Фермерував Степан красиво:
Поля горохом засівав.
Кобилу давню і брикливу
В борінках ржавих затягав.
«Джондіри» тихо, міражами
Косили, сіяли і жали,
Ну, а Степанова кобила
Як трактор в полі гуркотіла:
«Горох-торох, горох-торох...»
І урожай в Степана здох!
Нема ні зернятка, ні сіна,
Лиш на кобилі сохне піна.
А знов весна, та сіять треба.
«Давай зерна!» - блага земля.
«Посій зерно!» - благає небо,
А грошей в фермера нема.
Селянська заздрість груди давить...
Степан цигарку закрутив,
Намазав пензликом об’яву
І на аптеці почепив.
Сльоза фронтально пробивала
Усіх, хто те читав письмо:
«Селяни! Жити важко стало!
Міняю жінку на зерно!»
Сусід розчулився. Від жалю
Приніс дві пригорщі зерна.
І до Степана: «Мало, знаю,
Та треба жінка на два дня.»
А брат? Той взагалі від себе
Приніс зерна ледь не кіло
І каже: «Жінка вся не треба,
Мені лиш місце... де сідло!»
Як там не є, а міражами
«Джондіри» сіяли і жали.
Ну, а Степанова кобила
Реально знову гуркотіла!