морда поцарапанная, задница драная, на плече скрученный черным балдахином поп Ефлампий без чувств.

- Вот он! – Заявил Петька, опустив свой трофей на пол, - Поповское отродье, белым путь отступления указал!   Шли, значит, беляки сдаваться, колонной шли, просились: «прости нам Чапай, отец наш, всемогущий…Аминь.»

Что ни говори, Чапаю приятно стало от слова «всемогущий», он как-то подтянулся и крякнул: - Чего они еще просились?

- Не то спрашиваешь, начдив, - вступил в допрос комиссар Фурманов, - куда белые девались?

- Вот и я говорю, - поправился Чапай, - куды ж их можно спрятать в белом снегу белым днем?!

- А вот у энтого попа и спрашивать! Я кады с купола в сугроб летел, он все орал: «янгел небесный, спаси и сохрани!» Знал ведь куда сохранял беляков! Вона что при нем было…

И Петька показал медный пятак из обеих сторон орлом двуглавым отчеканенный.

- Да тут контрреволюцией попахивает! – Вставил веское слово комиссар.

- Не то слово! - встрял Петька, - Воняет, хоть святых выноси! Я кады его поповство этим пятаком окрестил, сразу же завоняло…

- Тады в ружье! – Скомандовал Чапай, - Комиссар, собирай бойцов с постоялых дворов, немедля выступаем на сыск! А ты, Петро, коней в тачанку запрягай, эх, жарко чичас будет!  Анна, подь сюды, приводи попа в чувство, пусть схроны показывает!

 

 

Чего только Анка с попом не делала: и примочки снежные прикладывала, и горячий кирпич на грудь тискала… Откроет батюшка глаза, глянет на Чапая, прошипит «Боже наш милосердный» и снова  в отключку.

Чапаю «всемогущий» больше нравилось чем «милосердный», но повлиять на мнение попа никак не мог, по случаю поповской чувствительности. А тут еще Фурманов из деревни вернулся в незатейливом состоянии:

- Вот что значит политически неграмотные бойцы! Не пойдут они за тобой ни в огонь, ни в воду! Преспокойно по хатам дрыхнут,  на мороз нос боятся высунуть, не то, что в бой… Самогону требуют…

И вот тут Чапай разозлился нешутейно.

- Да что ж энто за день такой паскудный. То бинокля  к глазам примерзнет, то поп про милосердие граммофонию завел. Всех под расстрел! Всех под трибунал!

Фурманов накинул на себя овчинный полушубок, прямо таки издевался:

-  Личного примеру маловато. Командир должен быть впереди, на белом коне…

- Ах, так?! Не пойдут, говоришь? Милосердный, значит? А это мы еще поглядим, кто из нас милосердный!

И обиженный начдив, в чем был одет, в исподнем, в папахе и валенках на босу ногу, побрел на середину реки с топором. Классовой яростью и революционной страстью продолбил прорубь и сиганул туда без промедления…

 

- Йось твою двадцать градусов! – перекрестился Петька, глядя на бесчувственного попа, а потом на прорубь посередине реки,  - Неужто утоп командир наш?

- До лета не дотянул! – Съехидничал комиссар. 

Да не тут-то было. Вылезает Чапай из проруби весь посиневший, но бодрый, как бы чувством пролетарским согрет изнутри. Ус его тотчас же замерзать стал, папаха изморозью покрылась, а топор в посох ледяной превратился…

Тут и бойцы из хат повалили на Деда Мороза поглядеть. Крестьяне, так те: кто шубу тащит, кто самогону несет – «испей за здравие, дорогой товарищ!». Мол, на что нам тот поп Ефлампий нужен, коли и без него праздник удался!

А Чапай сквозь лед усов усмехается:

- Кто в воду сиганет, того прощу!

Первым Петька в воду пошел, в воде оказалось теплее, нежели на куполе сидеть. И пошла чапаевская дивизия в прорубь сигать. Некоторые бойцы даже с полной амуницией!  Потому, некоторых и не досчитались... 

- Вот что значит увлечь личным примером, - объяснился Чапай, - а то придумали то же – милосердие…

Фурманов из политических соображений купаться в ледяной воде не хотел, поэтому его вталкивали в прорубь два позеленевших бойца с сосульками на ушах.

 

 

Весной чапаевская дивизия из деревни Елки съехала на новое место дислокации - в деревню Палки.  Оттудова наблюдать за      передвижением белых армий было сподручней. А вот в деревне Елки и зародилась традиция зимой наряжать елку всяческими побрякушками, на макушку звезду красную цеплять. Да и Деда Мороза на праздник звать: «приди, мол, дорогой товарищ, испей, что Бог послал». А если и не приходит Дед Мороз, не беда значит, где-то рубит он Белые армии шашкой наголо, занят, значит. А опосля, как отпразднуется елка, крестьяне заставляют попа Ефлампия прорубь на речке продолбить и сигают туда по очереди.

КАМАСУТРА ПІД БАЯН

С а н і т а р  р а й о н у

 

 

 Головний санітарний лікар району дивився на меню, як баран на нові ворота. Нєєє, лікар не був бараном, а ворота не були нові… Просто так кажуть, коли нічого не поробиш, а робити щось треба і від цього зависає свідомість.

Лікар – досвідчена людина у санітарії вже років з двадцять, читав меню, яке пропонувалося директором школи для випускного вечора, і лікарю треба це меню затвердити, щоб якась бацила не нашкодила здоровому глузду.

«Ну, що з нього візьмеш, з цього директора?» - Задумувався головний санітар району, розглядаючи меню. Він вмів брати з усіх: з підприємців, фермерів, держслужбовців, з тих же директорів і завідувачів. По правді кажучи, йому пропонували брати, а він і не відмовлявся, бо за довгі роки санітарії склалася певна такса для затвердження, ось наприклад,  такого меню для випускного. Однак школа, яка хотіла гуляти випускний вечір, настільки далека від цивілізації, що, можливо, її директор і не знав такси…

«Бог з вами!» - Рішився санітар району і черконув своє факсиміле на аркуші з цифрами та назвами блюд.

Районна санітарно-епідемічна станція видала дозвіл на випускний «фуршет» і скромний аркушик дозволу з печаткою відповідальної за приємні запахи ковбаси структури, про всяк випадок, поїхав в кабінет директора школи за десятки кілометрів від району, щоб повисіти над столом, пришпиленим кнопкою до стіни.

У ньому чорним по рудому було надруковано: «Вживати продукти тільки ліцензійні, тільки з магазину  «Тетріс»...  Отак вся освітянська громада здогадувалась, що господар «Тетрісу» був кумом головному санітарному лікарю району. «Що для кума не зробиш, якщо собі нічого не візьмеш» - Так вирішив лікар. «А цей директор школи, мабуть, свята людина, якщо не знає такси. Мабуть, таки свята!»

 

М е ж а   д и к о г о   с т е п у

        

 

Віктор Петрович мав дев’ятнадцять років стажу на  керівній посаді. Він був директором невеличкої сільської школи, що загубилася на межі між цивілізацією та дикими степами півдня Чорноморії, на грані кордону районів різних областей. П’ятдесят три учні  його школи теперішнього року мріяли про велике життя з тополиного подвір’я школи. Великі світи здавалися ще більшими за межами тополиного подвір’я , бо той світ, з якого вони мріяли, був схожий на маніпусіньке гніздо безмежної культури самовдосконалення степових пташенят.

В минулому директор закінчив музичну школу десь у міфічних тенетах  муз Полігімнії чи Евтрепії маючи клас «сопілка». То ж він вдало поєднував керівну посаду з творчістю сопілкаря, викладаючи учням уроки музики. Вилітаючи із школи жовторотиками, учні знали всі дірочки на єдиній шкільній сопілці і могли процвірінькати нотний стан напам’ять. А ще в школі були два маракаси, (ударно-шумовий інструмент десь з далеких Антильських островів) але там неможливо було побачити дірочку нотного стану, так як корінні жителі островів завчасно не потурбувались про ті дірочки.  З особливою увагою вивчалась нота «Соль», модно і патріотично переведена на українську – «Сіль»...

Вчителі школи: математик, історик, мовник, та інші, з вищими освітами, претендували на керівне місце в школі, всі хотіли «директорити», та це місце щільно було закріплене (або пришпандьорене) за Віктором Петровичем з середньою освітою за багатьох причин.

Перша причина така: ніхто серйозно і не претендував, друга – Петрович вмів приємно заграти на «сопілці» перед районним керівництвом мелодії патріотизму і відданості, для цього навіть сопілку пофарбував у жовто-синє. Він мав вольовий характер під загальним девізом: «Все у школі, як для самого себе, а для самого себе, як для завідуючого районною освітою». Формула подобалась ТАМ.

 

Вчителі та учні школи потай називали свого директора - Гантеля... Можна було б і по іншому, наприклад: Скала... Але в минулому стався історичний випадок. 

Ще в часи золото-металевої державності, на початку 90-х, крива показників винесла школу на перше місце у районі. Може то була реверсна амплітуда, чи діаграма параболи, знали про це тільки методисти, однак всі дев’ятеро випускників поступили в районний аграрний ліцей і забезпечили стовідсотковий  перспективний зріз знань для звітів районного начальства.

За такий, можна сказати, прорив, школу нагородили кольоровим телевізором «Фотон», чи «Електрон», а «Фуджіцу» забрав методкабінет району.  Віктор Петрович поїхав у район за нагородою, а привіз у школу… дві гантелі. Він пояснив так: «Телевізор це секс і розбещеність, а гантелі – насолода фізичного розвантаження!»

Протягом кількох місяців, зрання, неначе державну реліквію, Петрович витягував із сейфа і видавав вчителям дві гантелі. «Насолоджуйтесь і фізично розвантажуйтесь! Ви це заслужили!» - Говорив він колегам.

Потім фізкультурний почин змінився іншим гаслом – «Опануємо свободу», де протягом року директор прививав підлеглим терпіння до затримок у виплаті заробітної плати. «Ви це не заслужили. Але незалежність того варта! Це вам не гантель – це історична хода» - Наголошував він.

Та раптом «знамените» спортивне знаряддя загубилося (дехто бачив як на одну гантель баба Мариська, сусідка біля школи, прив’язувала квочку), та назва вже причепилася до директора школи - Гантеля...

 

В той самий час (разом з гантелями «не як придаток до спортзнаряддя», але, можливо, з характером залізної леді, яка зважилася жити в селі) директор привіз із району і свою дружину-співмешканку Альону Федорівну.

Офіційно подружжя не розписувалось у реєстраційних актах запису, особистих дітей не завело, адже Гантеля був впевнений: «нам вистачить і шкільного клопоту». Життя та моральне обличчя директора школи за новітніх часів вже не мало впливу  на якість навчання підростаючого покоління і роботу педколективу.

Але, якщо говорити відверто, Гантеля за своїм духом був ледащо, якого світ не бачив. Його досягнення  на адміністративній ниві  і були завдяки формулі -  аби не переробитись. Придумував Гантеля найрізноманітніші викрутаси, аби не дай Боже хтось не порушив звичний склад речей і не став заважати спокійному, закільцьованому у циклах і розмірах календарних планів, життю директора скромної школи в степах Чорноморії.

Безмежно подобалось Гантелі безцільно полежати на дивані і після обіду, і перед вечерею.  Любив свою арабську кицьку Елізу за те, що не просила грошей. Обожнював свою дружину за те, що не кидала його вже майже десять років і дарувала елементи неабиякої любовної еротики. Цю ж саму еротику, в різних її проявах, Гантеля теж любив.

Та були речі, які директор школи не любив і важко переносив, від чого його здоров’я поступово сідало. Ненавидів, коли його називали Гантелею (за цим словом очі директора горіли металевим блиском: чи то кольору алюмінію, або розплавленого свинцю), а також не терпів періоди початку і кінця навчального року в школі.

«Напочатку поки все запустиш, при кінці поки все завершиш» - Зітхав, позіхаючи, Гантеля, але своїм вольовим характером продовжував виконувати програму затверджену міністерством освіти новітньої державності чи самодержавності.

 

 

І с п и т    і с п и т о м

 

 

Був кінець навчального року. Більше того – останній іспит у випускному дев’ятому класі. А ще більше того, в цей день громада батьків випускників вирішила святкувати прощальний шкільний вечір!

Скільки це мороки на виснажений реформами та розбудовами організм директора! Хотілося б все це кинути і погнати на гарбі з циганським табором за обрій. А там полежати біля вогнища – і тільки гітара, і тільки чорні, палючі очі циганки... А тут школа і напрацьовані роками обов’язки...

Директор, як голова екзаменаційної комісії, на іспиті сумлінно не спав. Асистент і екзаменуючий вчитель мирно куняли, немов сурок Філ в переддень його розбудження, давали можливість чотирьом випускникам і одній випускниці чесно скласти іспит. Свідоцтва загального зразка про базову освіту ці діти все рівно отримають.

Гантеля мав іншу думку: «Один раз дозволь – потім можуть і на голову сісти!», тому, як вартовий особливо важливого режимного об’єкту, не дрімав, а роздивлявся учнів.

«Бички і теличка,- Думав він, дивлячись на випускний клас, - Ні, скоріше, напівбичечки і гарна таки тьолка!»

 

Гантеля в уяві спробував роздягнути «тьолку»:  груди дозріли і випирають молодими кавунчиками,  маленькі пиптики, мабуть трошки в сторони розлітаються, а низ...

Низ Гантеля не міг бачити за партою, але він його пам’ятав і по урокам фізкультури і так  іще... Цікаво, про що може думати її симпатична голівка маючи такий принадливий задок?

Учениця в цей час думала про екзаменаційне питання в білеті. Третє питання з екзаменаційного білету по біології звучало: «Особливості розмноження людини».

Розповісти це питання так, як вона пізнала з життя, перед вчителями не можна, не зрозуміють, а розказати так, як це викладено у підручнику біології, вона не могла, бо не читала його. Її дівоча принада потіла над проблемою, а святкові трусики цю росу вбирали в себе. То ж вона йорзалася на стільці, як її цуцик Баксик об електричного стовпа.

 

Гантеля  перевів погляд на вчительок.

«Це вже корови...» - Порівняв він.  Ту, яка куняла ближче – асистент, вчителька хімії, років за тридцять, - роздягати в уяві не став... Сідниця в складках, груди висюльки після трьох дітей...

А от вчительку біології – Танечку,  Гантеля смакував. Взяв він її два роки тому в школу, як фахівця, із  заочного  першого курсу  педінституту. Соковита, при талії, ніжки, ручки і губки пухкенькі...

Правда в тому, що в Танечки вже був коханець – одружений торговець з ринку, котрий привозив і відвозив її на іномарці. Так, тут і є що возить! Під блузкою та коротенькою юбкою колихалась безодня пристрасті і прірва бажання... Вчителька стильно одягалась і дуже часто фарбувала волосся на різні смаки в тональність тої фарби, яку забугорна промисловість встигала виплеснути на ринки.

«Цікаво,- думав Гантеля,- а який колір волосся у неї там же, чи вона там не фарбує?.. А може вона його голить?...» Добре, що конституція людини забезпечує потаємність нав’язливих у її мозок думок, які немов рій ос крутилися біля спітнілої голови фантазера Гантелі.

 

Раптом еротичні фантазії директора школи обірвалися. З парти одного випускника  звалилася на підлогу  недозволена річ. Шпаргалка! Це неподобство! Будити колег Гантеля не став, хай тішаться, мовчки підійшов, підняв шпаргалку, засунув її у кишеню парадних штанів і прошепотів: «Тільки дозволь вам, на голову сядете!» А коли на нього зиркнула учениця, подумав: «Комусь можна було б  дозволити і на голову...»

Екзамен по біології пройшов успішно. Опісля, якось ненароком, Гантеля Петрович витягнув шпаргалку із кишені і був здивований  малюнком, що врізався в очі лініями кулькової ручки. Художник-аматор випускного класу зобразив синіми лініями парування чоловіка і жінки у, так би мовити, простому варіанті без фантазій, із відверто виділеними органами парування… «Таки є неподобство!» - гнівно зашипів директор школи.  А що вже тут зробиш?! Дітки школу закінчили!  І Гантеля машинально засунув шпаргалку знову у кишеню.

 

В о р у ж о н н и й    н е й т р а л і т е т

 

Випускний вечір у скромних сільських школах завжди має свої особливості. У простих сільських школах, після скромних промов та вручення свідоцтв, починається обжираловка-обпиваловка в атмосфері пародійно-народного гуляння, типу «масляниця».

П’ють всі. Їдять все. А затверджене санітарним лікарем району меню – висіло над столом директора школи на випадок, якщо хтось обжереться і треба буде доводити, що продукти із магазину «Тетріс».

Прості селяни, батьки випускників, не мудруючи лукаво, напекли, насмажили, наварили і все оптом гепнули на столи! Вдавіться бодай! І, разом з самогонкою, столи бриніли запахами смажених качок, гусей, індиків. Мовчанням приваблювали оселедці, салати, фаршировані яйця і славнозвісний салат «Олів'є»

 

Збиралися на вечір парами.

Гантеля прийшов з Альоною Федорівною. Залишивши її серед колег,  кинувся вказувати де ставити освітлення, де кріпити озвучення, куди чіпляти оформлення.

Без пари прийшов на вечір вчитель історії. Він був на пенсії, вдівець, але за браком кадрів ще працював у школі.

Без пари була і вчителька біології Танечка. Вона, підкресливши одягом та парфумами всі свої принади, нудьгувала, немов Джоконда на картині Леонардо де Вінчі. Її коханець з ринку, чоловік жонатий, такі офіційні заходи оминав, як чорт ладана,  щоб не компрометувати святе ім’я молодої вчительки біології.

Танечка ліниво відбивалась від поглядів історика, старого ловеласа, який нема-нема, та й закине в її сторону гримасу, на його думку, як заохочувальну посмішку:

«А хіба це погано, воружонний нейтралітет? Коли бойовий кінь завжди напоготові?»

Танечка чула багато каламбурів про історика з його еротичним минулим, як він за кіло муки і банку капусти зваблював тридцятирічних малозабезпечених жінок... І про п’яний нюдизм на лоні природи чула.

«Може його бойовий кінь і покатає до втоми, але я ще не досягла того часу, коли заради квашеної капусти жертвувати фізичним і естетичним...» – думала вчителька біології.

А ще вона оцінювала поглядом директора Віктора, типу по імені «переможця»,  котрий , немов буксирний катер, човгав туди-сюди, віддаючи розпорядження.

«Гантеля поки що нічого собі жеребець... Відбити б його у дружини?.. Але цей план «Барбаросса» потримаємо надалі...»  У Танечки ще все попереду, завдяки тому що ззаду...

Вона зняла заколку і волосся приємно лягло на її оголені плечики. Воно на цей раз  відливало смоляним блиском і Танечка у сутінках вечірньої зорі та скромного освітлення випускного вечора двома-трьома сорокаватними лампочками нагадувала Гонтелі циганку Азу. «Ех, ще б гітару!» – забажав він, «Але можна обійтись і сопілкою».

 

Відбулася урочиста частина і винуватці свята забилися за столи.  Почалось власне черевне самосвяткування під сльозові промови батьків, вчителів, з постійно наростаючим гомоном за столами.

У випускників хоч і були почесні місця на цьому святі, враження було таке, якого дідька їм тут потрібно разом із яскравими стрічками через груди?

 

 

М а н д а р и й с ь к а   в і д ь м а

 

Альона Федорівна добряче випивала і запихалась їжею. Вони з Гантелею давно практикували такі святкові вечори, де можна гарно попоїсти, ще й щось принести додому.

«Два дні готувати обіди вдома не треба!» -  хвалилась Альона.

 

Вчителька хімії світилась як благородний неон на будові супермаркета, після випитих трьох стопок. «А я так люблю шампанське!» - розповідала вона і підтягнула до себе четверту стопку самогону. Її чоловік, головний ветеринарний лікар свиноферми, по-своєму жартував: «Від шампанського бувають запори... А клізму в мене свиноматка ковтнула!»

Вчителька української мови виїла на своїй стороні стола все олів’є, ковбасу, котлети і з пристрастю розповідала сільському голові, як вона любить вдома їсти ліниві вареники:

- Це ж чисто наше, українське, блюдо!

- А ви ще ліниві пєльмєні спробуйте, - порадив вчитель історії.

- Ні в якому разі! Бо то ж чисто російське блюдо...

- Все, що ліниве,  все наше...

 

Музичного колективу свято не мало. Сучасні ритми всіми фібрами примятих часом динаміків, випромінював клубний «Шарп», який вмикався ножем, або виделкою, інколи викруткою, коли поруч були водії, від чого універсально булькотів, коли у його нутро потрапляв рибний соус, або сальна підлива.

 

Гантеля від колег не відставав – накладав у шлунок, немов у кормозапарник, все, що було поруч на відстані витягнутої руки, і час від часу піднімав склянку з промовою:

«Большого польота вам, випускники!»

Випускники хлопчаки знахабніло покручували в пальцях цигарки – першу ознаку дорослого життя...

А потім пішли танці і пісні – он де неначе циганський табір! Веселись душа! До всього, ще ж і циганка мається! Гантеля танцював з Танечкою відчайдушно, ще й встигав ущипнути її за стегенце, так ненароком. Та і «циганка» якось випадково поштовхувала Гантелю своїми грудьми, що підморгували  випускникам  з-під мережив ліфа.

Альона Федорівна до дивацтв Гантелі відносилась спокійно, бо знала його нешкідливі пориви до жіноцтва. При всіх своїх еротичних потягах він був ледарем і вся еротика залишалась лише в його мозкових півкулях... Тож, хай собі директор Вітя-переможець танцює, а Альона розважалась з істориком, дозволяла старому лапнути деінде, від чого той пускав на губах пінку, немов перед інфарктом, і біг до столу випити ще...

 

За вікнами святкового залу блиснули фари невідомої іномарки. У сутінках сорокаватних ламп вони прямо таки сяйнули розпеченим до білого світлом.

«Це вже за мною кохання приїхало, - Подумала Танечка, - Але щось трохи зарано...»

«Це, перевірка з району,- Вирішив Гантеля,- Що тут перевіряти? Всі при пам’яті! Але ж і заставляють ганяти служби...»

Однак, якщо би гадали навіть на кавових бобах, про те, що відбудеться далі, було би сюрпризом і для бобів.  До розтопленого святом залу увійшла збуджена жінка разом з руденьким юнаком і стала очима шукати жертву, бо її погляд випромінював сокиру ката на високому ешафоті. Танечка притиснулась до директора:

- Не відпускайте мене! Це дружина мого коханця. Та іще із сином приперлася!

 

- Агов, Мандарийська  відьма, ти тут?! – перекрикуючи «Шарп» повела мову жінка, - Виходь із тіні, поговоримо раз і назавжди!

- Сама ти Мандарийська відьма! – Відповіла Танечка із-за спини директора Гантелі, - Я люблю твого чоловіка! І він мене любить. Дуже сильно! А  з тобою нехай говорять психи, з якими ти водишся...

 

Гантеля перелякався. Конфлікти на святі можуть дійти до району і знову буде непередбачувана морока виправдовуватися перед керівництвом...

- Припиніть! - Голосно гримнув Гантеля і, рятуючи свято, став як ОМОН між ворожими таборами.

Та незвана, знервована особа штовхнула директора у груди так, що він збитим вертольотом, махаючи руками і краваткою, здійснив посадку в літовище тортів.

Облизавши руки від крему Гонтеля закричав:

-  Вийдіть з приміщення школи і там діліть свого хахаля!

- Він не хахаль, - Дерлася жінка,- Він мій законний чоловік, а ця бісова відьма...Та я тобі...

Жінка, зі спритністю шуліки, кинулася на Танічку. Схопивши вчительку біолога за волосся волала: «Боря, давай ножиці, скоріше... Ріж її патли!»

Мандарийські відьми скублися, як півні на колгоспному подвір’ї, а рудий Боря, таки справдішній син своєї мами, спритно увійшов у роль і, ножицями намагався зрізати бодай пучечок волосся у ненависної конкурентки матусі…

Коли вимушені глядачі битви екстрасенсів побачили в руках юнака блиск зброї, хоч би і ножиці, та таки з небезпечними гостряками, кинулися нейтралізувати загрозу з усіх фронтів.

Фізкультуру у школі читала вчителька української мови, так склалося додаткове навантаження на її вагому за сто тридцять кіло об’ємну фігуру. Одним рухом живота вона відокремила Борика від гурту, відібрала у нього ножиці і виштовхала із школи на подвір’я. Хотіла ще надавати йому по сідниці своїми філологічними рученятами, та хлопець вчасно сховався у автомобіль.

Колезі Танечкі нейтралізація Борика все рівно не допомогла. Оскаженіла жінка, немов озвіріла амазонка, вчепившись рукою в її смоляне волосся, усім тілом впала на коліна і, під душевний рев Танечки, висмикнула жмуток патлів, немов індіанці з племені сіу-сіу у своєї жертви, прагнучи зняти скальп... Розпихуючи ліктями ноги небайдужого галасливого гурту, жінка вибралася із залу, вибігла із школи, сіла хутко за кермо автомашини і «фа-фа!» - просигналила свій від’їзд під особистий задоволений регіт.

 

Л е г е н д а   і   сон

 

Випускний вечір, як то веселе свято, різко заглох, бо Гантеля очистив свої штани від солодкого крему ножем і ним же вимкнув магнітофон.

Тихо скиглила вчителька біології: «Ця придурошна водиться з екстрасенсами... Це ж і волосся зрізала, щоб заворожити...»

Зачіска у Танечки мала вигляд як у класичної циганки – матері шістнадцяти циганчат.  Ветлікар, чоловік хімічки, приступив надавати першочергову медичну допомогу і мазав змоченим зеленкою тампоном голову Танечки. Хімічка їй злорадно співчувала: «Та не вірте у ті окультні сили! Він же вас любить? А волосся ще виросте...»

 

Вчителька мови гикала у серветку. Чоловіки  ж вийшли на перекур. А випускники подалися на зустріч молодому світилу - Сонцю. 

Лише історик ніяк не міг піднятись із стільця, хапаючись за повітря, та ще добре володів язиком для того, щоб монотонно і з значущими паузами нагнітати атмосферу легендою про Мандарийську відьму:

- В поми-ми-ми-раючому (пауза) селі Мандария (пауза) жила вродлива (пауза) дівчина з пишним волоссям...(довга пауза і чавкання) (і т.д.)

...Щоб вийти заміж та виїхати  з помираючого села, дівчина не відмовляла жодному чоловікові, хто б не проїздив, проходив, чи пролітав тим селом...

Але чоловіки після цього помирали за різними причинами. Жінки та кохані  померлих зібралися в гурт, відшукали Мандарийську дівчину і обстригли її наголо. Після цього дівчина дуже швидко згасла, перетворилась в кремезну бабу і щезла, разом з селом, бо тепер на місці Мандариї  рівне пасовисько.

Інколи відьма з’являється між живими людьми – шукає своє волосся...

 

Вранці Гантеля проснутися ніяк не зміг, дуже боліла голова, навіть у сні. Шлункові соки директора заморилися розфасовувати яйця до яєць, а шпроти до шпротів і від знесилля шипіли, як на розпеченій сковорідці... Та й заснув пізно вночі Гантеля лише тоді, коли переніс всі їстівні об’їдки, що залишилися від свята, до своєї хати, забезпечивши собі і дружині «неприкосновенний запас». Кімната була завалена надкушеними, а то і неторканими стравами і блюдами: торти, смажена риба, палка ковбаси, завернута в газету, де чітко виднівся чималий заголовок «Лікування голодуванням», на який Гантеля  звернув увагу, на як не актуальну і невчасну тему...

Директору снився кошмар. …Ось він проводить заняття по вивченню державного гімну серед вчителів і награє мелодії на старенькому шкільному баяні. От тільки мелодія гімну чомусь нагадує пісеньку зі словами: «прілєтіт друг волшебнік в голобом вєртольотє і бєсплатно покажет кіно...» Вчитель історії, замість того, щоб разом з усіма колегами сумлінно вокалити ротом, приклавши правицю до серця, своїм кремезним пальцем тягнеться до чола Альони Федорівни і залишає на лобі індійську крапку... Альона верещить: «Що це ти малюєш негідник!!!» ... І Гантеля прокидається.

Перед очима директора школи Віктора Петровича на весь сонний білий світ розверзся аркуш паперу, де кульковою ручкою була створена композиція парування чоловіка і жінки з усіма відвертими частинами процесу. А у мальованій жінці на лобі невідомий аматор прибамбасив крапку, саме таку, яка директору так пророче наснилася у сні… Гантеля затріпотів очима і помітив, що цей аркуш з малюнком тримають руки його дружини Альони Федорівни, а вона сльозно причитає: «Що це ти малюєш? Тобі мало?»

 

А сталося так: Альона прокинулася першою і розклала їстівний добуток по потрібним місцям. «На тиждень вистачить провіанту!» - раділа вона. Коли упорядковувала одяг і добралася до штанів чоловіка, щоб випрати від крему та киселю, із кишені витягнула аркуші з малюнками. Це була негідна антиморальна шпаргалка. У Альони похололо серце і десь до пят, як тільки роздивилася що там намальоване... «Це все вона!- здогадалась Альона,- Мандарийська відьма...» На душевний стан та фізичний клімат організму Альони Федорівни ще досі тиснули важка екстрасенсорна ніч, набитий шлунок та наслідки випитої самогонки.

- Прокидайся негіднику! Мерзотник ти такий! На молоденьких потягнуло!

З великим зусиллям Гантеля відкрив очі і он так зрозумів, що по щоках його лушперить Альона і тицькає під носа якісь аркуші, як на допиті в гестапо. Директор школи зібрав всю свою волю і присів на ліжку.

- І що це означає?

Альона Федорівна жбурнула аркуші в руки Гантелі і з нетерпінням чекала відповіді. В такій ситуації, здавалось, не вистачало напівсутінок у кімнаті і яскравого ліхтаря направленого у перелякані очі допитуваного.

На аркушах паперу кульковою ручкою були намальовані спотворені чоловік і жінка в різних позах схрещення і підписані малюнки великими літерами «КАМАСУТРА»...

- Та ти диви, - став корчити дурня Гантеля, - У нас художник рембрант об’явився! Дев’ять років талант приховував! Це, Альона, якщо хочеш знати – шпаргалка, яку я відібрав на екзамені... Знав би я що це за шпаргалка – здали б вони у мене екзамен по біології...

- А може це ти з Танечкою... – Вперто теренділа ображена Альона.

- Якою Танічкою?! Це малюнки з книги такої «Камасутра» називається.

- Не знаю я ні про яку «Камасутру», - Горіла гнівом Альона, - Я бачу тут розпусту, і якщо, Вікторе, це виявиться правдою, поїду до мами! Ніщо мене не зупинить.

 

Втратити Альону Гантеля ніяк не міг, а поїздка до мами – це вже було посягання на таке приємне і розмірене життя Гантелі.

- Добре, Альона, - Сонним на похмілля голосом запевнив її Гантеля, - Я доведу тобі звідки ці малюнки. Я куплю таку книгу і покажу тобі, що тут Тетяна Іванівна ні при чому! Їй і так дісталося на випускному...Так спотворили волосся, що жах!

- А тобі її вже жалко! – Бурчала Альона, але пил ревнощів, послабився як посторонка кінного екіпажу при черговій зупинці. - А що це таке «Камасутра»?

- Та це ж індійський підручник кохання, - пояснив директор, - Ось куплю, побачиш. Треба тільки відпускні отримати...

 

Е л і з а

 

Гантеля сіно не косив. Всі директори сільських шкіл косили сіно, а Гантеля не косив, а значить і не складав. Цілком логічно.  Він вважав фізичну роботу біля господарства нижче свого інтелектуального  рівня: «Порання біля свині розуму не прибавить!»

Отак все своє неробство Гантеля вмів чітко і аргументовано прив’язати до виправдання самого себе афоризмами: «Навіщо кормити корову, якщо тебе кормить школа?», або: «Треба в житті більше думати – менше залишиться часу щось робити!»

Гантеля мав, наділений педагогу, ще в часи колгоспів, будинок, завізну воду в басейні, бо гидувався пити з загальновуличної криниці, та велику кількість бур’янів на своєму городі, які були царством сусідських курей, качок, котів та іншої домашньої живності. Для бур’янів він взагалі придумав цілу теорію, запозичену із східних релігій: «Кожна бур’янина  це перевтілена після смерті чиясь душа! Якщо я вирву душу, не буде мені прощення серед бур’янів!» Інколи домашня живність, у вигляді сусідського цапа Фарадея, не знаючи цієї теорії, вигризала майже до коріння ці гріховні душі.

Всю домашню роботу виконувала Альона Федорівна, за це її Гантеля і боявся втратити.

 

Розвалившись на ліжку, медитуючи, як йог, директор школи Віктор Петрович гладив арабську кицьку Елізу і міркував: «Вже третій день відпустки. Альона сердиться за «Камасутру», а відпускні гроші затримують. Як дійсно інтелігентній людині вийти з такого положення?»

Господарства у Гантелі, зрозуміла річ, не було. Смажену рибу, що сімейно поцупили з випускного вечора, вже поїли.. Лише кицька тулилася до його руки і ластилась «мур-мур».

«Продати тебе, чи що? – зашепотів задумливо Гантеля, - Але з ким мені тоді спати? Альона зі мною не спить вже тиждень... Я б тому Рафаелю, що підсунув шпаргалку, намалював би «Камасутру» на всю пику і в різних позах...

Про книгу «Камасутра» Гантеля знав завдяки  вчителю історії. Ігор Васильович, історик,  двадцять років тому втратив дружину і весь свій вільний час старий побабник присвячував інтимним відносинам між людьми, знав багато анекдотів, легенд, історичних подій на тему гетероспарингу... Це він приніс в школу вірші Баркова і цілу неділю педколектив трусило неврозом щодо графа Орлова в заримованій формі... Або озадачував питанням: « - Як спарюються їжаки?» То ж і «Камасутра», індійський посібник парування, частенько користувався пріоритетом в розмовах історика з колегами. Книга «Камасутра» на базарі коштувала більше сорока гривень. Де ж такі гроші взяти зараз, поки Альона ще не дременула до мами?

- Мя-у! – ластилась Еліза.

«Мяу, мяу, - перекривив її Гантеля, - ти ж арабська кицька! За твою породу можна гривень двадцять отримати!»

Про що міркує її господар кицька Еліза, звісно, не розуміла, але вона точно знала, що вона не породиста і не арабська! Народилась у місті, в квартирі, як звичайне смугасте кошеня і граючись потрапила хвостиком у вентилятор пилососа. Сучасна техніка не жаліла кошенят – Елізі відірвало хвоста. Так, куца, вона потрапила на  зооринок в ряди екзотичних тварин, бо була чимось схожа на мікрорись... Гантеля, що намірився придбати в шкільний акваріум дві золоті рибки, не довго думав і замість рибок придбав «арабську» кицьку собі додому і назвав її Еліза. А ось тепер її господар лежить, як великий лінивий кіт, збуджує її, гладить, пестить... «Мя-у!»

 

Край роздумам директора школи поклала його дружина Альона:

- Віктор! Внеси в хату відро води, все рівно нічого не робиш...

- Мене викликають в школу! Терміново! – відповів Гантеля, - Ось прийду і принесу!

Він жбурнув кицьку на підлогу і неохоче побрів до школи, для чого і сам не знав... Просто обурився на слова «Все рівно нічого не робиш». Як це так, а думати це хіба не робота?! Це шкідливіше навіть фізичної роботи! За «думати» треба молоко давати, а не воду в хату вносити.

Безцільна подорож до закритої на канікули школи надихнула директору потрясну ідею: продати старий шкільний баян, що пилився в коморі школи. «Шанси камасутри ростуть!» – вигукнув Гантеля і повернувся додому з баяном в руках. Він з задоволенням відмітив: воду Альона вже принесла сама...

 

В неділю директор школи Віктор Петрович з баяном та кицькою в коробці від взуття добирався попутними авто у місто. Дорога не питає чому і з чим ти тут, вона питає куди і за скільки. «Скільки» у Гантелі не було, а «чому?» -  він знав і розказував відверто кожному, хто тільки зупинявся, щоб підвести невідоме у пункт «Б»,  споглядаючи, який все таки крутий отой пункт «А», де мешкає оте «невідоме»…

Так Петрович опинився у автомашині із класним водієм, котрий сам мав повну відповідь на питання «чому?».

- Я збираю непотріб! – спілкувався з пасажиром водій, щоб під час свого вояжу самореалізовуватися і  перетворити поїздку на час неймовірного задоволення. Бо розказував він про себе першому ліпшому невідомому. А кому воно треба оте «невідоме», як казка, що забудеться у плині буденних справ.

- Я збираю ордени і медалі колишнього Союзу. Це ж і є непотріб! Нація, яку ми будуємо обійдеться від спомину колишнього, так всюди кажуть. То ж кому зараз потрібні минулі ордени? А я навіть даю за орден колишньої епохи аж п’ятнадцять гривень! Це більше ніж нічого від держави. У вас, часом,  немає ордену?

Гантеля тупо дивився на старенький баян і жалкував, що не був орденоносцем. Однак, директор відчув, що у цій державі щось важливо змінилося, бо продається все, навіть те, що його тримало у житті. Отак за базіканням водія і опинився він в місті на базарі, серед рядів з кроликами, курчатами, цуциками і усім, що після себе залишає зоозапах.

Баян не вписувався у ті технічні засоби, які пропонували професіонали зооринку, наприклад: клітки, ящики, банки... Але так, як на ньому зручно примостилась кицька Еліза, ніхто і не подумав би, що це музичний інструмент.

Гантеля нудьгував біля своєї продажної композиції «кицька-баян», бо можливі покупці може і спитали б ціну товару, та їм вкрадалась думка, що це збанкрутілий учень Куклачова, дресирувальник котів, який заробляє танцями останніх під баян, а в даний момент вирішив перепочити...

 

Але базар є базар. Хвилі людей носились в одну і другу сторону і час від часу зачіпали Гантелю.

- Заспівай, хай киця затанцює! – Причепився хтось напідпитку, але хвиля натовпу потягла отого «когось» до гусаків і качок...

- На кутні в мене заспіваєш, танцюрист! – Завелася господарка гусаків,- Нализався зранку і чесним людям ціну збиває, козел!

- А ви піаніно не продаєте? – Спитав ще хтось Гантелю.

Ідея з піаніно директору сподобалась. Було в школі стареньке піаніно і Гантеля не задумуючись продав би його. Але піаніно не мало футляра. Якщо  баян мав футляр і при перевірці керівництвом матеріальних цінностей школи можна було б замість баяна показати футляр від нього, то піаніно такої привілеї не мало...

- Не продаю! - Жалкуючи відповів директор, а сам мрійно подумав: «А чом і ні, тільки як? Піаніно це ж не орден…»

- Це не шиншила? – Ще один покупець мацав обрубок хвоста у Елізи.

Що таке шиншила Гантеля не знав і в очі не бачив, та чув про дорогі шиншилові шуби. Може вони шиються з арабських котів?

- Так! Натуральна арабська шиншила! – Запевнив він покупця.

- Ех, - скривився покупець,- В мене на таку дорогу цінність грошей не вистачить, в мене лише сто доларів...

У Гантелі округлились очі. Ого-го скільки тягне його кицька! І якось жаль стало таку цінність продавати, але коли вирішив продати, покупця поряд вже не було.

- Скільки коштує ваша киця? – Запитала мадам з щільно напомадженими губами.

- Це арабська шиншила! Сто доларів! - Відповів Гантеля.

- Чокнутий! Я біолог і клас гризунів можу відрізнити від класу хижаків! Ваша киця мишу їсть...

 

Це була не миша, а хом’ячок. Як його поцупила Еліза Гантеля не помітив, та хутко видер залишки гризуна і сховав у кишеню, щоб бува не помітив господар хом’ячка.

- Ніхто не бачив  мого хом’ячка? – Лунав могутній бас з паралельних рядів, - Рокі! Рокі! Де ти?

У кишені директора палав  вогонь, то горіла страхом половинка Рокі... А якщо помітить господар хом’ячка, що буде?..

 

Та тут сталася нова подія, яка захопила і продавців, і покупців. Безслідне зникнення Рокі перестало бути сенсацією. Про нього миттєво забули. Із залізного контейнера вискочила нутрія...

За поясненнями господаря нутрії то був дев’ятикілограмовий самець Барон. Вишкіривши два зуба, Барон лопотів лапами між людьми так швидко, що натовп потрапив у полон паніки.

- Ловіть Барона! Він ручний! – запевняв господар. Та хто це буде ловити пацюка розміром спанієля, що як таран бився в ноги, особливо жінкам?

Почувши «Ловіть барона», декілька циган тишком відділились від натовпу, і мов мильна кулька, зникли…

Виск, вереск, падіння, тріск ящиків, руйнування прилавків, затріпотіли кури і гуси, індики здійнялися в небо, немов бойові вертольоти «Алігатор»... І весь цей гармидер існував на фоні смачних російських матюків, часто у формі 3D або у вигляді триповерхової будівлі з покрівлею.

Сміливці, зрозуміло, погналися за Бароном не дивлячись ні на що і на кого наступають, а збентежений Барон і сам вже не знав куди подітись, він дряпався, кусався і тікав...мов ті цигани при вигуках «Лови барона»

Кицька Еліза з переляку кинулася на груди Гантелі, а той в свою чергу присів у ящик з кроленятами. Мабуть придавив пару штук...

 

Позичивши у Сірка очі, директор напомацки схопив розчавлений баян і витиснувся з купи розгніваних і переляканих базарників. Міха баяна були роздерті добряче, немов розмерзлі шкільні батареї під час морозних днів минулого року. Це вже був не музичний інструмент. Еліза забилася аж в рукав куртки свого господаря і довго не показувалась звідти. В кишені залишки Рокі пустили останні соки на згадку про паскудний день базарування... Єдиною доброю новиною стало те, що впіймали Барона в молочному корпусі. Барон сховався в перекинутому бідоні від молока і його там зачинили.

 

Книгу «Камасутра» директор школи не купив, бо грошей не набазарив. Але і повертатися з пустими руками додому йому було не зручно. За гривню і п’ятдесят копійок придбав Гантеля тоненьку брошуру «Єгипетське голодування», згадавши той заголовок на газеті з колбасою.

- Скажу Альоні, що «Камасутра» починається саме з цього, - Поділився рішенням він з кицькою.

- Мя-у! – Погодилась Еліза і скрутилась калачиком у господаря на колінах, коли той вмостився на сидінні автобуса, щоб добиратися додому.

 

 

Д в і   В і р и

 

Альона Федорівна певною мірою любила свого неофіційного чоловіка, з яким вже дев’ять років пліч-о-пліч несла повинність директорства. Ким вона була? Молоденька безосвітянка, що протирала в районі стільці посередніх установ, якоїсь там спілки молоді і друкувала на друкарській машинці циркуляри...

Такі установи у свій час про комп’ютеризацію тільки мріяли. Батьки з села бідарі і гарну партію одруження підібрати для доньки не змогли. А тут з’явився Віктор – з характером і при посаді директора школи... Невеличкий журавель, та добре що в руки потрапив – практично розцінила Альона і згодилася жити в селі. Тим більше, що  останній притулок – спілка районної молоді, де працювала друкаркою Альона  – розпалася.

В селі для Альони якось ненароком знайшовся диплом Балтського педучилища. Гантеля навчив її говорити учням «добрий день», і ось, вона вже дев’ять років класовод молодших класів, а вдома хатня куховарка та прибиральниця.

Альона Федорівна селянською господаркою бути не могла із-за відсутності самого господарства.  І це Альоні було зручно, бо і вона отримувала дозу лінивої радіації від свого чоловіка. Спала вдосталь, без особистих дітей клопоту майже не було, а серед розваг – приємні запросини на свята селян, поїздки на курси підвищення кваліфікації, придумування сніданку та вечері (із нічого особливого продуктового запасу) і амнезійні телесеріали по чорно-білому телевізору. Ну то й що, що реалізувати свою первозданну функцію жіноцтва Альона не змогла? Життя внесло корективи, які задовольнили обидві сторони.

Кольоровий телевізор купити Вітя не хотів, бо колись давно йому підказали, що незбалансовані кольори телевізора порушують в очах гармонійну збалансованість кольорів природи... Навіщо Віті в очах гармонійна збалансованість Альона так і не допиталась. Тож  насолоджувалась тим, що є, не зазіхаючи на долю.

 

Своїх дітей Альона не бажала, згадуючи бідоту в сім’ї своїх батьків, котрі мали п’ятеро доньок... Інколи у Альони в серці пробуджувалася бунтарка Кармелючка, та це тривало не довго, частіше Альона сама продовжувала грати роль бунтівниці задля сімейної розваги. Так трапилось і з книгою «Камасутра». Їй та «Камасутра»  не була потрібна  ! Ласий шматочок інтиму вона і так отримувала з Віктором, потім їздила на аборти, бо запліднювалась як кішка. Була собі така жертва в сімейно-сексуальнім площині чи периметру їхнього з Віктором сімейного ложе. Але і не дозволяла своєму чоловіку розслаблятись в сімейних розборах.

Щирою подругою у Альони була її сусідка – стара баба Віра, вдова фронтовика. Цілими днями бабуся поралася, як могла, в городині, ганяла курей, ледве перебираючи ногами і горланячи на весь куток: «Вдову зобижають!», а по вечорам плела коврики із нарізаних тряпок. Альона за цим розважливо спостерігала і розповідала бабі чергові серії телесеріалів...

В час, коли Гантеля приїхав з базару, Альона пішла до сусідки позичити на обід куриних яєць та там і затрималась за розмовами.

 

Директор поклав баян на шафу, інструмент лише фукнув залишками базарного повітря через подерті міха. Петрович віддав кицькі Елізі залишки Рокі і вмостився опановувати брошуру «Єгипетське голодування».

 

Та не довго тішився... Альона Федорівна вбігла в хату і загаласувала:

- Вітя! Знову баби звелися! Розборонити треба!

З другої сторони, південної,  сусідкою у Гантелі жила ще одна баба Віра, але не вдова. Ця баба ніколи не була заміжньою, типу монашка.

І повелася між двома Вірами ворожнеча, скоріше всього, від заздрощів. Одна одній заздрила, що не мають чоловіків, але одна в наслідок загибелі свого на фронті, а друга, що ніяк не вибрала свого мужа із дванадцяти кандидатів... То ж сперечалися одна з одною на принципових позиціях. І ніяка книга «Камасутра» не могла б описати, як дві баби задирали подоли одягу і показували одна одній інтимні місця, перегнувшись у поклонах задом на перед....

 

В даний момент вдова Віра проводжала Альону Федорівну до воріт і несла пакуночок з яйцями, щоб молодій сусідці догодити, а друга монашка Віра йшла додому з пакетиком крабових паличок. Так доля розпорядилась, що саме на нейтральній території вулиці дві Віри зустрілись з повними гніву очима. Спочатку розбились яйця на обличчі ненависного ворога, потім з тим же успіхом розплескались і крабові палички… Баби схрестилися руками і волоссям під жахливі вигуки:

- Вдову вбивають!

- Сука ти німецька, а не вдова!

- Сама ти курва!

- Від курви чую!

 

Гантеля в такі сутички не вмішувався, оберігав честь мундира. Розборонили баб інші сусіди, проте контакт з Альоною завдяки вуличній сутичці був налагоджений. Приємно окремій сім’ї помиритися, спостерігаючи, як чубляться між собою інші особи суспільства, чимось схожі на бойових депутатів у залі засідань...

- По стільки років нажили наші сусідки, а здоров’ячка на військові дії вистачає! – Зауважив Гантеля, коли з дружиною зайшов до своєї хати.

- Вони ж живуть за природою, - Хитро підкреслила Альона,- Ніякого сексу, лише необхідні потреби...

- Стримане голодування! – Наголосив Віктор Петрович, - Ось, послухай!

І Гантеля став зачитувати викладки із свіжо придбаної брошури:

«...Голодування – це щось набагато більше, ніж просто відмова від харчування. Це одночасно наука і мистецтво...

Голодування – це частина нового  існування, що важливо, воно проводиться для підтримки, або відновлення  здоров’я в цілому...»

 

- Альона! Ти чуєш, що таке голодування?

- Це те, що у нас сьогодні на обід буде! Баба Віра курині яйця всі до одного лупонула... Але ж ти казав що «Камасутру» купиш? –  Нагадала Альона.

- Так це ж і є перша стадія «Камасутри», отаке «Єгипетське голодування». Спочатку курс голодування, потім кохання... Поглянь на ці дві Віри. Їм за вісімдесят років, а здоров’я ще пре! Це і голодомори і  окупація наших  сусідок так загартували – ледве дибають, а  принципи і сила духу як  метал!

Альона Федорівна хотіла додати «як гантеля», але промовчала... Їй набридло сваритися з чоловіком, і так вже гра затягнулася, тож неохоче згодилась.

- А що це голодування нам дасть?

- Ну, по-перше здоров’я! - Пояснював Гантеля, -  Станемо  сильними, красивими, витривалими, як єгиптяни! А по-друге економніше будемо витрачатись на харчі, а це значить будемо заощаджувати кошти на другу стадію «Камасутри». Так і назбираємо копійок, а потім і в Турцію поїдемо!

- Чому в Турцію? Я хочу до мами...

- До мами заїдемо по дорозі.

- То ж треба приготувати подарунки батькам...І сестрам...

- Гривня до гривні , то чого ж, не тільки подарунки можна придбати...

 

Солодку мрійну розмову подружжя перебив телефонний дзвінок. Телефон Гонтелі був запаралелений з школою. Мобільні телефони у той час люди в селі не купляли, бо мережа мобільного зв’язку закінчувалася лише у крупних містах. То ж мобільник «Нокія» візуально бачився тільки у Танечки біолога, і всі знали завдяки її коханцю. Та все рівно телефон Танечки в межах села функціонально не працював, хоча мрії колегії педагогів збуджував. А от стаціонарний телефон був пріоритетом директора школи і це явище ніхто не оспорював. Директору дзвонили з районної бухгалтерії про те, що потрібно отримати  колективу школи відпускні та оздоровчі гроші.

- Сала купимо! – Зраділа Альона.

- Ти що! – Докірливо подивився на Альону Віктор Петрович, - Яке сало? Ми ж домовилися. У нас починається нове життя! У нас єгипетське голодування! А гроші  я  в ощадкасу буду класти... Лише саме необхідне – чай, хліб.

 

На наступний день, отримавши в районі  платню, Гантеля свої та Альонині гроші в ощадкасу не поклав – «Сильно часто банки банкрутують» - думав він. Придбавши пачку чаю та пів кілограма  тюльки, директор школи повертався в свою оселю. По дорозі в сім’ю, до обіду з мундєркою та тюлькою, Гантелю перестріла баба Віра, яка вважалась монашкою, і змовницьким тоном заговорила:

- Віктор Петрович, я знаю в школі є  ружо. Не в службу, а в дружбу, продайте мені ружо і одну кулю, я вб’ю оту німецьку підстилку! В неї чоловік загинув на фронті, а вона при німцях що витворяла! В неї син хоч і агроном, а на німців схожий!

- Не можу продати! – Пояснив Гантеля,- Хоча це і не вогнепальна зброя, а повітряна, але вона матеріальна цінність і так просто не продається.

- Ай-ай, як жаль, мабуть я її вилами заколю...Носить же земля таку повію...

 

Такі погрози Гантеля чув не один раз, і не від однієї баби Віри, тож не здивувався коли в себе в хаті, за розмовою з Альоною, застав і другу бабу Віру. Вдова Віра була в сльозах і з синцем під оком.

- Ти знаєш що бажає тьотя Віра? – Посміхаючись звернулась Альона Федорівна  до Віктора, - Хоче щоб ти продав їй повітряне ружо...і одну кулю.

 

- Я помщуся за  всіх вдов! – Заголосила Віра, - Та сука дванадцять чоловіків зі світу зжила! А з німцями шо вона виробляла! Якщо не продасте ружо я ту сексопатологічну стерву сокирою зарубаю! Що воно означало, оте «сексопатологічна», баба Віра не знала, але чула якось по телевізору і цей свій неологізм вона виплюнула з особливим ентузіазмом.

 

-Звісно, не продам! – Відповів директор школи Гантеля, але вже і подумав про те, який великий попит на селі має шкільна пневматична зброя...Це не ордени і баян!

- Баба Віра, а у вас ордени є? – Запитав Гантеля.

- Та є орден «Слави» від чоловіка залишився. Я хотіла в гроб орден покласти до свого Васічки… А батюшка сказав, що то йому там вже не потрібно. Там інші «ордени» ціняться. Архангели не питають про медалі на грудях. Так Васічка і пішов лише в костюмчику без ордену.

«П'ятнадцять гривень за непотріб! – Сам собі подумав Гантеля, - Якось треба добратися до артефакту»

Коли Альона повела бабу Віру додому, Гантеля з цікавістю подивився на баян з розірваними міхами. Яке ідеальне місце для грошви! Он де можна ховати гроші. «І дружину не будуть спокушати! Ото БАНК!» - подумав він. Найнадійніший.

 

Директор порахував загальну суму, що привіз з району як платню для себе і Альони Федорівни,  записав число у записник, і засунув гроші  в баян. Банк «Баян» почав свою фінансову діяльність.

Та це ще було не все.

Натхненна ідея, яку прозріли дві Віри у методичній голові Гантелі, продати шкільну пневматичну гвинтівку, погнала директора школи на інший кінець села до мисливця Курки.  Банк «Баян» вимагав поповнення на депозит і негайно! А хто ще може купити пневматичну зброю так, як би це була б вогнепальна? Тільки мисливці!  Це вони придумують усілякі пристрої, аби влучити у беззахисну тваринку, хоча і описують  таку тваринку, як матерого хижака.

 

Куркі  директор гвинтівку і продав. Порахував Гантеля гроші за  зброю: Курка, хоч і скупий мисливець, відвалив за гвинтівку по цінах, як за нову! А вже дома Гантеля сховав гроші в баян і з чистою душею пояснював двом Вірам, що продати гвинтівку бабам не може, бо такої зброї взагалі в школі не повинно бути і вже не має! Школа – це не військо! В школі  є інша могутня зброя – це знання! І якщо хто із баб бажає купити знання – перешкоджати цьому особисто він, як директор, не має права...

 

ПРОДОВЖЕННЯ

 

СОЛНЕЧНЫЕ ГЛАЗА

Давно-давно, как лучиками света,

Пронзились чувства, как бы как стрелой.

Глаза девчонки! Снова будет лето,

Сверкающее лето надо мной…


Морщинки желтыми, как абрикосов листья,

На сердце падают и православен зной.

Среди иллюзий, недомолвок истин

Глаза горят безумною весной. 


О солнце! Что ж горишь уже глазами.

Испепеленный путь не пройденный никем….

Да будет жизнь! А пропасть между нами

Лучами солнца залита совсем!.


Я подойду, таясь, увижу ожерелье,

Нацепленное светом на тебе.

И в сотый раз, из сотого похмелья,

Взгрустну немного, неизвестно где.


Забьюсь как зайчик солнечный в испуге,

В потемках лоз и розовых  кустов.

Нет, не нужны мне все слова о «друге»,

Не описать того, где не хватает слов.


Любовь не измеряется  страданьем,

Как свет линейкой не измерить нам.

И так, граничащем меж счастьем с покаяньем,

Всю жизнь свою отдам твоим глазам.


2015г.

З СВЯТОМ ВЕСНИ, ДРУЗІ, ДРУЖИНИ, ЧАРІВНІ ПОЛОВИНИ!

ЛІЛІ НІКОЛАЄНКО ОСОБИСТЕ, ПОЗДОРОВЛЯЮ!


Бруньки бубнявіють на сонці краснім.

Весна бере своє - кружляє, оживає...

Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -

Свій час весняний зоряний чекає.

Літає мимо листя й сніг минулі,

На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.

Думки, що діти в світі безпритульні,

Чомусь, як Бога, зачекались квітня...

Заплаче небо, згинуть суховії,

Злетяться ластівки в краї першогніздечні.

І змиють сльози штучні грубі вії,

Що наліпила доля дискотечна.

І все що було стане не цікавим,

Не вартим, щоб про нього пам'ятати.

Розквітне квітка, наче біла пава.

І хтось її зірве до свої хати!


Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.

Платформенно вітаю з святом.

Все буде гаразд.
Василь Юдов

 

ВИСОКОЯКІСНІ ІЛЮСТРАЦІЇ ТЕТЯНИ ЗЕЛЕНЧЕНКО

Ілюстрація до М.Булгакова "Майстер і Маргарита"
Ілюстрація до М.Булгакова "Майстер і Маргарита"

  Для любої казки, що народжується пером непересічного автора, важливою необхідністю для повноцінного сприймання була, є і буде ілюстрація, що відображає душу казки. 

   Казки, як щойно народжені діти, потребують пеленання у одяг чарівності, знаходження вишуканого зорового образу для тої поетичної атмосфери, яку поширює у світі людей сама казка.З одної сторони казка - небилиця, та завдяки майстерному слову автора та дуже високоякійсній праці художника-ілюстратора, така небилиця підкоряє уяву справдішнім мистецтвом перетворення і покращення реального світу.

   Художник Тетяна Зеленченко має безумовний хист відчувати душу літературних творів, від чого її ілюстрації не просто малюнки певних сюжетних ситуацій по тексту, а своєрідна мапа емоційних відображень літературного задуму. Із представлених нею робіт на сторінці сайту можна зачаровуватись високохудожньою добротою, яка випромінюється кожним штрихом і кольором, що зєднуються у видимий зрозумілий портрет літературного твору. Вражають робити "Зима", "Весна", "Біла лань", де Тетяна поєднує у техніках класичні прийоми малювання пером і сучасні можливості компютерної графіки. Такий "симбіоз" технік дійсно живить одна одну і можна сказати, що поєднується у незворотньому процесі життя ілюстрацій. 

У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ОСОБЛИВІСТЬ КАЗКИ У ДВІ РУКИ

Є багато форм співавторства у літературі. Автори самі визначають роль кожного у спільному створенні літературного твору. Це може бути спільне визначення сюжету, спільне обговорення героїв, образів, ситуацій, загальної ідеї, теми і плану. В інших випадках автори у спільній роботі розділяються на якісні можливості кожного окремого автора - автор веде сюжетну лінію, а співавтор докладає описи чи діалоги згідно спільної теми. До співавторства належить і жорстоке редагування твору, коли редактор не залишає і камінчика від твору автора, натомість стає співавтором створення твору, якщо з такою редакцією погоджується автор...

Казка у дві руки не відповідає вище наведеним прикладам. "У ДВІ РУКИ" - це почерговий "блоковий" потік літературного сюжету, при якому автори не умішуються у блоки один одного. Від цього особливості визначаються тим, що у такому режимі автори повинні бути споріднені думками і якісними можливостями кожного. Одним із прикладів є створення творів у жанрі фентезі, де існує певна довільність у сюжетних і образних лініях творів. Це можна приблизно порівняти з виконанням одного музичного твору на одному інструменті двома виконавцями. Важливим у такому виконанні не загубити цілісність самого твору і його збалансований рівень. Для авторів, які працюють у дві руки мається характерність в тому, що вони в своїй спільній роботі не тиснуть один на одного інтелектуальними надбаннями і їх творчість певною мірою є прикладом свободної думки.

Чи вдалим є таке співавторство, яке опановують Лілія Ніколаєнко і Василь Юдов у казках, покаже результат читацького попиту, однак такі казки вже з’явилися на літературному просторі і починають крок за кроком утверджувати своє місце в літературі. "Лицар зоряного часу", "Сон долин місячного шовку" і ось нещодавно створена казка "Розгортувач простору" - представники саме літературних творів, що написані "у дві руки".

 

ПИШУ ПРО ЧАРІВНИЙ СВІТ ДИТИНСТВА

22 грудня в м. Києві учень 8 класу Новогригорівської школи, Ростислав Яжло отримав нагороду за зайняте перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Урок казки» в номінації «Казкова країна», проведеного у рамках яскравого проекту «Свято дитячих мрій». 

БАТЬКІВСЬКА ПОДЯКА

Безмежно-благодатний світ дитинства. Саме ця пора людського життя дарує ті митті, які залишаються в нашій свідомості назавжди. В дитинстві ми мріємо, балакаємо з квітами, розуміємо тварин і нарешті віримо в казку. Таку добру, дитячу казку. Особливо приємно крокувати цим святом життя, коли поряд є добрий і мудрий наставник. Я, як ніхто, будучи вчителем початкових класів, розумію наскільки важливо вчасно направити, підказати, вислухати і подарувати можливість подальшого розвитку дитині, яка відчуває життя на повні груди. На мою думку моєму сину Яжло Ростиславу відверто пощастило, народившись в родині сім′ї педагогів, він має можливість спілкуватися з творчою неординарною особистістю Юдовим Василем Михайловичем.

Цей письменник не один раз у своїй творчості звертався до дитячої тематики. Чого тільки варті «Казки літнього саду». На даний час у нього готується до друку казка написана у співавторстві з вінницькою письменницею Л. Ніколаєнко «Лицар Зоряного Часу».

Саме дякуючи Василю Михайловичу Ростислав цього року прийняв участь у всеукраїнському проекті «Свято дитячих мрій» в категорії «Казкова країна». Казки Ростислава під назвою «Казки Рості» перемогли. Маю надію, що радість цієї спільної перемоги розділять не тільки Новогригоривці, але і мешканці Арбузинщини. Як батько хочу щиро подякувати Василю Михайловичу за те, що допоміг моєму сину здобути цю перемогу. Як каже сам Ростислав: - «В своїх творах я намагаюсь показати чарівний світ дитинства, розфарбувавши його фантастичними кольорами життя». З власного досвіду знаю добирати і змішувати такі фарби набагато легше за підтримки досвідчиного наставника.

С.М.Яжло