Зальодило всі річеньки,
Траси замело.
Їдуть, їдуть чумаченьки
З міста у село.
Вітер дує під спідниці,
Сніг за комірці.
Їдуть далі від столиці
Молоді купці.
Крам везуть в далекі села
У глухі світи.
Бізнес справді невеселий –
Інший не знайти.
Треба ж так: в купці подався
Жорик-чоботар.
Весь до нитки розпродався,
Закупив товар.
Не шукач легкої долі
(Траси ж замело!)
Два мішки важкої солі
Потягнув в село.
Історично скромне діло
Сіль возить – не мед!
Шия й спина запотіли,
Але йшов вперед!
Ось село на видноколі
Димно маячить.
Трактор зламаний у полі
У снігу стирчить.
Там он ферма загубилась,
Пар у небо рве…
(Перша група отелилась,
Друга ще живе…)
Люди чорнії, як гори,
Падають в піке
До мішків. Питають Жору:
«Що воно таке?»
«Сіль життя!» – відповідає.
(Єйбо-єйбо сіль!)
І селяни розгрібають,
Міряють на бриль…
За годину розпродався.
(Жорику везе!)
З диким краєм розпрощався
І у центр повзе.
Як бульдозер пробивався
Крізь сніги й степи.
І від щастя, що добрався,
У чопок напивсь!..
В триста баксів горе-Жорі
П’янка обійшлась.
Решта грошей по ці пори
Так і не знайшлась.
Бізнес з солі, наче човен,
Налетів на міль.
Чахне Жорик «солі» повен,
Виганяє хміль…
Розум ще не засолило,
Хоч язик звело:
«Повезу я, - каже, - мило
У глухе село!»
Знову сніг перед очима,
Вітер завива.
Мило пре в село людина –
Гроші здобува…
Так від Києва до Криму
Губляться в полях
Бізнесмени. Спить над ними
Їх чумацький шлях!