Вс

30

дек

2012

ДУХ ЛІТА

ДУХ ЛІТА

Молоді абрикоски звисали на гілочках своєї мами, неначе жовтогарячі ліхтарики. Вони дивувалися світові, який оточував їх різнобарвними кольорами і чудернацькими формами:

...Там он метелик полетів за кущ бузку до калюжі, там он соловейко у вербах щебече, а там он на дерев’яному столику стоїть кришталева вазочка – у ній живе Дух Літа...

Але ніхто ніколи Духа Літа не бачив. Хто із фруктів та ягід забирався у вазочку, щоб познайомитись із Духом Літа, і червоноокі полуниці, і блискобокі вишеньки, всі ці сміливці безслідно зникали. От який був Дух Літа – невідомий і незримий...

Вирішили і абрикоси послати посланця. Обрали самого спілішого і найохайнішого братика і він стрибнув до землі. Дарма що трішки забився Абрикоска, прохолодна вода із діжки змила з нього всю втому і він потрапив у кришталеві обійми вазочки.

Вазочка піднялася над столом і понесла Абрикоску прямісінько до хати, де спала маленька дівчинка Оленка.

-Прокинься, Оленко! Дух Літа приніс тобі подаруночок...

Оленка пробудилася, відкрила очі.

-Ой ! Абрикоска! Який чудовий дарунок!

Оленка причепурилася і після сніданку у вазочці залишилась тільки маленька кісточка.

-От тобі! – думала кісточка Абрикоски, - як же я в такому вигляді повернуся до своїх братиків? Ні, голим повертатися соромно! Краще хай вони самі приходять сюди і взнають хто такий Дух Літа!..

 

СІК ВИШНІ

Одному пану лукавий розказав, що якщо пан збере всі вишні, які вродять на землі, надавить з них соку, то стане могутнім царем – володарем всього світу! Наказав пан своїм прислужникам:

-Не гайте часу, збирайте вишні. А якщо я стану царем, то ви всі станете господами.

Кинулись прислужники збирати вишні з усієї землі. Де так збирають, де з гілками зривають, де геть з корінням викорчовують. Вишні у діжі складають і сік товчуть... Вже аж три діжі натовкли.

І міг би пан стати царем, якби не одна дівчина.

Йшла дівчина садком, вишневим холодком, тільки посміхнеться, а вишенька сама у рот і кладеться.

Побачили те прислужники і кажуть до пана:

-Не стати тобі царем! Одна дівчина ходить садком, вишневим холодком і твої вишні їсть.

-Схопіть мені ту дівчину і приведіть до мене, - наказав пан.

Прислужники так і зробили, привели дівчину до пана. А дівчина вродлива, а губи, як сік вишні, посміхаються. То пан і забув, що хотів царем стати. Прислужує дівчині, обходить її, та й каже:

-Дівчино-квітонько, губи в тебе вишеньки, очі в тебе зіроньки, виходь за мене заміж?

А дівчина і відповідає:

-Як же я вийду за тебе, коли твої прислужники всі вишеньки позривали, гілки поламали, а ще й дерева повикорчовували? А я без вишеньок і дня не проживу.

То ж наказав пан своїм прислужникам, щоб вишні садили, щоб їх поливали, щоб від вітру та спеки захищали.

А лукавий і шепче:

-Що ти робиш? Адже тепер ти ніколи царем не станеш!

А пан лукавому і відповідає:

-Ет, якщо б кожен лукавого слухав, то не було б на землі ні чарівної вроди, ні людської породи! Іди від мене геть!

Лукавий побачив, що пан його не слухає, то й звернувся до його прислужників:

-Обіцяв пан зробити вас господами, та тепле його слово! Схопіть свого пана і ту дівчину, що вишні поїла, і вбийте!

Зрадили прислужники свого пана і почали служити лукавому. А дівчина і радить:

-Відкрий, пане, першу діжу із вишневим соком і розлий на землю.

Як зробив це пан, то потекли ріки соку у всі сторони, захопили прислужників-зрадників і потопили їх.

-А тепер відкрий другу діжу, - радить дівчина.

Відкрив пан і другу діжу. Вихопився з неї вишневий дощ і ну поливати лукавого, та кісточками вишеньок, як градинами, лупцювати, аж поки лукавий не луснув від злості.

-А тепер, - каже дівчина, - час і третю діжу відкрити, бо в ній вже вишневе вино утворилося!

І оголосив пан весілля своє з дівчиною по всій землі. І відкрив діжу з вином вишневим, щоб всі добрі люди пригощалися і ніколи не дружили з лукавими!

 

КРИЛАТІ ПІДКОВИ

Біля величезного горіхового саду стояв палац, у якому жив цар. Водилися в цьому саду кролики. Один раз на тиждень цар сідав на коня, брав рушницю і відїздив у горіховий сад полювати кроликів.

Одного разу цар заїхав в далекий край горішника і у його коня відпала підкова. Кузня знайшлася неподалік за садом. Коваль зробив свою справу – підкував коня і розпрощався з царем.

Коли цар поїхав далі, йому почулося, що підкови у коня якось чудернацько співають. Він прислухався – співають! Ще й мелодія весела, чарівна...

-Підкови співають! – радів цар.

У той день він вполював багато кроликів. Кожен його постріл влучав у ціль.

-Треба нагородити того коваля, - вирішив цар, та так і забув своє рішення.

Минув час. Підкови стерлися. Мелодія, яка веселила царя, скінчилась.

-Знайдіть мені того коваля! – звелів цар своїм вельможам.

-Я задоволений твоєю роботою, - заговорив цар, коли вельможі привели коваля в палац, - тому призначаю тебе найголовнішим ковалем країни! Даю тобі будинок біля палацу і хочу, щоб ти зараз же підкував мого коня!

-Я не можу тобі це зробити зараз, - відказав коваль, - у моєї дружини повинна народитись дитина. Я мушу бути коло неї.

-Я наказую! – розсердився цар.

Нічого не залишилось ковалю, як тільки виконати наказ. Він впорався з роботою і поспішив додому.

Коли цар виїхав на полювання, то з-під копит коня ніякої пісні не почув.

-Не співають! – розлютився цар і в той день не влучив в жодного кролика.

-Чому підкови не співають? – закричав цар, коли вельможі знову привели коваля в палац.

-А хіба підкови вміють співати? – розгублено запитав коваль.

-Негідник! Пройдисвіт! – лютував цар, - Насміхаєшся з мене? Всипте йому стільки батогів, скільки горіхів у саду!

Кат виконав наказ царя. А горіхів в саду не можливо було дорахуватись...

Минуло чимало часу. Двадцять разів опадав цвіт акацій, двадцять разів розквітала липа. Трапилося царевому коню знову загубити підкову в далекому краю горіхового саду. І знову прийшлося звертатись у кузню. З кузні вийшов молодий юнак:

-А що ж, і підкуємо, - мовив юнак, - буде ще краще, ніж було колись, ваша царська милість!

Юнак підкував коня і розпрощався з царем.

Тільки-но цар відїхав від кузні, а з-під копит коня зазвучала чарівна всепоглинаюча мелодія.

-Співають! – зрадів цар, - Підкови співають!Кінь царя вже не слухався. Кінь все частіше відбивав копитами мелодію і злетів над землею. Підкови, як крила, підняли коня і царя у небо і понесли далеко-далеко, де є лише та безкінечна пісня.

 

БУЦІМ-ТО ЛЮЛЬКА МИРУ

Сталось так, що в одному саду росли поряд два горіха, а між ними доживала старенька згорблена груша. На стовбурі груші веселився жахливий сучок Буцім-то... Від нудьги він нацьковував горіхи на бійку і весело реготав, дивлячись як горіхи лупцюють один одного важкими гілками.

-Єй-но, Правий Горіх, - поскрипував сучок, - Лівий Горіх сказав, що буцім то ти кудлатий пень!

-Ну, я йому зараз покажу! – злився Правий Горіх і, здійнявши вітер, бив сусіда.

-За що? – завивав від болі Лівий Горіх.

-Це за те, що буцім то ти схожий на общипаний кущ, - скрежетав сучок Буцім-то, - так сказав Правий Горіх...

-От зараз я йому завдам! – ображався Лівий Горіх і відповідав болючими ударами.

Особлива війна між горіхами розпалювалась восени, коли достигали горішки. Горіхи кидали один у одного свої плоди, неначе вистрелювали їх із гармати.

-Як потішно, - реготав сучок, - буцім то справжня війна! А я буцім то справжній герой!

Край цій війні поклав сторож дід Андрій. Він відпиляв сучок від груші, обтесав його, змайстрував гарну люльку. А коли набив у неї тютюну і запалив, між горіхами піднявся перший димок примирення.

Люлька миру – так назвали її рослини.

Горіхи перестали ворогувати, бо нікому було нацьковувати їх один на одного.

Відтоді горіхи заплелися своїми вітами-руками, запустили свої гілки один до одного неначе брати. І стоять по нині – обнімаються.

 

 

Оставить комментарий

Комментарии: 0