ШМАКОДЯВКА І ЙОГО ТІНЬ

Світ якось попутав макушку і ноги,

А Бог якось вийшов попить коньячку.

Знайшлись шмакодявки, ламаючи роги,

Побігли прислужувать службу таку:

 

Де треба й не треба своє уставляють,

Піарять себе і на інших плюють.

За це вони їжу яку-небуть крають,

Й людей між собою паскудством цькують...

 

І ось, серед степу, в незнаному полі

Такий шмакодявка своє ізнайшов:

Травив словом душі, сосав людям долі,

Комусь іще чисту, щей праведну кров.

 

Щоб якось у світі собі шифруватись

Він міг прогинатись і вмів полизать.

Йому аби щось "отаке" показати -

У ньго язик й навіть очі блищать!

 

Та Бог прохмелився, макушку почухав:

-Невже це так довго я був у пітьмі?

Багато чого не дочув, не дослухав,

Багато чого не відомо Мені...

 

І щоб прояснитти свої незадачі,

На землю у образ прийшов, в світ проник.

Відчув, що вже царство Його шмакодяче,

Бо шмакодявка завжди керівник...

 

Там був шмакодявка керманичем школи.

Усе від діток назавжди відрізав:

Копійку від книжки, помиї з столови...

Усе під чистую до себе списав!

 

А Бог, хоч і образ, а все то при ділі.

Все правду шукає: хто хто, хто ніхто?

А той шмакодявка жирує і гилить

Словами на Бога, що Той дід пихто...

 

Лиш карма настала від Божого духа

Для душ пересічних, які ще живуть.

Не можуть миряни уже більше слухать

Оту шмакодявку й його каламуть!

 

Та хто розум має, хто щось понімає,

На сонці побачить спотворену тінь:

Сидить шмакодявка, вчепився за краї

Крил кожной людини, усіх поколінь.

 

То щож нам робити? Вже скільки носили

На плечах ту погань, як грудку сови.

Діди правду знали: сокиру точили

І чухали спину, щоб аж до крови.