Колись давно, в старі віки,
Така була потреба:
Круті м’язисті мужики
Стояли і тримали небо!
Атланти - кам’яні стовпи,
А у долонях хмари,
В воді стояли по пупи
І небо підпирали!
Тепер все стало навпаки:
Ракети - пальцем в небі
Пронизують страшні дірки,
Де треба і не треба...
Таку ми з кумом завели
Мірковану розмову,
При цьому їли і пили,
І наливали знову.
Так стало жаль самих себе,
Бо кожен з нас подумав:
«Не дай Бог небо упаде
На мене, чи на кума!?»
Хильнули ще під огірки,
Якими закусили.
І ми, селянські мужики
Відчули в м’язах силу!
Щоб місяць з неба не упав
І обрій не роздерся,
Кум в телеграфного стовпа
Своїм обличчям вперся...
А я ще більше відчував
В своїх долонях силу:
До ранку Землю підпирав,
Щоб не перекосило!