СОН ЦЕ

Тихо і тихо. І зорі не зорі.

Місяць розплився, і як, і не так...

Всі ми до щастя прозорі-прозорі,

Бо забуваємо слово «Гулаг».

Плачеться золотко неба гостинного

Над Україною нам.

Чи я є ніхто тобі доцею й синою? 

Та Україною я!

Віра проклятая сонцем замучена

І замордована ним.

Боже, з тобою я заукраїнений

Снами й безсоннями син!

Всі супостати, що статки тріпаючи,

Хочуть піднять до небес?

Хрін вам від батьків, а також від матерів

Не дочекаєтесь "без".

Вся татарва, всі псявіри із заходу

Недоотримають «я»,

Бо я є, як плачинда без зашморгу,

Просто того, що є я.

Бути поперше великим, чи мізирним

Не позволяється нам.

Ми усі діти у дозволі праведним,

Що утворили бедлам....

Божою Матірю можем клянутися,

А зо собою ні зги...

Плавляться в світі в непраді і в мучасті

Наші постидні мозги.

Хочеться доленьки плино-й безплинної,

Або якої би там,

Щоб пригорнулась в любові з дитиною,

З тою, якою я сам.