Все на творчість менше пробиває.
Кум все меньше й меньше наливає...
Вже змінилися і задуми, і пози,
Кожен хрущик на дощі морозить.
Сни зробилися уже без настольгії-
Ні дівчат, ні церкви, ні фурії.
Обманулося майбутнє у тунелі...
Ну немає світла, але ж де я?
А я там, де в сонці абрикоси!
Де зеленим соком світяться покоси.
Де духмянить вітер, а не віє.
От придумать іще щастя собі вмію.
Та немає Божої поради,
Вже не плодяться в душі підземні гади.
Кум все меньше й меньше наливає,
Думає, що я приплив до краю.
А я просто розірвався на частинки,
Як то пазли, а чи бульбашки у пінки.
В бурянцях кайфую як в тунелі...
Ну немає світла, але ж де я?
А я там, де крапельки водиці
Розлітаються барвисто, як жарптиці.
Там, де бурянців веселі колонади
Захищають від підземніх гадів.
А підземні гади лізуть й лізуть,
Всі до сонця хочть мати візу.
А я теж туди хотів, шановний, влізти,
Щоби світло за для щастя гризти.
Світло гризти не усім дається.
А мені все меньше й меньше пьється.
Кум все меньше й меньше наливає.
Ну немає світла. І мене не має.
Та я там, сховався й причаївся,
Де світанком місяць освіжився.
Де злотавить стиглистю колосся,
Там де босим по стерні вдалося.
2018р..