Сб

29

дек

2012

ВТРАЧЕНА ПІСНЯ

Десь там, в українських степових краях, де під пишними зеленими шатами яблунь та верб причаїлися села, де розкинулись безмежні килими трав та хлібів, де під синім небом цвітуть мальви і черво­ніє калина, було одне чудове місце, яке дуже люби­ли подорожні. Там можна було відпочити у затін­ку, напитися води. Гайок був невеликий, але дуже хороший і гарний. У самому центрі кучерявився дуб, старий та розлогий; у густій траві червоніли маки, задивлялися синіми очима у небо волошки. Біля кринички розрослась калина, вода в криничці холодна, добра. Було там і маленьке озерце неподалік, над яким дружно схилився ряд верб, а обабіч дороги хвилююче тріпотіли кронами ніжні берізки.

   Не можна було пройти, не зазирнувши в гайок. Зайдеш, сядеш під дубом, подивишся на цю красу — і вся втома тобі зникне. І жити хочеться, і радіти життю! Здавалось, навіть повітря там якесь особли­ве — чисте, солодке…

         Якось навесні туди залетів Соловейко, моло­денький, жвавий. Йому сподобалось в гаю і він там залишився. Звив гніздечко на дубі і витьохкував щодня собі та людям на втіху. Тепер уже жоден подорожній не минав гаю. Заходив, щоб послухати, як співає ця маленька чарівна пташка. Слухаєш — і душа твоя співає разом із ним, вище тягне до сонця зелені віти дуб, не цвіте — буяє калина, виблискує, мов кришталь, озерце, а сонечко гріє ласкавіше. Навіть вода в криничці ставала від його співу смачні­шою. «Ну й соловейко, ну й чарівник! – захоплювались люди. – Звідки ж голос такий у тебе, нечуваний і неповторний?!» — «Люблю я досвітні роси пити та на вечірні зорі дивитися, слухати, як шумлять трави і співають струмки, — казав Соловейко, — а ще я люблю людям радість дарувати та рідну природу звеселяти».

         Та недовго довелося Соловейку співати. Налетіли на той гай чорні круки і заскрекотали там свою зловісну пісню. Замовк тоді Соловейко, зажурився. Що ж робити? Де взяти сили, щоб змагатися з таким товариством? Може, вони ще полетять собі і більше не повернуться? Ні, здається, надовго засіли. «Ну чого вам тут треба? — думав Соловейко. — Літайте десь над пустирями, над степами німими...». Та де там! Не залишать круки гаю, бо не до вподоби їм та пісня солов'їна! «Заглушимо його, — каркали вони, - хай не співає!»

       Минає день, минає другий, а у гаю все круків чути. Мовчить Соловейко, не співає. Похилилася калина, засумував дуб, потьмяніло озерце. Не лунає ніжна і хвилююча мелодія, а лише зловісне каркання.

       Та от прилітає кручий ватажок до Соловейка та й каже:

    Співай з нами, Соловейку, все одно у тебе вибору немає. До того ж, по-нашому співати зовсім не важко, треба лише спробувати. От і будеш нам побратимом, а не ворогом.

    Я краще помру, ніж буду з вами співати! — відповів Соловейко і полетів геть від Крука.

    Що ж, — мовив Крук своїм товаришам, — ми йому ще покажемо, як з нами сперечатися! Спа­лимо його гніздо! Хтось має дістати вогню і під­ палити його! Але не личить нам, крукам, по чужих гніздах літати, хай це зробить Зозуля!

   Відшукали Зозулю і стали умовляти. Спочат­ку вона не хотіла, а потім і погодилася. Переконали її круки, що Соловейка треба спекатися. Що ж уміє, справді, та Зозуля? Ку-ку та ку-ку і більш нічого. От і взяла її заздрість. «Хай не співає!» — подумала теж.

   Соловейко все рідше бував у гаю, все літав у села або у степ, зажурений та мовчазний. А Зозулі тільки того й треба. Дістала вогню, прилетіла до гніздечка і підпалила його. Прилітає Соловейко — нема гніз­дечка, спалено! Образився він дуже і полетів звідти назавжди.

         Не стало Соловейка, не стало його прекрасного голосу! Усох дуб, зів'яла калина, повсихали верби, вигоріла трава, занепала криниця. Озеро заросло очеретом і перетворилося на болото. Не зупиняються більше там подорожні, обходять стороною. Пуст­ка стоїть на місці колись квітучого зеленого гаю. Сухий вітер хитає оголене гілля печальних бе­різ, пекуче сонце допалює висохлу траву, чорнить віти дуба. Дуб обліпили круки і, махаючи чорними крильми, вороже каркають...

Де ж воно все поділося? Куди пропало і чому? Чому?!

Мораль казки. На жаль, одного лише талан­ту не достатньо для того, щоб зберегти своє гід­не місце у безмежному морі сучасного мистецтва, у якому далеко не всі є талановитими «солов'ями». Соловейко занадто рано здався, йому не вистачило наполегливості у боротьбі з бездарними, але зух­валими і самовпевненими круками. Тому і втратив він свою пісню. Лише той, хто бореться, досягає своєї мети.

 

Оставить комментарий

Комментарии: 0