ЗАПОВІТ НОВОГРИГОРІВКИ

 

Перлина північних степів,

Загублена десь край дороги,

Живе, аби хто не хотів,

З надією без допомоги.

 

Село, всі хатки і садки,

Пружається в час виживає.

На те там живуть козаки,

Яких татарва не зламає!

 

В селі не шукати краси.

Краса - то є вся Україна.

Які б не настали часи,

Її не зігнуть на коліна.

 

Селяни - степів трударі,

Плекають село, як лелеки.

Їх праця і пісня землі

Лунає довкола далеко.

 

Прикована в серці любов

До рідних і ниви і поля

В час свята розбурхує знов

І мрію, і віру, і волю!

 

Село, на ухбуччі доріг

Живе у родинному колі.

І небо - його оберіг,

І скарб - його нива і поле.

 

Здобуто з святої землі

Все те, що в житті необхідне,

Важливе - і хліб на столі,

Й до хліба цілюще й родинне.

 

Гурточком селяни живуть,

Часи їх бідой не здолають.

Всі нишпорки геть пропадуть,

Й запроданці геть потікають...

 

Такий оце є заповіт

Від старших до менших ведеться.

Село буде жити сто літ

Й гаплик у село не припреться!

 

Як частка живої краси

Якою і є Україна.

Село і його голоси

Піснями під обрієм линуть.