Так Микола вчяився в школі:
Десять років утекли,
А своє ім’я “Микола”
Він карлюкав “ Ми- ки- ли”…
Та не та біда що хлопець
Свого імені не знав,
А що раптом на уроці
Два плюс два не рахував.
Вчителі “молились” Колі,
Били в дзвони і в набат:
Не закінчиш Коля школу,
Не одержиш атестат.
Та дарма! В лихій годині
Хто при владі- той зумів!
Головне, щоб були свині!
Татко атестат купив…
Пролетіло кілька років,
Татко викупив й диплом.
Без навчання, без мороки,
Став Микола агроном!
То ж ходою як в пігмея
Вийде агроном в поля
І питає: люди, де я?
Чи це небо, чи земля?
Якщо небо, то я льотчик,
Якщо море – капітан.
Імідж зміню як захочу,
Бо росте в хліву кабан!
Вчителі, хоч і не люди,
Думку ставили ребром:
“А якщо то прірва буде,
Ким ти станеш, агроном?”
Посміхається Микола:
“Академій не кінчав,
А коли ходив до школи
Слово “прірва” не вивчав!”
Та бува сміється доля
Над нахабними людьми.
Трапилося так, що в Колі
Захворіли кабани.
Коля за спеціалістом
Бігає, як тінь, слідком.
А у того, як навмисне,
Теж був куплений диплом.
Головний ветлікар вчився
Геть ніяк! Життя навчить!
На посаді примостився
Так робить, щоб не робить…
То ж зайшов поважно, вільно,
В очі глянув кабанам,
І промовив: “Не стерільно!
Вилікуй хворобу сам!”
Розвернувся й вимив руки.
(Хоч і вимиті були)
Кабани від хворі в муках
Ноги в гору потягли…
Ображається Микола:
“Ти не лікар – дуролом!”
А у відповідь, як з голки:
“Ти сміття – не агроном!”
Побалакали. Між ними
Прірва злості пролягла.
Стали злими і дурними,
Хоч бери тікай з села.
Хто не вчиться душу мучить,
І свою й чужих людей.
І того життя не учить,
А до прірви приведе!