КРАСУНЯ І ВАРЕНИКИ

Колись давно на Україні
(Коли це ще таке було?)
Росли бички, плодились свині
І все пишалось, та цвіло.
Червоні вишні, жовті груші,
Блакитне небо навкруги.
І вільнії козацькі душі
Жили в доставку, без нудьги.
У ті часи для нас забуті,
Коли по сонцю плинув день,
І в дні оті, в роки припнуті,
Серед кохання та пісень,
Окута річкою і лугом,
Весняним співом солов'їв,
Жила красуня понад Бугом.
І всякий обминав її...
Біленькі ручки, чисті очі,
Струнка, пахнюча, чарівна.
От тільки працювать не хоче,
Сидить собі біля, вікна!
Сидить собі та все міркує
Про молодого козака:
Як той по світу десь мандрує,
Її, красуню, скрізь шука.
Як врешті доля подарує —
Козак під'їде до вікна,
Візьме на руки, поцілує,
І з ним залишиться вона.

От тільки не здійснялись мрії.
Всі молодії козаки
Любились з тими хто уміє
Ліпить вареники з муки.
Козацька доля знала вдачу —
Дружина треба їм така,
Що йе нудьгує і не плаче,
Як нема вдома козака.
Як десь козак в шаленім бої
Ворожі шиї виправля,
Дружина варить, миє, доїть,
Та бавить вдома немовля.
Тому красуню і минали,
Хоч як не мріяла вона,
Біленьких рук не цілували,
Не під'їздили до вікна.

Її отець — старий  вояка,
Козак — побачиш, то молись!
Як напивався, завжди плакав:
— Чи вийдеш заміж ти колись?!
Бідненька мати все дитні
Наготувала: подушки,
Добра й начиння повні скрині,
Та рушники, та доріжки,
Та самогончику для зятя
Сховала в глечиках у хлів.
Але ж, де того зятя взяти?
Ніхто не засилав сватів.

Один козацький волоцюга
Василь Чуприна був сусід
Красуні тої, що над Бугом...
Здоровий, статний, не мандрит!
Як відїздить він до походу
Якогось дідька воювать,
Понавезе добра підводу.
Потім, а-ну все пропивать!
І все що є, що в хаті має,
(Такий вже був собі сусід)
Проп'є сердешний, прогуляє
І знову від'їздить в похід.
У час коли нудьгу загоїв,
Піднявши голову з руки,
Помітив оком, що накоїв -
Лишився тільки пуд муки.
- Кому б муку оцю продати? —
Подумав сам собі козак,
І, мабуть, треба вирушати
В похід, поки ще не жебрак...
Побіг туди-сюди з мукою.
Ніхто й задарма не бере!
Не брати ж цю муку з собою?
Покинеш — миша пожере.
А був Чуприна не жонатий,
Хоча жінок як світ любив.
Чи були б в нього батько й мати,
То, кажуть, він би їх пропив...

Зрання іде він до сусіда
І той мішок несе в руці:
- Купуйте, дядьку, для обіду,
Бо чари є в оцій муці!
- Які то чари? — той питає.
- Мука, не брешу, чарівна!
Сама собі себе зліпляє
В вареник, й вариться сама!
- Оце так знахідка для доні! —
Подумав враз старий козак,
Потер, поплюючи, долоні
Й купив муку не просто так.
Віддав теличку вже нівроку,
Вівцю з ягням також віддав.
Але ж, либонь, з якого боку
До чар підходити? Спитав:
- Стривай-но молодець Чуприна,
Ти вправний як і я, козак,
Чи ж зможе те моя дитина
Зварить вареники? Чи як?

Чуприна вже й у боки взявся,
Вівцю й теличку обніма,
І думає: "Мені ти здався!
Купив муку - дурних нема".
Але, угледівши дівчину
Враз вуса чорні підкрутив
І, посміхнувшись, слово кинув
Старому: - Чорт мене навчив
Як треба із муки ліпити
Вареники, чи галушки.
Я ж поділюся як варити,
І як поцідити вершки!
То знай же чари, що з мукою
Тобі продав, понад усе
Подіють лише із водою,
Що твоя донька принесе....

Пішла з коромислом дитина.
Старий з  вікна її прогнав.
А в козака усю чуприну
І тіло, й спину піт пройняв.
В красуні личко й очейята
Не те, щоб так собі, а так —
Усі б довколишні дівчата
Зажмурились! А то козак...
Оце так чари! От і врода!
— Ну що ж,— наказує Василь,—
Сідайте дядьку на  підводу,
Беріть стару і геть звідціль!
Бо тії чари не подіють,
Коли дорадники старі
В процес мішатися уміють...
Лишайте дівку у дворі,
То ж все   сама і приготує,
Наваїрить всього, напече.
Зі мною тут не занудьгує
І від роботи не втече.

Поїхали старі. А Дівка
Принесла два відра води
І до вікна, як королівка...
А тут козак:—Іди сюди!
Бери у руки ковш і сито,
Просій муку сюди у ковш,
Налий води й міси що влито
З мукою впоперек і вздовж.
Й приказуй: «Чари, чари, чари,'
Навчіть вареники ліпить
Бленькі і пухкі як хмари,
Щоб з'їв і їсти ще кортить!»

Літала миска та по хаті,
Мука сідала та на ніс,
На доріжки й на Божу Матір.
Чорт чари чортові приніс...
Воно б зручніше було б з'їсти
Всі тії витвори з муки,
А не місити кляте тісто
Що липне дьогтьом до руки.
Та чари не дають спокою.
Бо чари ті від козака
Панують скрізь! І над плитою
Парує юшка,  ще й яка!
І в хаті чари підмітають
Підлогу, миють тарілки,
Кохання чари серцем грають,
В очах запалюють зірки.
Вже тут вареники у мисці
Сміються— луснути б навпіл.
Красуня ставить ложки чисті
І просить Василя за стіл.
Козак  сміється: добре жити
Як хочеш, то ж І попрацюй!
А  щоб ті чари закріпити,
Перед обідом поцілуй!

Що той вареник у сметані -
Припав вустами та й до вуст!
Хоч як Крутись при цілуванні —
Лоскрче чорний й пишний вус...
Вареників отак із тридцять
Влупив  Чуприна, аж упрів...
Красуня біга, метушиться:
- Чи ще 6 ваіреників ти з'їв?
- Диви, — каже Василь, немає...
Вже всі поїв, так їх люблю!
- Зажди, — красуня догоджає,—
Я ще із тридцять наліплю!
І чари хату полонили.
Як мак красуня розцвіла
Як жаром щоки запалились!
Такі творилися діла.

Приїхали старий з старою.
Чуприни дома вже нема,
За те у хаті як весною
Все квітне й доню обійма...
- А де ж отой шелихвист дівся?—
Питає батько,— в чому річ?
- Казав, повернеться. Наївся
І десь поквапився на Січ!
- Але повернеться? Єй Богу
Йому таки дочку віддам.
У козака одна дорога,
Люби, живи на зло врагам!
У козаків свої є чари.
Що. все по-своєму зведуть.
І душі їхні як-то хмари
У небі вільному пливуть.
Охо Вкраїно, чиста ненька,
Народжена з святих віків,
Працюй — і будеш жить гарненько.
І не цурайся козаків!

Наливай, бабо!
Василь ЮДОВ, 1995р.