Світ якось попутав макушку і ноги,
А Бог якось вийшов попить коньячку.
Знайшлись шмакодявки, ламаючи роги,
Побігли прислужувать службу таку:
Де треба й не треба своє уставляють,
Піарять себе і на інших плюють.
За це вони їжу яку-небуть крають,
Й людей між собою паскудством цькують...
І ось, серед степу, в незнаному полі
Такий шмакодявка своє ізнайшов:
Травив словом душі, сосав людям долі,
Комусь іще чисту, щей праведну кров.
Щоб якось у світі собі шифруватись
Він міг прогинатись і вмів полизать.
Йому аби щось "отаке" показати -
У ньго язик й навіть очі блищать!
Та Бог прохмелився, макушку почухав:
-Невже це так довго я був у пітьмі?
Багато чого не дочув, не дослухав,
Багато чого не відомо Мені...
І щоб прояснитти свої незадачі,
На землю у образ прийшов, в світ проник.
Відчув, що вже царство Його шмакодяче,
Бо шмакодявка завжди керівник...
Там був шмакодявка керманичем школи.
Усе від діток назавжди відрізав:
Копійку від книжки, помиї з столови...
Усе під чистую до себе списав!
А Бог, хоч і образ, а все то при ділі.
Все правду шукає: хто хто, хто ніхто?
А той шмакодявка жирує і гилить
Словами на Бога, що Той дід пихто...
Лиш карма настала від Божого духа
Для душ пересічних, які ще живуть.
Не можуть миряни уже більше слухать
Оту шмакодявку й його каламуть!
Та хто розум має, хто щось понімає,
На сонці побачить спотворену тінь:
Сидить шмакодявка, вчепився за краї
Крил кожной людини, усіх поколінь.
То щож нам робити? Вже скільки носили
На плечах ту погань, як грудку сови.
Діди правду знали: сокиру точили
І чухали спину, щоб аж до крови.