КУЛЬБАБИНЕ ЛІТО

Що може накоїть 

Безумний поет,

Коли розгадає

Натхнення секрет.

Коли його думи,

Як ті журавлі,

Курличуть у небі

Великі й малі.

А рими, як гуси,

«Га-га і ги-ги» -

Загикують білих

Паперів луги.

І пишеться ода,

А, може, памфлет,

Віршується словом

Пейзаж і портрет...

 

Героєм був Лебідь.

Такий собі птах,

Що часто купається 

В наших ставках.

Допитлива шия,

Поважна грудинка -

Осьо тобі образна

Фотокартинка!

І, треба ж, природа

Дарує красу

Усім, хто її

Крізь життя понесуть.

Та була у Лебедя

Вада одна:

Любив він жіноцтво,

Як гріх сатана.

 

Усі його браття,

Попарно розбиті,

Плекають, кохають

У хвилях умиті.

А ще за коханням

У небі парують -

Єдиній любові

Життям салютують!

Герой так любив 

І себе і усе,

Аби потріпатись

В коханні, і все.

 

Для нього в коханні

Не було різниці:

Лебедиха, качка...

Однаково - птиці!

Була фазаниха,

Була перепілка.

То їм грала арфа,

А може сопілка.

А якось з’явилась

На мудрій вербі

Співачка сіренька

В вечірній журбі.

ЇЇ пісня чиста

Дістала до звиху.

Герой закохався

Уже в Солов’їху...

 

Літала співачка

У різних гаях

До поки не стрівся

Привабливий птах.

Побілені крила,

Як хмари високі.

Поважне геройство

У грудях широких.

Співачка на смерть

Закохалась собі,

Що вся і зосталась

Співать на вербі.

 

Для нього, для нього!

Ця пісня злітала.

У Лебедя серце

Стрілой діставала.

Ніхто не пізнає

Навіщо таке

Потрібно кохання

В ставку ніяке...

Вона на вербі

До безумства співає

А він в хвилюванні

У хвилях конає.

Отак якось мається

Невідповідність -

Між звуком і виглядом

В часі безплідність.

 

Дивилась на пару ту

Жаба з болота.

Їй вигляд не цяця,

Їй пісня не шо-то...

До куприка їй

поетична ментальність,

Коли у красі лише -

Функціональність!

Якщо ти вже лебідь,

То ним же і будь,

Бо лише тобі 

Лебедихи ростуть.

А та солов’їха

По вік не твоя,

Хай краще послухає

Спів солов’я...

Так думали жаб’ячі

Очі холодні -

Реально, практично,

Як всі земноводні.

 

Та в Божому світі

Не тільки є жаби.

Є травень, весна,

Є любов і кульбаби,

Які поле сонцем

На схід засівають

І з вітром кохання

Як душі злітають.

На те наш Всевишній

Дозволення дав

І Лебідь у щасті

Таки заспівав!

Не просто "ги-ги-кав"

Він скрижетом дрелі,

А як соловейко

Тягнув дух свірелі...

І хай що там кажуть,

Кого жаба давить, -

Його Солов’їха

Навчилася плавать!

 

І може то пара

До дива не звична,

За те одна ціла,

За те - поетична!

А жаба і зараз

Про правду скрекоче.

Кохання не бачить,

Най луснули б очі...

 

Поети, їх душі,

Як сімя кульбаби

За вітром несуться

Подалі від жаби.

Радіють свободі,

Як сонечку діти,

Шукають по світу

Кульбабине літо.

Та може Творця є

Невичерпна суть:

Їх жаби деінде -

І там достають.