Прийшов дядько до скульптора: - Є у мене гроші,
Хочу пам’ятник зваяти про свої калоші.
З ними так ми нажилися, стільки находились.
І в гноюці, і в грязюці, як дзиґи крутились!
Вони в мене так трудились від ранку до ранку,
Тепер лежать непотрібні старіють на ганку.
Скульптор бороду почухав: -Можна ізваяти,
Тільки який ви хотіли б із них вигляд мати?
-О! Щоб були як козачі чоботи з підбором,
Носки гострі, як в султана, наче трошки вгору.
Щоби були на них шпори такі, як в гусара…
І блистіли, наче бляха, як у комісара!
Щоби пахли не мазутом, а вином й беконом
І ще й трішечки хранцузьким ВІП-одеколоном…
А на пряжечці ще й напис: «Всім героям слава!
Хай живе і процвітає свобода і право!»
Скульптор гроші перемацав і дядька питає:
-Може краще на ці гроші Вас я ізваяю?
-Що ж скажу я… Мудра думка. Ідея хороша.
І мене туди ж зваляйте. Зверху. У калоші!