"Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих."
У цій поезії, як в раї,
Живе душа. І плине час
У вічність. Як і сам Тарас
Та його спадок словокраю
Не помирає серед нас.
І скільки б років не минуло,
Ще скільки промайне віків,
Будемо чути вічний спів
Всього того, що з нами було
У звуках Кобзаревих слів.
До поки не погаснуть зорі
У серці вишнями цвітуть
Слова любові. Всюди чуть
І соловейка пісню волі
І спів дівчат, що долю ждуть.
І досі жде вечерять мати.
Із діточками завше спить.
І досі хрущ в садку гудить...
Садок вишневий коло хати
Тарас зміг в душу посадить.
Тож всім поетам і піїтам,
Хто бавить Музи і Пегаси:
Учітеся віршів Тараса,
Щоб не позоритись над світом
Своїм дешевим словоплясом.