АТЛАНТИ

Колись давно, в старі віки,

Така була потреба:

Круті м’язисті мужики

Стояли і  тримали небо!

Атланти - кам’яні стовпи,

А у долонях хмари,

В воді стояли по пупи

І небо підпирали!

Тепер все стало навпаки:

Ракети - пальцем в небі

Пронизують страшні дірки,

Де треба і не треба...

Таку ми з кумом завели

Мірковану розмову,

При цьому їли і пили,

І наливали знову.

Так стало жаль самих себе,

Бо кожен з нас подумав:

«Не дай Бог небо упаде

На  мене, чи на кума!?»

Хильнули ще під огірки,

Якими закусили.

І ми, селянські мужики

Відчули в м’язах силу!

Щоб місяць з неба не упав

І обрій не роздерся,

Кум в телеграфного стовпа

Своїм обличчям вперся...

А я ще більше відчував

В своїх долонях силу:

До ранку Землю підпирав,

Щоб не перекосило!