Що може накоїть
Безумний поет,
Коли розгадає
Натхнення секрет.
Коли його думи,
Як ті журавлі,
Курличуть у небі
Великі й малі.
А рими, як гуси,
«Га-га і ги-ги» -
Загикують білих
Паперів луги.
І пишеться ода,
А, може, памфлет,
Віршується словом
Пейзаж і портрет...
Героєм був Лебідь.
Такий собі птах,
Що часто купається
В наших ставках.
Допитлива шия,
Поважна грудинка -
Осьо тобі образна
Фотокартинка!
І, треба ж, природа
Дарує красу
Усім, хто її
Крізь життя понесуть.
Та була у Лебедя
Вада одна:
Любив він жіноцтво,
Як гріх сатана.
Усі його браття,
Попарно розбиті,
Плекають, кохають
У хвилях умиті.
А ще за коханням
У небі парують -
Єдиній любові
Життям салютують!
Герой так любив
І себе і усе,
Аби потріпатись
В коханні, і все.
Для нього в коханні
Не було різниці:
Лебедиха, качка...
Однаково - птиці!
Була фазаниха,
Була перепілка.
То їм грала арфа,
А може сопілка.
А якось з’явилась
На мудрій вербі
Співачка сіренька
В вечірній журбі.
ЇЇ пісня чиста
Дістала до звиху.
Герой закохався
Уже в Солов’їху...
Літала співачка
У різних гаях
До поки не стрівся
Привабливий птах.
Побілені крила,
Як хмари високі.
Поважне геройство
У грудях широких.
Співачка на смерть
Закохалась собі,
Що вся і зосталась
Співать на вербі.
Для нього, для нього!
Ця пісня злітала.
У Лебедя серце
Стрілой діставала.
Ніхто не пізнає
Навіщо таке
Потрібно кохання
В ставку ніяке...
Вона на вербі
До безумства співає
А він в хвилюванні
У хвилях конає.
Отак якось мається
Невідповідність -
Між звуком і виглядом
В часі безплідність.
Дивилась на пару ту
Жаба з болота.
Їй вигляд не цяця,
Їй пісня не шо-то...
До куприка їй
поетична ментальність,
Коли у красі лише -
Функціональність!
Якщо ти вже лебідь,
То ним же і будь,
Бо лише тобі
Лебедихи ростуть.
А та солов’їха
По вік не твоя,
Хай краще послухає
Спів солов’я...
Так думали жаб’ячі
Очі холодні -
Реально, практично,
Як всі земноводні.
Та в Божому світі
Не тільки є жаби.
Є травень, весна,
Є любов і кульбаби,
Які поле сонцем
На схід засівають
І з вітром кохання
Як душі злітають.
На те наш Всевишній
Дозволення дав
І Лебідь у щасті
Таки заспівав!
Не просто "ги-ги-кав"
Він скрижетом дрелі,
А як соловейко
Тягнув дух свірелі...
І хай що там кажуть,
Кого жаба давить, -
Його Солов’їха
Навчилася плавать!
І може то пара
До дива не звична,
За те одна ціла,
За те - поетична!
А жаба і зараз
Про правду скрекоче.
Кохання не бачить,
Най луснули б очі...
Поети, їх душі,
Як сімя кульбаби
За вітром несуться
Подалі від жаби.
Радіють свободі,
Як сонечку діти,
Шукають по світу
Кульбабине літо.
Та може Творця є
Невичерпна суть:
Їх жаби деінде -
І там достають.